ЩОДЕННИК

Я стояла перед зачиненим парадним і болісно згадувала код. Телефонну картку необачно залишила вдома, та номер телефону подруги, що послужливо надається пам’яттю, не вирішував проблему. Раптом за дверими почувся довгожданий рух — із будинку виходила бабуся із онуком. Я попрямувала у відкритий прохід, але дорогу мені перегородили: «Ви до кого? Квартира? Прізвище?» Відповіді мої було прийнято — і ось я, нарешті, в гостях.

Виявилося, що минулого тижня в будинку сталася ціла серія пограбувань. Тепер коди змінюють мало не щодня, а всі мешканці виявляють підвищену пильність. Учора робітники не могли вчасно доставити в потрібну квартиру замовлені меблі: на відміну від мене, їх допитували значно довше. Наше життя тепер якось так влаштоване, що весь час треба бути готовим захищатися, згортатися, як їжак, і виставляти голки. А в їжаків, здається, пішов зворотний процес: вони нібито розучилися згортатися. Можливо, це стосується лише тих, які серед білого дня приходять до наших дачних будиночків і підставляють мордочки, щоб їх погладили. Вони не вчать своїх малюків виставляти голки і без страху перетинають разом із ними дачні доріжки. Десь далеко в лісі живуть лисиці, і там невміння захищатися може зіграти зі звірятками злий жарт. Однак вони намагаються не покидати володіння людини, тому що почувають себе там у безпеці.

Цікаво, чи настануть часи, коли і людині вже не потрібне буде вміння перетворюватися на клубочок із голками?