Виклик часу
В Італії на заробітках сьогодні знаходиться кілька десятків тисяч українців, що становить тільки незначну частину загального числа іммігрантів в країні. Люди їдуть сюди з усіх країн світу, точніше сказати — з усіх бідних країн світу. Це переважно «нелегали» — іноземці, які не мають дозволу на тимчасове проживання. Як відомо, в інших багатих країнах Заходу спостерігається така сама картина. Утворилося щось на зразок химерно викривленого демографічного ландшафту. В його центрі, десь глибоко внизу, знаходиться невелика кількість процвітаючих країн-олігархів (це «золотий мільярд» — приблизно одна шоста населення землі). Туди, до центру, крутими схилами злиднів течуть потоки голодних, бідних, часто, наляканих домашніми війнами, людей. Подібно до того, як колись орди кочівників переселялися на нові незаймані пасовища. З’їдять, витопчуть, вищипають, винищать — і геть, в інше місце. Щоб вижити, не загинути.
Таким пасовищем, де годується чимало українців, став сьогодні Західний світ. Що станеться з цим світом у недалекому майбутньому? Певно, якісь радикальні зміни, адже потенційні переселенці чисельніші, ніж ті осілі багаті, й можуть затопити олігархічну впадину, знищивши там самим всі свої пасовища — кредити, благодійництво, медичну та збройну допомогу, а головне — роботу й хліб.
На подібні роздуми наштовхує спілкування з українськими «нелегалами» в Італії, які їдуть сюди, аби якось, як завгодно, заробити гроші. А накопичивши певну суму, від’їжджають — абсолютно такими, якими приїхали. В тім сенсі, що до переважної більшості наших земляків не пристає ні крихти тої містичної субстанції, яка зробила Італію (попри поразку у Другій світовій війні та руїну, попри політичну нестабільність і корупцію) країною, де більшість людей живе по-людськи. Заробітчани не везуть до України ні нових переконань про фатальну неминучість в цьому житті тяжкої праці, ні нових уявлень про чесні бізнес- відносини. Вивозять вони хіба тільки презирство до людей, на яких працювали заради грошей, а заразом — презирство до країни та до її культури. Культура, втім, нелегалів мало обходить, бо не має — з їхньої точки зору — жодного торкання до заробітку.
До чого приведе нове переселення народів, яке тягне за собою мішанину культур, звичаїв, а також релігійних вірувань? Що станеться за таких умов з великими національними культурами, які склали підвалини західної цивілізації? З італійською чи французькою культурами, наприклад? Як би не вийшло щось на зразок космополітичних вокзалів чи аеропортів, де тільки назви, а не особливості, дають людині можливість якось орієнтуватися, щось ідентифікувати.
Небезпечно й те, що великому випробуванню підлягають сьогодні найвищі набутки західної культури — терпимість, гуманізм, демократія. Чи вистоять? Бо важко керуватися демократичними засадами, маючи справу з нелегальними іммігрантами, і не кожна людина здатна бути толерантною чи гуманною з жебраками, що заполоняють її країну. Замість того, щоб розбудовувати життя десь там, у себе вдома.
У Римі іноземців сьогодні не менше, ніж їх було в античні часи, коли сюди приводили рабів з усіх частин ойкумени. Як і колись, серед сучасних римлян є чимало «істинних квіритів», бажаючих зберегти Вічне місто для себе, а не перетворювати його на пасовище для «диких». Їхня занепокоєність «нашестям варварів» проявляється іноді напрочуд яскраво.
У напівпустому вагоні римського метро, на зупинці «Собор Св. Петра» зчинився неабиякий галас. Поважна старша синьйора, що сиділа поряд, раптом, ні сіло, ні впало, без будь-якої провокації накинулася на молоду циганку з немовлям і почала викидати її з вагону. Синьйора брутально шарпала й штовхала кулаками не тільки матір, а й хлопчика у неї на руках, і викрикувала, як навіжена, одне слово: «Геть! Геть! Геть!» Якби це було не метро, де нікуди падати, а трамвай чи автобус, то невідомо, чим би все закінчилося — супротивники були в різних вагових категоріях.
За жертву нападу — матір із дитиною — не заступився жоден пасажир. І важко було розібрати, хто у цьому конфлікті представляв вищу цивілізації, а хто нижчу — агресивну і безжальну. Особисто я дуже не полюбляю тих, хто б’є і верещить.
