Заручники нелюбові

ДУМКИ Володимир БАБИЧ, провідний спеціаліст соціальної служби для молоді Київської держадміністрації, керівник програми «Діти вулиці»:

— На сьогоднішній вулиці немає місця романтиці чи пошуку пригод. Звичайно, буває, що діти з нормальних родин з тієї чи іншої причини тікають з дому. Але, як правило, через день-другий вони або повертаються самі, або навмисне привертають до себе увагу, щоб їх помітили й повернули додому. Є випадки, коли підлітки, років після шістнадцяти, полишають домівку, щоб помандрувати. Але їх не можна віднести до категорії дітей вулиці — намандрувавшись, вони повертаються, бо їм є куди повертатись. 5-6 відсотків «дітей вулиці» становлять діти-сироти, більшість — «соціальні сироти». Вони мають батьків, але на вулицю їх виштовхнули негативні соціальні явища в родинах — насилля, наркотики, алкоголь.

Наталія МАКСИМОВА, доктор психологічних наук, голова Комітету сприяння захисту прав дитини:

— Умовно кажучи, найчастіше дитина втікає від гри без правил, яку ведуть з нею дорослі. Якщо вдома вона залежить від настрою дорослих: хочу — пожалію, хочу — приб’ю, це викликає повну безпорадність і дезорієнтацію. Тому дитина краще долучиться до вуличного життя — там є, хоч і жорсткі, але цілком доступні для засвоєння правила. Якщо їх приймаєш, приймають тебе. Крім того, дитина себе відчуває, хоч як це дивно, у вуличному колективі суб’єктом діяльності, а не річчю, від якої нічого не залежить. Навіть зовнішньо благополучну родину дитина може проміняти на підвал — якщо вдома відсутні емоційна підтримка й визначені правила гри. Тому що, особливо у перехідному віці, для дитини значно важливіше за побутовий комфорт відчувати себе особистістю та бути комусь потрібною.

Наша група психологів протягом минулого року працювала з дітьми вулиці у столичному притулку для неповнолітніх. На жаль, у наших умовах ми, за великим рахунком, не можемо їм допомогти. Тільки продіагностувати й дати рекомендації. А хто буде їх виконувати, якщо після притулку ці діти потрапляють знову на вулицю або, у кращому випадку, до інтернату? Але як психолог можу сказати, що цим дітям інтернат не підходить, бо просто суворим режимом їх перевиховати не можна. Вони або втікають від дисципліни, або починають встановлювати свої правила. Цим дітям потрібен персональний дорослий, якому вони будуть довіряти, про якого будуть знати, що це — саме його дорослий. Коли вони будуть відчувати підтримку конкретної людини аж до вступу в доросле життя, повірте — вони дуже добре зможуть засвоїти моральні засади й вирости нормальними людьми. Зрозуміло, що в інтернаті, де на багатьох дітей — один вихователь, та ще й чергує добу через троє, ні про яке перевиховання не може бути й мови. Можливо, вихід можна було б знайти у заміні інтернатних закладів іншими формами виховання, які вже опрацьовані світовим досвідом — дитячі громади, фостерні родини. Але вирішення цих питань, звісно, повинно проходити на загальнодержавному рівні.

Олександр ПЕТІК, депутат Київської міської ради народних депутатів:

— Якщо розглядати проблему дітей вулиці як загальнодержавну, то саме зараз настав час усьому суспільству засукати рукави та взятися до роботи. Причому до роботи чорнової — розшукувати осередки, де перебувають такі діти й встановлювати з ними контакт, поки це явище з асоціального не стало винятково антисоціальним. А якщо говорити конкретно про мене, то допомога дітям — один із моїх обов’язків як депутата. У нашому районі ми намагаємось запропонувати дітям щось цікавіше, ніж сумнівна вулична свобода. Наприклад, створили спортивний клуб і провели футбольний турнір. А до участі в ньому залучили й команду, як то кажуть, «вуличної шпани» — на них неодноразово жалілись мешканці одного з будинків — мовляв, з ранку до вечора ганяють м’яча просто під вікнами. Тепер вони найактивніші у нашому клубі, а коли проходили установчі збори, то для мене, скептичного чоловіка, виявилось справжнім одкровенням, з яким ентузіазмом вони брали участь у обговоренні та голосуванні та з яким жаром відстоювали кандидатури своїх ватажків.

Володимир БАРАБАШ, генеральний директор фірми «МОНОМАХ»:

— Коли я бачу на вулиці таких дітей, то відчуваю величезний сум через те, що не можу допомогти кожному просто зараз. Я можу допомогти їм тільки через мою участь у економічному житті країни та наповненні її бюджету. Можу допомогти декотрим з них через підтримку якихось фондів або безпосередньо, як ми, до речі, й робимо, підтримуючи дев’ятьох дітей-сиріт у Броварському районі. Але глобально розв’язати проблему не можу. І мені від того сумно. Така кількість безпритульних дітей, які крадуть, недоїдають, повільно знищують себе наркотиками, — це національна ганьба для держави у самому центрі Європи. Причину цієї проблеми я вбачаю у високому рівні байдужості суспільства, й коріння цього сягає в минуле. Сьогодні ми пожинаємо, те, що посіяли в багатьох галузях життя, — й у соціальній сфері, й у політичній, і в будь-якій іншій.

Світлана БОГАТИРЧУК, начальник Рівненського міського відділу освіти: — Якби я побачила на вулиці бездомну дитину, то взяла б її із собою й відвела у наш притулок. Він створений у Рівному саме для того, щоб безпритульні діти могли перебувати там кілька місяців, доки соціальні служби не знайдуть їхніх батьків. Проблема безпритульних сьогодні стала дуже актуальною для суспільства — тільки в Рівному їх десятки. І далеко не всі — сироти в повному розумінні цього слова. Скоріше соціальні сироти — їхні батьки або перебувають десь на заробітках, або у в’язниці, або під слідством.

Цим нашим юним співгромадянам дуже важко — зустрічаються навіть випадки самогубств серед дітей. У зв’язку з цим я навіть зверталась через ЗМІ до батьків з проханням не вирушати на заробітки, якщо в них є діти так званого «перехідного» віку, що потребують особливої уваги близьких. Броніслав ГРИЩУК, письменник (Хмельницький):

— Я б їм небо прихилив, та як?.. Якраз думав про дітей, які на вулицях міст і сіл, бо, до речі, і в селах є діти, які навіть при живих батьках кинуті напризволяще. Майбутні ломоносови, може, й народжуються в селах і хуторах, та ніхто ніколи про те не дізнається. Там і пропадуть. Бо платна освіта для них недоступна. Усе залежить від держави, а не від письменника або якогось іншого голого гуманітарія. Не покладаймося в цій справі й на «нових» українців. Запитував в одного майже так само, як оце в мене газета запитує. Почув: «Я — не сонце, всіх не зігрію». Подякував йому за щирість і відвертість...

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, Віце-прем’єр-міністр України:

— Коли я бачу безпритульних дітей, потім не можу забути їхні очі. Очі, в яких біль, страх, все наше доросле зло, якого їм довелося зазнати... Бродяжництво, жебракування, проституція, злочинність — ці слова не повинні мати нічого спільного з дитинством! Саме через гостроту цієї проблеми Указ Президента «Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності» перебуває на постійному контролі у Кабінеті Міністрів, перевіряється ефективність програми «Діти України». В Україні діє майже 800 служб у справах неповнолітніх. Працює 80 притулків, де минулого року отримали соціальну допомогу понад 25 тисяч дітей. Як ефективні, зарекомендували себе рейди «Діти вулиці», «Підліток», «Канікули». За перші три місяці 2000 року на дев’ятнадцять відсотків зменшилась кількість злочинів, скоєних неповнолітніми порівняно з відповідним періодом минулого року. Провели відповідну роботу з батьками, опікунами, органами місцевої влади щодо подальшої долі вихованців у притулках — і 12 тисяч неповнолітніх повернулися в родини. Попереджено і притягнуто до відповідальності понад 10 тисяч батьків.

Але ми мусимо, так би мовити, одночасно гасити пожежу і саджати нові дерева. Тому виявляти, карати винних — це одне, а не допускати повторення, перевіряти неблагополучні сім’ї, проводити роботу з батьками — це завдання стоїть і на державному рівні, і має бути в центрі уваги громадськості. Дуже важливо, щоб діти знали номер телефону довіри в їхньому місті, адреси соціальних служб. А ще краще, щоб вони знали адреси гуртків, спортивних секцій, книгозбірень, а не вокзалів і підвалів.

ДО РЕЧІ

Київським Комітетом сприяння захисту прав дитини розроблено і апробовано проект «Допомога дітям з родин, обтяжених алкогольною залежністю». У його рамках у київській СШ № 226 протягом двох років працював спеціальний центр — модель системи психологічної корекції особистості та організації оптимальних умов для її розвитку. 52 дітей пройшли обстеження, після чого висококваліфіковані фахівці приступили до роботи. Відхилення в особистісному розвитку дітей були величезними. Однак аналіз результатів засвідчив, що навіть за такий короткий час можливі позитивні зміни у світовідчуванні дитини і у спрямованості її особистісного розвитку. Та для ефективного розв’язання проблеми необхідне створення державної служби. Комітет розробив проект нормативних документів такої служби і подав його до Кабінету Міністрів України. Сьогодні фахівці Комітету працюють над проектами «Захист дітей від наркотиків» і «Неповнолітні правопорушники — шлях до повернення в суспільство».

До речі, у наступному навчальному році всіх дітей шкільного віку, які виявляться поза школою, намагатимуться посадити за парти (уряд затвердив Інструкцію з обліку дітей та підлітків шкільного віку). Установам освіти, центральним і місцевим органам виконавчої влади, які займатимуться залученням дітей до шкільної освіти, може стати у пригоді доробок Комітету сприяння захисту прав дитини щодо роботи з важкими дітьми та неблагополучними сім’ями. Адже самим вчителям вирішити проблему не під силу.

Людмила РЯБОКОНЬ, «День»