Роль випадку в історії мистецтва

Середа. Вечір. Володимирська, 46. Біля входу — череда іномарок. Респектабельні чоловіки в дорогих костюмах і вишукані жінки. Запах хороших парфумів. Поряд — хіпувата молодь. Модні дизайнери та солідні іноземці. Екстравагантні особистості, що не дають місця для сумніву в своїй приналежності до однієї з творчих професій, і пересичені видовищами журналісти... Кого тут тільки немає. І всі терпляче стоять у черзі, яка утворилася біля входу. Черги за ковбасою пам’ятаю, на громадський транспорт — знаю, а ось щоб у галерею, на вернісаж — такого ще не бувало.

Хоча, ні... У далекі радянські часи, коли до Києва привозили колекцію Хамера або «нетлінки» Глазунова, також створювалася черга. Так це коли ж було. З тієї пори геть усе змінилося. Зникли черги. З’явилися художні галереї в неабиякій кількості. Виставки відкриваються щотижня. Щоправда, особливого пожвавлення в зв’язку з цим не спостерігається. Все більше — для вузького кола. І я зрозуміла, чим примітна ця черга: не стільки самим фактом свого існування, скільки тим, що в ній зібралися ті, хто творить мистецтво, і ті, хто здатний його оцінити і, найголовніше, дозволити собі щось придбати. Як, у принципі, і повинно бути на кожному вернісажі. Інакше таке явище, як арт-ринок, нормально існувати не може: галереї — повноцінно працювати, художники — небідно жити, ми — отримувати свою частку прекрасного і насолоджуватися цим прекрасним щодня, і не де-небудь, а вдома чи в робочому кабінеті.

Проте ця проста схема є характерною для нормального арт-ринку. У нас же він, як і багато що інше, з дуже великими національними особливостями. Коли немає попиту, то і пропозиції видозмінюються. Галереї, якщо їм не вдається заручитися спонсорською підтримкою, змушені виставляти далекий від досконалості «ходовий товар», митці — кон’юнктурничати, ми — позбавляємося можливості бачити хороше мистецтво. І тому коли в центрі Києва відкривається нова галерея, котра вражає значними розмірами, що є рідкістю само по собі, і відкривається, без страху не догодити масовому смаку, виставкою творів авангардних художників з усієї України — це подія. Навіть якщо роботи, як часто трапляється, і не буде куплено. Ну а вже коли під дахом галереї ще й вдається зібрати потенційних покупців — це подія подвійна. А ще й перетворити вернісаж на справжнє свято з живою музикою, з лотереєю, в якій розігрувалися твори учасників виставки, з офіціантами, що подають шампанське, жвавими бесідами на просторому балконі — демократичний і по-світському стриманий, богемний і манірно-буржуазний одночасно (це кому як подобається)... Що й говорити — таке трапляється не кожного дня.

А ось минулої середи — сталося. Вчора ми вже повідомляли, що на Володимирській, 46 відкрилася галерея за назвою «Місто N». До речі, багато хто, мабуть, пригадає, що галерея в цьому приміщенні існувала давно. Так чому нова? Тому, що контраст з тією, колишньою, разючий. Хоча в нинішній — працює колишній колектив. А ось якість і рівень робіт, сама атмосфера — зовсім інша. Олексій Шевчук, Борис Єгізарян, Олександр Добродій, Анатолій Фурлет, Олександр Рубан, Георгій Зайченко, Роман Решетов, Владислав Шеришевський, Ігор Романко, Микола Журавель, Сергій Савченко (на виставці представлено твори двадцяти художників)... Якщо ці імена вам поки що ще нічого не говорять (хоча шанувальникам образотворчого мистецтва — багато що), то, побувавши в «Місті N», ви напевно їх запам’ятаєте і, звичайно ж, їх роботи — талановиті й різні — від зачаровуюче красивих до дивних, але притягальних, радісні та меланхолійні, виконані в найрізноманітнішій техніці.

Чому ж галерея змінила обличчя? Люди, які мають до появи «Міста N» найпряміший стосунок, мене переконували: це, можна сказати, випадковість. Але мені здається, що все цілком закономірно. Проте судіть самі.

Національний резервний банк Росії планує у вересні відкрити в Києві свою філію. До речі, фінансистам і підприємцям про цей банк розказувати немає потреби, але й широкій публіці, (може вона про це й не підозрює), він добре відомий. Саме завдяки йому ми минулого року насолоджувалися гастролями театру Петра Фоменка. Банк цей колектив всіляко опікає, він вибудував для театру за три роки приміщення в Москві. Загалом, серйозна добродійність йому не чужа, більше за це — властива. Але ось на художні галереї, принаймні в російській столиці, увага банку ніколи не поширювалася.

— В житті багато які речі відбуваються випадково. Те, що ми всерйоз і надовго хочемо працювати в Україні, де в нас багато друзів, це не таємниця, таке рішення є, — розповів президент Національного резервного банку Росії Олександр Лебедєв. — Але те, що в приміщенні, яке ми вирішили придбати, виявилася галерея — випадковість. Вона була в поганенькому матеріальному стані. Але ми не могли собі дозволити, щоб її не стало. Тому спочатку вирішили — збережемо. Потім подумали — треба розвивати. А коли познайомилися з художниками, побачили їх роботи (відкривши їх для себе, я просто вражений) зрозуміли, що це цілком правильна справа — створити в столиці України ще одну хорошу галерею. Я завжди знав, що Київ одне з найкультурніших міст Європи (знайомство з творами українських художників — ще одне підтвердження цього), але навіть я був приємно здивований такою увагою київської публіки до вернісажу. Якщо ми зуміли доставити радість — це чудово.

Мене питають, якщо підприємці займаються галереєю сучасного мистецтва — це що, тактика і стратегія зі збільшення норми прибутку або все-таки свідчення наявності естетичного смаку? Я сподіваюся, що побачивши виставлені роботи, ті, хто вагається, визнають, що це, скоріше, смак, ніж що- небудь інше. Ніякої додаткової вартості ніхто не шукає. Якщо галерея коли-небудь буде окупатися — добре. Але, безперечно, це не той спосіб, яким заробляють гроші.

Пострадянський період важкий для всіх нас. Ми ніякого конкретного блага від грошей не бачили. А яке воно може бути? Якраз виявляючись у добродійності, в розвиткові культури та мистецтва. Сподіваюся, що такого роду співпраця між художниками, музикантами, артистами й банками стане в найближчі роки новим символом нинішньої доби, коли гроші знаходитимуть з погляду моральності правильне застосування.

Я слухала Олександра Євгеновича без найменшого бажання заперечувати. Навіщо? Все правильно. Побільше б таких промов, до того ж підкріплених справами, що є досить суттєвим, звучало з вуст банкірів. А українські це банкіри чи іноземні мені, що, мабуть, страшенно не патріотично, насправді не так уже й важливо. Ми так часто лякаємо самих себе й навколишніх усякого роду жахами, які нам загрожують від іноземних інвестицій, так боїмося духовної експансії, яка нібито насувається на нас то з Заходу, то зі Сходу, що всі сили йдуть на переживання. На конкретну роботу, на творення, на хоч яку-небудь дію їх вже не залишається. Всі потрачено на слова про патріотизм, про незалежність, про любов до Батьківщини. На саму любов, бажано — діяльну, нас не вистачає. Так ось, якщо йдеться про такого роду «експансії», то я — за.

Але повернімося до галереї. Розповідь про неї була б неповною без згадки про ще двох дійових осіб — двох Наталок — Андреєву і Сигляр. Вони були працівницями тієї, попередньої галереї, хоча їх і обтяжувала відсутність самостійності й права добору картин, спрямованість галереї виключно на комерцію. Коли представник Національного резервного банку Росії в Україні В’ячеслав Юткін познайомився з ними, то наполіг, щоб вони залишилися і взялися за створення нової галереї. Вони погодилися за умови повної свободи, яку їм було надано. А ще, природно, фінансування. Наталки їздили областями, зустрічалися з митцями, добирали роботи і, впевнений В’ячеслав Михайлович, справилися чудово. Сьогодні вони — співдиректори галереї «Місто N», життя в якій і в майбутньому має бути дуже пожвавленим. Для цього треба, власне, небагато: свобода, гроші, а в талантах, слава Богу, у нас дефіциту поки що немає.

І не одним лише художникам банк дає можливість блиснути. У вересні, в цьому ж приміщенні, планується відкриття кіноконцертного залу (максимум на 800, мінімум — на 600 місць), обладнаного за останнім словом техніки (В’ячеслав Юткін сподівається і, схоже, небезпідставно, що це буде один з найкращих кінозалів у Києві), а ще — концертного кафе і, звичайно, власне банку, який стане економічною підпорою для всіх цих культурних закладів.

* * *

Вернісаж підходив до кінця. Публіка поступово розходилася. Ми ходили залами галереї, котрі порожніли, разом з Олексієм Шевчуком (в «Місті N» виставлено його романтичні живописні картини, чарівні скульптурні роботи — кожна зі своїм характером і вдачею, і нетрадиційні меблі, від яких погляд не можна відірвати). Обговорювали виставку, дивувалися кількості гостей. Будь-яка увага до художника, нехай навіть епізодична, на користь всім — значить, суспільство здоровішає, вважає Олексій. Хоча, він визнає, художникам сьогодні живеться непросто — все та ж злополучна проблема продажу. Щоправда, деяка динаміка є. З’являється багатий клас, у якого є потреба в творах мистецтва. «Ви подивіться, які розкішні будинки зараз будуються, — говорив Олексій, архітектор за освітою і, зрозуміло, що ця тема йому особливо близька. — Вони потребують доброго дизайну і міцного живопису. Це якраз те, що тут виставлено. Сьогодні (щоправда, в мою відсутність) якийсь магнат дивився мої роботи й каталог: у нього в новому будинку, в одній стіні закладено дванадцять ніш під скульптури. Ось він і цікавився. Значить, ми стаємо потрібні як автори. Хоч, звичайно, все це відбувається на тлі зниження загального рівня життя. Пересічна людина живопис не купує — їй не до цього. Це — боляче! Але ми все одно повинні працювати...» І Олексій подивився на мене запитально. Мені знову не хотілося заперечувати.