Як вийти з режиму панібратського капіталізму?
За десять років посткомуністичного перехідного періоду, політичні реформи часто зводилися до питання проведення вільних виборів. Економічна реформа часто спрощено трактувалася як лише (або принаймні насамперед) покликана сприяти макроекономічній стабілізації, яку так любить так званий «Вашингтонський консенсус», який нещодавно був засуджений демонстрантами на вулицях Вашингтона. Не дивно, що результатом такої спрощеної політичної вказівки часто ставала обмежена демократія та панібратський капіталізм.
Перехідний період у моїй країні, Словаччині, та й у всій Центральній і Східній Європі, перетворився на більш складний, багатосторонній і довгий процес, ніж очікувалося спочатку. Основна проблема полягає в тому, що спадщина комунізму виявилася набагато більшим тягарем, ніж могли собі уявляти більшість людей, включаючи експертів. І ця спадщина в основному знаходиться в головах людей, а не в економічній структурі.
Однак на недавній конференції в Москві заступник керуючого директора МВФ Стенлі Фішер знову підкреслював важливість Вашингтонського консенсусу, тобто макроекономічної стабілізації, що грунтується на лібералізації цін і торгівлі, на конвертованості валюти, на жорстких бюджетних і грошових програмах, та на швидкій приватизації, необхідній для успіху реформи. Цей консенсус залишається важливим, але він — недостатній для успіху. Створення ефективних інститутів має не меншу важливість.
Тому і обмежена демократія, і панібратський капіталізм процвітають там, де інституційна структура нерозвинена або корумпована. У обох — одне і те ж отруєне коріння, тому не дивно, що вони йдуть рука об руку. Чим вищий ступінь обмеженості демократії, тим вищий рівень корупції, моральної деградації, опортунізму: чим у більшій мірі корумповано економіку, тим більше обмежено демократію.
Під обмеженою демократією я маю на увазі систему, в якій влада хоч і обирається на вільних (але не завжди справедливих) виборах, але вона не здатна поважати основні принципи і цінності конституційного лібералізму, включаючи владу закону, поділ влади, незалежні суди, повагу і захист прав і свобод людини.
Панібратський капіталізм може бути зрозумілий як система, яка — хоч і грунтується на деяких ринкових відносинах і приватній власності — не здатна поважати такі важливі правила, як сила закону, вільна і чесна конкуренція, рівність можливостей, захист власності, прозорість і громадський контроль. Панібратський капіталізм, це система, яка дозволяє правити такому феноменові, як приховані зв’язки між політичною та економічною владою, корупцією і розтратою. Коли він настає, справедливість політичного процесу всихає.
Чи може це зловісне коло, яке є не просто теоретичною загрозою, але сумною реальністю в багатьох країнах, бути зруйнованим? Першим кроком повинне стати визначення його основних причин, які, на мою думку, лежать в суспільних цінностях і моделях поведінки, його так звані неформальні правила. Ці правила, на відміну від законів, не потребують зміцнення, оскільки, в принципі, в кожній демократії, включаючи обмежену, політики роблять тільки те, що люди дозволяють їм робити.
Однак у посткомуністичних демократіях ці неформальні суспільні цінності та принципи сприймаються вельми туманно, якщо взагалі сприймаються більшістю населення. У розвинених країнах такі цінності зрощувалися десятиріччями функціонування конституційного лібералізму, включаючи, як зазначив автор Фарід Закарія, режими, які можна назвати «ліберальними автократіями», подібні до Австро-Угорської імперії.
Щодо цього історична спадщина Центральної Європи є дуже заплутаною. Народ території, яка зараз є Словаччиною, бачив сім різних держав і жив під п’ятьма різними політичними системами ХХ століття, від ліберальної автократії Австро- Угорської імперії (1901—1918), через ліберальну демократію Чехословацької Республіки (1918— 1939) і фашистський воєнний період Словацької держави (1939— 1945), потім знову через Чехословацьку ліберальну демократію (1945—1948), потім — комуністичну Чехословацьку Соціалістичну Республіку (1948—1989) й ліберальну демократію Чехословацької Федеративної Республіки (1989— 1992). З часів «оксамитового розлучення», яке поділило Словаччину й Чеську Республіку, тут були ліберальні демократичні періоди та період обмеженої демократії режиму Владіміра Мечіара (1994—1998).
Моделі найближного минулого неминуче впливають на сьогодення. Досліджуючи моделі голосування населення в окремих регіонах Словаччини 1918—1939 рр. та 1990— 1998 рр., словацький соціолог Владімір Крівий, виявив, що муніципалітети та регіони, які схилялися до ліберальних партій у міжвоєнний період, виявляють ці ж схильності в 1989—1998 рр. — період відновлення свободи. В інших муніципалітетах і регіонах більшість продовжує підтримувати авторитарні партії та відмовляється від класичних ліберальних принципів і за ліберального режиму, й за обмеженої демократії.
Чи можна зруйнувати коло обмеженої демократії та панібратського капіталізму? Словаччина являє позитивний приклад подібного перелому. Вибори 1998 року, що призвели до поразки режиму Володимира Мечіара, чітко показали, що прорив можливий. Шість чинників відіграли ключову роль: зміна поколінь; поліпшення освіти; доступність інформації; об’єднана опозиція, яка захищає класичні ліберальні цінності; зростання впливу громадянського суспільства.
Багато з цих чинників виросли з відкритої опозиції правлінню Мечіара. Я впевнений у тому, що саме ці чинники необхідні для успіху справжньої ліберальної демократії та сучасної ринкової економіки навіть у таких країнах, як Росія, Україна, Білорусь і Балканські держави. Вони також необхідні, якщо ми хочемо прискорити реформу в країнах Центральної Європи. Розвинені країни та міжнародні інститути мають сфокусувати свою увагу та підтримку на зміцненні цих чинників.
