Ліцей чи «звичайна школа»?

А. Макаревич

Антитеза у перекладі з грецької – суперечність. Тож насамперед хотів би, щоб мої міркування в цій статті були лише міркуваннями, аналізом деяких «суперечностей» у питанні «ліцей чи звичайна школа?», які я побачив на власні очі.

Мабуть, багато хто з вас уже неодноразово чув про так звану шалену «текучість кадрів» у навчальних закладах типу ліцеїв, гімназій, усякого роду приватних шкіл. (Звісно, це питання стосується не усіх вищеназваних навчальних закладів, але переважна їх більшість страждає саме на цю хворобу.) Нормальне це явище чи ні? Чому ж так сталося? Хотілося б з’ясувати причини цієї хвороби. Тим більше, що свідком цього я був сам, працюючи деякий час в одному з київських ліцеїв.

Деякі речі...

Працюючи в середній школі вже сім років, я завжди говорив своїм дітям: «Не треба вчитися заради самих оцінок, бо тоді навчання нагадує бізнес, та й навчатися так дуже важко. Значно легше, відвертіше зуміти організувати себе належним чином, так, щоб це стало станом душі, і побачите – гарні оцінки тоді знайдуть вас самі».

Мені здається, що гроші та оцінки – речі однієї природи. Справа не в них. Справа у ставленні до них. Навчання, виховання дітей перестають бути самими собою, вони зразу ж мають у собі деформовану, помилкову природу, якщо на перше місце в цій справі поставлено гроші.

Тоді за грошима ми перестаємо бачити та сприймати дітей так, як це повинно бути, ми перестаємо бачити правильно як їхні позитивні риси характеру, так і (що найголовніше) їхні недоліки. Діти це відчувають, навіть грають на цьому. (Справді, діти – завжди діти). Тоді не може йти мова про нормальне виховання, навчання. Руйнується сам навчально–виховний процес. Ми не сприймаємо дітей так, як вимагають того норми людської моралі. Ми заплющуємо очі на ті моменти, які треба не обминати, а виправляти. Бо нашу неправильну оцінку цих моментів куплено. Залишається лише мовчати та усміхатися, називаючи це проявами педагогічної та методичної майстерності, рівнем індивідуальної роботи, педагогічним тактом...

Але ж ми самі розуміємо, що все це далеко не так. Ми розуміємо, що обманюємо самих себе. Як би ми не заспокоювали себе, називаючи таку свою реакцію на погану поведінку дітей новими методами у роботі, як би ми не говорили про дітей, що це – нове покоління, що вони мають бути більш розкутими, повинні більш вільно себе почувати... – ми обманюємо самих себе. (Дуже часто розкутість вражаюча: вона переходить, як то кажуть, «усі рамки». І якщо ця розкутість – розкутість майбутнього, то краще б цього майбутнього не було зовсім.)

Не можна назвати великим методичним досягненням те, що у вчителя–методиста з 45 хвилин уроку лише половина йде на нормальне сприйняття учнями матеріалу, а решта... решту часу вчитель повинен, користуючись «методичною майстерністю», нагадувати учням про давно забуті ними речі: про те, що таке школа, нащо діти туди ходять, якою повинна бути реакція у дітей на вчителя, що проводить урок...

Впевнено скажу, що свою працю вчителя у звичайній школі я можу назвати саме працею вчителя. Тільки, мабуть, у наш час, як ніколи, треба більше говорити про цю працю, треба вчитися рекламувати її. Не знати собі ціну – гріх. Ми страждаємо на хворобу надмірної скромності. Особливо це стосується вчителів звичайних, невідомих шкіл.

У мене є син. Зараз моєму хлопчикові лише чотири місяці. Коли він виросте, думаю, що майбутнє він буде шукати у звичайній школі; а щодо мене – намагаюсь працювати на майбутнє так, щоб у ньому я мав збереженим повне моральне право спокійно дивитися в очі своєму сину.