Де живуть драконові нащадки?
200 мільйонів років тому на території нинішнього Танзанійського національного парку в Серенгетті було царство драконів. Нині там, на річці Груметі, живуть нільські крокодили. Раз на рік, коли річка пересихає, крокодили... літають. Нагадуючи таким чином, що вони найсправжнісінькі нащадки дракона. А відбувається ось що. Цілий рік крокодили харчуються всякою дрібнотою, вважай, постяться. Та от околиці наповнюються дивним гулом. Для зголоднілих дітей дракона немає нічого солодшого за ці звуки: це поспішають на водопій блакитні антилопи гну, переважно недосвідчений молодняк. Навіть коли на поверхні води з'являється спина крокодила, вони не лякаються. А крокодил кидається — і справу зроблено: обід готовий. За час водопою антилоп крокодили так насичуються, що цього бенкету їм вистачає на цілий рік.
У книжці «На суші і на морі», виданій 1981 року, є нарис Олександра Іванченка «Дракони острова Комодо». Автору хотілося сфотографувати гігантських варанів, що збереглися лише в Індонезії. Те, що він побачив, перевершило всі сподівання, видалося страшним сном. «Кроків за сорок від піщаної коси, — пише Іванченко, — стояло з високо піднятою змієподібною головою чудовисько, що неначе виринуло із глибини тисячоліть. У довжину воно було метрів зо три, тулуб у поперечнику по центру черева, що звисало до землі, не менше за метр. Брудно-бура луската шкіра на спині — як щільна кольчуга. Здавалося, вона висічена з каменю. На непропорційно маленькій голові крихітні очка поблискували у відбитих променях, як два відполіровані жовті гудзики.
Мускулиста, в жорстких складках шия, широкі груди і могутні короткі лапи, що вгрузли в пісок... Із напіввідкритої пащі раз за разом вислизав вогненно-червоний язик, схожий на цівку полум'я. Я подумав, що легенди про вогнедишних драконів не такі вже й далекі від істини... Ударом хвоста варан острова Комодо може вбити коня і може цілком проковтнути собаку... Основною їжею є для нього олені та яванські кабани. Забравшись до стада, варан чекає, доки тварини перестануть звертати на нього увагу. Улучивши момент, він із блискавичною швидкістю збиває з ніг жертву. Бенкетувати починає лише тоді, коли стадо піде чимдалі...»
Для нас крокодили і варани — це десь дуже далеко, тому ці відомості особливо нас не турбують. Однак інформація в журналі «Наука і релігія» (№ 5 за 1998 рік), напевно, примусить здригнутися: «1980 року підводна лабораторія «Бентос- 300» на глибині приблизно ста метрів у чорноморських водах зіткнулася з істотою, яка була схожа на величезну змію сріблястого кольору. «Сфотографувати істоту не вдалося, але щось зміїно-драконове в ній усе ж було».
Іще більше вражає розповідь директора Карадазького заповідника (Крим) П. Семенькова. 1994 року рибаки витягли у відкритому морі із глибини 50 метрів сіть із дельфіном, що заплутався в ній. Його живіт було виїдено з ребрами. До хребта. Причому одним укусом. Панікерами рибаків не назвеш, але вони тут же обрізали сіть і на повній швидкості пішли із цього району. Через півроку там же повторився аналогічний випадок. Цього разу дельфіна забрали, поклали в холодильну камеру, запрошували вчених ознайомитися. Ніхто з них, однак, належної уваги не приділив цьому факту.
Нещодавно незвичайний випадок стався з одним із працівників Феодосійського виконкому. У бухточці Кіїк-Атлама він відплив од берега метрів на 40, випірнув і, на свій жах, побачив за 30 метрів од себе величезну — в півметра — голову змії. Плавець не розгубився, рвонув у бік і вже з берега з-за каменя побачив, що змія з'явилася в тому місці, де він щойно був. Відчуття було жахливе. До речі, рік тому в цьому районі від розриву серця загинув молодий військовослужбовець, майстер спорту із плавання...
У переддень року Дракона (за схiдним календарем вiн настане 6 лютого) ми розповіли про ці епізоди не для того, щоб залякати читача, а просто хотіли дати йому інформацію до роздумів, і не більше.
