А чи тим шляхом ідемо?
Почну з економіки і, конкретно, з ринку нафтопродуктів. Усім відомі пільговики, так звані «бізони», все одно не платять ПДВ, хоч і платять акцизи. Тому практично всі імпортні нафтопродукти йдуть без ПДВ. Цей перекіс не дозволяє ринку нафтопродуктів нормально працювати. А тут ще й Кабмін робить чергову спробу підняти акцизи, щоб збільшити надходження до бюджету і виконати вимоги МВФ. Чи приведе це до поліпшення ситуації на ринку?
Поки на ринку залишаються «пільгові» СП, поки діятиме рішення, прийняте щодо них арбітражним судом, ситуацію на ринку вирівняти не вдасться, його лихоманитиме. Зважте: Росія зараз піднімає для нас ціни на нафту, а «бізони» у той же час мають можливість не піднімати цін на нафтопродукти. У таких умовах нашим нафтопереробним заводам нема сенсу працювати. Вони будуть збитковими.
Сьогодні це тим більше небезпечно, що в країні змінюється уряд, на селі починається реформа, яку б я назвав литовсько-латвійським варіантом, коли в 1991—1992 році колишні колгоспники поділили землю, техніку, і сільське господарство у цих країнах практично вимерло. Щоб воно відродилося, мав пройти певний час. Аналогічний процес можливий і у нас. І тут ми додатково підвищимо (через акцизи) ціни на нафтопродукти... Це може призвести не тільки до подорожчання сільгосппродукції, а й до скорочення її кількості. Крім того, Кабмін практично відмовився від кредитування села. Так що навесні ми можемо опинитися з незасіяними і непересіяними полями... Чи отримаємо хліб? Уряд хоче оздоровити і наповнити бюджет, але при цьому забуває, що основний споживач нафтопродуктів — сама держава. До сьогоднішнього дня село весь час дотувалося, тому збільшуючи акцизи на нафтопродукти, держава другою рукою лізе собі до кишені, просто зменшуючи посівні площі через відсутність дорогого пального. Це просто катастрофа. Прем'єр згодом, звичайно, змінить свої погляди, але треба розуміти, що руйнувати легше, ніж потім відновлювати. Треба хоча б зберегти об'єм зерна, вирощуваний країною. Вже й сьогодні у деяких областях хлібна криза. Серед численних її причин абсолютно бездарні дії губернаторів під час жнив. Нинішні необдумані рішення можуть призвести до надзвичайно неприємних потрясінь в Україні.
Ось так від акцизів ми перейшли до політики. Повторю: їх підвищення зараз просто згубне для країни. Як, втім, і деякі інші наші дії. Відбулося засідання Верховної Ради № 1 чи № 2 — уже й не знаю, як назвати. Треба ще розібратися у тому, що відбувається. Позбавлено влади колишнього спікера, але не вибрано нового. Тепер ми, більшість, залежатимемо від лівої частини парламенту — чи захоче вона йти на компроміс. Я не дуже уявляю, що нас чекатиме у найближчий місяць, тобто через два тижні, коли знову збереться Верховна Рада. Неясно, як вона працюватиме. Сьогодні ми — більшість, але ми можемо бути одностайними тільки з низки ключових питань. Ніколи ми не зможемо домовитися, якщо буде порушено інтереси кланів. Більшість реальна лише для прийняття бюджету, хоч попереднє голосування щодо нього показало: голосів лівих досить для того, щоб відсунути рішення ще на два тижні. У такому разі нас чекає дефолт з досить неприємними наслідками. І, мені здається, більшість сьогодні не розуміє, що конфронтація з лівою частиною (я не говорю — зі спікером) несвоєчасна. Я б не йшов на такі кардинальні заходи, як зміна Мартинюка, «відбирання» комітетів у комуністів. У «більшості» знайдеться така кількість людей — активних і бажаючих працювати головами і заступниками. І головне: нічого було лаятися — можна було домовитися. У цьому разі Олександр Миколайович пішов би у відставку досить спокійно. А сьогодні політичне протистояння, дещо пригладжене засобами масової інформації, може привести до того, що Верховна Рада стане непрацездатною. Чи будуть легітимними рішення парламенту, у якому засідають 240 чоловік? Чи захоче рахуватися з цими рішеннями Президент? На мій погляд, Верховна Рада показала не свою нездатність до вирішення законотворчих завдань, а свою нездатність йти на компроміс. Я думаю, ми додали лівій частині лише реклами. От затвердили більшістю нового голову Нацбанку. Та чи визнають це рішення легітимним? Якщо Віктор Суслов, депутат, який вже сьогодні входить до більшості, ставить це рішення під питання, то з таким же успіхом він може засумніватися і в інших рішеннях, які ми приймемо. Це дуже сумно.
Олександр Мороз говорить, що необхідно знайти компроміс між лівою і правою частиною, і йому не можна відмовити у здоровому глузді. А наше рішення про зняття Ткаченка з поста голови може привести до того, що у нас з'явиться голова Верховної Ради у вигнанні. Чи додали ми собі політичного авторитету таким рішенням, я не знаю.
Дуже вразив Євген Марчук, коли у найгостріший момент протистояння вільно пройшов до трибуни і через правих, і через лівих і запропонував оголосити перерву, щоб зняти протистояння. І його послухалися. Це показує, що ми недооцінили потенціал цієї людини.
У принципі, колись треба було об'єднатися і показати, що ми здатні відповідати за свої дії. Однак це об'єднання відбувається під тиском референдуму. Всі пам'ятають висловлювання Президента: парламент має бути дієздатним, інакше він не потрібен державі. Логіка тут є: або ми рухаємося вперед, або ми знову топчемося на місці, блокуючи як популярні, так і непопулярні рішення, за які не хочемо відповідати. Дивіться: Президент позбавлений права приймати економічні укази, а парламент не хоче приймати законів. Це криза і колапс. Я, швидше за все, і сам би діяв так, як діє Президент, щоб примусити парламент працювати. Інший шлях — неконституційні заходи. Логіка є, але неприємно, що ми знову повертаємося до країни, у якій тільки кулаком можна примусити рухатися уперед. Це — сумно. Ми знову йдемо до жорстокої централізованої системи. І якщо ще запровадимо поіменне голосування з кожного питання, то можна буде сказати, що в Україні створено не більшість, а кишеньковий парламент.
Тому настрій у «більшості», з одного боку, начебто радісний — прийняте епохальне рішення зняти серп і молот з будівлі Верховної Ради, але, мені здається, це не найголовніше. Відставка спікера може втягнути нас у спікеріаду на місяць, і тоді Президенту не залишиться нічого іншого, як розпустити парламент, оскільки більшість не зможе домовитися. Уже з'явилося кілька кандидатур, декілька блоків, які претендуватимуть на місце спікера. Та, мені здається, на превеликий жаль, без лівої частини ми його не виберемо. Це парадокс, однак спікером стане той, хто отримає підтримку лівих.
Я вже говорив: треба було прийняти бюджет, а потім влаштовувати спікеріаду. Тепер, я боюся, що ліві можуть ініціювати саморозпуск парламенту. І ситуація навколо цього надзвичайно складна. Питання тут вже не в особистості спікера. Необхідний компроміс. Треба добитися, щоб ліва частина визнала легітимним рішення про відставку спікера. І далі треба виходити на консенсус з таких питань, як бюджет. Треба отримати хоча б підтримку соціалістів, забрати у лівих частину тих, хто сумнівається. Щоб не можна було блокувати бюджет. Його треба прийняти, хороший він чи поганий, подобається чи ні комусь у парламенті особистість прем'єра.
Єдність «більшості» сьогодні викликає великий сумнів. А була б вона, якби проводилося таємне голосування? Було б тоді 226 голосів? Тому зрозуміле прагнення Президента мати більш передбачуваний парламент. Цій меті і служить референдум. Серед винесених на нього питань мене непокоїть одне: двопалатний парламент. Ця ідея може для України викликати великі прикрощі. Створивши удільних князів, якими неодмінно стануть вибрані народом губернатори- сенатори, Президент може власними ж руками позбавити себе влади. Не допоможуть ні МВС, ні СБУ, бо вони годуються з рук губернаторів. Дати їм на чотири роки безмежні повноваження, зробити їх сенаторами і, по суті, непотоплюваними, незалежними ні від прем'єра, ні від Президента? Це може закінчитися тим, що одна область захоче до Росії, інша — до Білорусі. Третя вирішить, що цією залізницею не можна щось ввозити або вивозити, бо це її власність. Не все гладко і в інших питаннях референдуму, але вони не такі істотні. Друга палата — це щось більше. Вона ставить під питання унітарність держави. Чи хочемо ми повернення до часів удільних князівств в Київській Русі? Внаслідок цього влада зрештою з Києва перейде назад до Москви. Якщо ми йдемо у цьому напрямку, то не треба домовлятися з Міжнародним валютним фондом. Легше відразу поїхати до Москви і повторити білоруський варіант. Схоже, цей крок був би там з розумінням прийнятий.
А у нас дуже багато хто іще не усвідомлює, що таке двопалатний парламент. Проголосувавши за нього, країна фактично анулює свою унітарність. Вона складатиметься із своєрідних округів. У цивілізованій державі з нормальною економікою це не небезпечно. Але ми не Швейцарія. Навіть досвід Канади показує, що адміністративний поділ з такими повноваженнями закладає можливість розділу держави. Скажімо, наші східні області завтра скажуть, що хочуть говорити тільки російською мовою, і оберуть собі іншу державу. Президент України, напевно, не усвідомлює повною мірою, у що може вилитися створення двопалатного парламенту.
Є й інша небезпека. Нинішній поділ парламенту на меншість та більшість з ущемленням прав меншості створює прецедент, і якщо «червоні» виграють парламентські вибори, які наближаються, ми кусатимемо собі лікті, бо треба пам'ятати, що подібна зброя може бути використана і проти нас. Адже не можна виключити, що народ обере до наступного парламенту не правих, а лівих.
В ідеалі новий парламент слід би обирати сьогодні, прямо через місяць. Поки немає посівної, поки не доводиться збирати невідомо що у засіки Батьківщини, можна було б отримати праву більшість. Та згідно із законом, до виборів (від розпуску парламенту) має пройти 60 днів. Так що дострокові вибори можливі лише влітку. І вирішуватиме все ситуація на селі. Там давно треба було проводити реформи. Особисто у мене, як у громадянина, великі претензії до першого Президента України. У нього було набагато більше шансів вирішити ці питання у 1991—1992 роках. Може, досвіду не вистачало. Але ж оксамитову революцію у Чехословаччині також провели не професійні революціонери. Однак вони за один рік ухвалили всі необхідні рішення. Якби ми вчинили так само, то тепер на селі було б спокійно. Нинішній сільськогосподарський Указ Президента необхідний, але приймати його треба було набагато раніше. У світі є багато людей, готових везти сюди техніку і технології, вкладати гроші у наше село. Та поки селяни з'ясують, де чия земля, вони зачекають. Дай Боже, щоб це з'ясування йшло без вил у руках.
Природно, міняти становище на селі треба, та чи таким шляхом? Ми ж сьогодні практично проводимо столипінську реформу, але без іпотечних банків. Не вирішили, як і якими ресурсами кредитувати село. І головне — земля ще не товар, продавати її не можна. Замість того, щоб позбавити лівих соціальної бази на селі, ми зробили їм подарунок. Відсутність допомоги селу від держави може вирішально вплинути на результат виборів. Мені здається, набагато простіше і безболісніше було б ввести продаж землі. І сьогодні банки б уже дали гроші селу. А паювання — це половинчастий захід. Від нього боляче, а вирішено не до кінця. Ось це прикро...
