Тріумф і трагедія Народного руху
З десяти років існування Руху перші два роки можна назвати тріумфом; протягом інших восьми років НРУ поступово, але неухильно втрачав своє значення і вплив в українському суспільстві. Зародившись на хвилі масового стихійного протесту проти комуністичної системи, Рух об'єднав у своїх рядах практично всі сили, що прагнули ліквідувати радянську тоталітарну Систему, що наскрізь прогнила.
Так починалося протистояння: Рух-Система. Перший раунд залишився за Рухом, який виступив як опозиція щодо влади компартії. Натискові націонал-демократів не змогла протистояти ні стара брежнєвсько-українська номенклатура, ні нове партійне керівництво (Кравчук, Гуренко, Івашко). Проте останнє виявилася більш готовим до протистояння з націонал-демократами. Програючи у відкритій боротьбі, воно зуміло перевести цю боротьбу туди, де почувалося найбільш упевнено — у владні структури. Романтикам націонал-демократам запропонували відчутну й конкретну річ — владу. Те, що сталося потім, можна однозначно назвати трагедією...
Почалися розколи, протистояння, сварки між вчорашніми соратниками. Звичайно, не можна звинувачувати в усьому цьому виключно партійну номенклатуру: вона лише використала в своїх інтересах численні суперечності, що є серед різних частин Руху. Так Рух втратив унікальну можливість почати реальні широкі перетворення в суспільстві і очолити їх (подібно тому, як це сталося в Східній Європі та Прибалтиці). Рух, проте, не зміг перейти від руйнування радянських структур, котрі віджили своє, до створення нових соціально-політичних та економічних форм. У кінцевому підсумку рухівці, пересварившись один з одним, втратили і вплив у владних структурах, втратили й довіру народу. Вони потерпіли нищівну поразку від Системи. У цьому — трагедія Руху.
Цієї осені ми мали б захоплюватись; «О, яка дата! Народному рухові України — десять років!» Та ба, після недавніх президентських виборів уже взагалі не можна сказати напевне, чи є у нас така партія. Незважаючи на її два крила та фракцію у ВР. А десятиліття тому... Політична структура, утворена столичною інтелектуальною елітою, одержала настільки могутню підтримку народу, що аж затремтіли основи імперії. Особливо це відчувалося на заході України, де національний дух у всі часи максимально присутній.
Пам'ятається, Волинь тоді також завирувала мітингами, демонстраціями, запальними дискусіями просто на вулицях та майданах. Рушійною силою цього масового збурення були рухівці. А керував ними напрочуд скромний і зовні примітний хіба що ранньою сивиною чоловік — викладач тодішнього Луцького педінституту Михайло Тиский. Члени координаційної ради, серед яких були й значно «голосніші» постаті, саме його висунули на посаду першого голови обласної організації НРУ. Ми зустрілися з Михайлом Григоровичем, аби пригадати той бурхливий час, а він прихопив із собою ще й свою щойно видану книгу «Весна тривог і надій» — докладний документальний літопис тих незвичайних і незабутніх подій. Що ж, власне, трапилося і чого не трапилося з наймасовішою політичною організацією України за цих десять років?
СХОДЖЕННЯ
Приклад подала Прибалтика: народні фронти, національно-визвольні організації, опозиційні політичні партії... Схожі процеси пішли і в Україні. Спочатку були Товариство української мови, історико-просвітнє товариство «Меморіал», львівське «Товариство Лева». А навесні 1989 року всілякі товариства, спілки, групи сприяння тощо почали рости, як гриби після дощу. Компартійні органи реагували на них відверто вороже, хоча всі ці новоутворення лише лякали владу, мало впливаючи на неї. То ще була не опозиція. Справжньою опозиційною силою став Рух.
Він виник у першій половині 1989 року як умовна спільність трьох політичних течій — загальнодемократичної, націонал-патріотичної (помірковані й радикальні націоналісти) та націонал-комуністичної (визначення М.Тиского. — О.П. ) Перші прагнули максимальної демократизації суспільства, другі вимагали негайної незалежності, треті також були не проти самостійної України, тільки виключно з ними при владі. Об'єднував їх усіх спільний ворог — КПРС.
Загалом Рух на рівні територіальних організацій працював у конкретних політичних напрямках: відродження національних символів, історичної пам'яті, українського духу, вшанування жертв комуністичного терору, за прийняття нової Конституції, легалізацію УГКЦ та УАПЦ, вирішення екологічних проблем, нарешті, повів активну боротьбу за депутатські місця в радах. Тим часом головною й найбільш зримою для населення формою роботи рухівських організацій залишалися акції громадянської непокори — мітинги та пікетування державних установ. Через те фактичними лідерами рухівських організацій швидко ставали найбільш радикальні діячі мітингового типу. Незабаром вони, як пише М.Тиский, «уже рідко прислухалися до думки більшості. Їх дедалі більше п'янила прихильність натовпу, те, що вони стали виразниками думок кількох тисяч збуджених людей».
Таким чином Рух, щойно виникнувши, набув усіх властивостей малокерованої структури, рушієм якої виступала стихія. І в Луцьку, як і в інших містах, нерідко мітинги, виникаючи мовби ненароком, набирали несподіваних поворотів, не планованих і не передбачуваних на засіданнях координаційних рад. Це нагадувало рух води гірським схилом. Нестримний потік вирує й знищує все на своєму шляху. В цьому й полягала найголовніша сутність початкового Руху як політичної структури: руйнувати. Багатолітні бастіони комунізму в Україні одержали свого руйнівника.
Колишній народний депутат України Лариса Скорик вважає дещо інакше. «Дуже швидко Рух став ручним,— стверджує вона («День» N86 від 8.10.1999). — До речі, його таким і задумували... Рух, на жаль, ніколи не був самостійною інституцією». Думається, пані Лариса має рацію лише частково. Так, Рух створили комуністи. 8 вересня 1989 року, відкриваючи в Києві установчий з'їзд НРУ, голова оргкомітету Володимир Яворівський говорив: «Ми й сьогодні віримо — він можливий, соціалізм із людським обличчям. Віримо й готові ще потерпіти, аби із-за сталінсько-брежнєвської маски проступили живі й рухливі його риси. Тому саме комуністи, недоцьковані, непересаджені до тюрем, незагнані до психушок українські письменники заснували Народний рух України за перебудову».
Так, Рух народився з лона КПУ. Але в ті часи в Україні масова політична організація інакше виникнути б не могла. І все-таки це була відверто опозиційна структура. По-перше, тому, що в її статуті не було прив'язки до КПРС як керівної та спрямовуючої сили. По-друге, ця структура зіперлася безпосередньо на народ, ігноруючи комуністичну владу. По-третє, до її складу увійшли «ліберальні» комуністи і відверті антикомуністи, і останніх було значно більше. Наприклад, на згаданому установчому з'їзді НРУ з 1109 делегатів партквитки КПРС мали тільки 228. Крім того, під «дах» НРУ пішли деякі відверто антикомуністичні організації, як-от Українська Гельсінська Спілка на чолі з Левком Лук'яненком. Лідерами Руху, поруч із членами КПРС Іваном Драчем, Володимиром Яворівським, Дмитром Павличком, одразу ж стали переконані антикомуністи — Михайло Горинь, Сергій Конєв та інші. Конкретно заявку на лідерство зробив і недавній політв'язень В'ячеслав Чорновіл. Його полум'яний крайньорадикальний виступ викликав захоплення у делегатів установчого з'їзду. Отож, початковий напрямок Руху був цілком конкретний; на боротьбу за демократію, а отже — проти засилля КПРС.
Чи дуже швидко Рух став ручним? Чи саме таким його й задумували? Всі згадані вище особи, я певен, відповіли б заперечно. Від народження Рух мав причіпок «за перебудову», а перебудова в максимальному смислі означала саме те, що незабаром і відбулося, — розвал СРСР, здобуття Україною незалежності. Отож у тодішньої влади Рух бути ручним не міг. І це одразу своїм винятковим чуттям вловив тодішній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, про що й застеріг на одному з засідань ідеологічного відділу ЦК: «Небезпека того, що лідерство в структурах НРУ можуть захопити особи, настроєні по- антисоціалістичному, по-антирадянському, існує. Тому партійним комітетам потрібно не відгороджуватися від самодіяльних об'єднань, а розширювати роботу з ними». Функціонер ЦК застерігав цілком правильно. Ледь виникнувши, Рух повів рішучу боротьбу проти КПРС, а КПРС — проти нього.
Революційний запал українських санкюлотів знайшов схвальний відгук у народі. Ні, за ними пішли не всі, але пішло багато. «Трьома-чотирма листівками, розклеєними в місті, ми легко збирали на мітинг 5-10 тисяч осіб», — згадує М.Тиский. Цей феномен свідчив про те, що в суспільстві існувала об'єктивна потреба в партії, котра стояла б в опозиції до КПРС і дійсно виражала б інтереси народу, всіляко відстоювала б їх перед владою. Завдяки підтримці народних мас Рух дуже швидко вступив у свій зоряний час.
Трапилося це в березні 1990 року на виборах до рад усіх рівнів. Скажімо, в Луцьку переважна більшість кандидатів у депутати, підтриманих Народним рухом, стали депутатами відповідно Луцької міської, Волинської обласної та Верховної рад. У Львові сталося взагалі нечуване. Там головою обласної ради обрали дисидента, члена УГС В'ячеслава Чорновола. Секретареві ЦК КПУ з ідеології Леонідові Кравчуку це дало привід сказати ЗІ березня, що Рух домігся успіху, якого ніхто не передбачав і якого йому повторити не вдалося більше ніколи.
Розгледітися б тоді керівництву НРУ, тверезо оцінити ситуацію, визначити, де свої, а де чужі, намітити траєкторію подальшого шляху. Натомість Рух торжествував. Аякже, ось вона, влада! І надто мало було критичного погляду на досягнуте, мало було і вгорі і в низах розуміння того, що до справжнього успіху зроблено лише перший крок... Нормальне сприйняття конструктивної критики — це імунітет. Якщо він відсутній, організм починає хворіти. Чи то йдеться про окрему особу, чи то про організацію, чи про цілу систему. Лідери Руху не сприймали критики навіть у своєму середовищі. А той, хто зі сторони наважувався вказувати на недоліки Руху, негайно одержував тавро компартійного прихвосня, провокатора і припечатувався традиційним «Ганьба!» Справді, хіба можна критикувати потік, який мчить схилом гори? Відтак у Русі впевнено формувався синдром непогрішності та правоти в усьому, що незабаром стало в фундаменті організації смертельно небезпечною корозією.
РОЗКОЛ
Уперше відсутність імунітету в Русі дала про себе знати вже 24-25 березня 1990 року. У ті дні в закарпатському місті Хусті зібралася четверта сесія Великої Ради Руху. Урочисто відзначили 51 річницю проголошення незалежності Карпатської України, а тоді взялися за свої, рухівські справи.
М.Тиский згадує:
«Заключна частина сесії проходила досить бурхливо. Так, у своєму виступі лідер УГС Левко Лук'яненко оголосив.., що на базі їхньої спілки в найближчі місяці буде сформована Українська республіканська партія. Далі він поінформував наелектризованих членів Великої Ради, що оргкомітет по створенню УРП вже розробив програму і статут майбутньої партії. Імпульсивний В'ячеслав Чорновіл, з місця перебиваючи виступаючого, оголосив про свій вихід з оргкомітету. Він пояснив це тим, що статут розроблений під керівництвом Левка Лук'яненка. Слово взяв Дмитро Павличко. Нас чекало друге сенсаційне повідомлення — ...про створення Демократичної партії. Таким чином два лідери Народного руху цього дня зробили перший крок до розвалу найпотужнішої на той час опозиційної до існуючої влади організації. Після цих заяв і дискусії, яка тривала й пiсля завершення роботи в кулуарах, стало очевидно, що Хустській сесії Великої Ради Руху випало бути кульмінаційною точкою всієї національно-визвольної боротьби останніх років за демократію та незалежність України... Знову дав про себе знати український менталітет: заледве розпочали проектувати фундамент великої загальної будівлі, як кожен один перед одним взявся зводити свою маленьку «халупу».
А втім, Лук'яненка і Павличка тоді лише з великою натяжкою можна було звинуватити в розколі. Скоріше їм можна було дорікнути за політичну недалекоглядність, нерозуміння особливостей моменту, а ще певніше — за елементарну погрішність. На той час Рухові не виповнилося навіть року, в суспільстві ще не визрів грунт для багатопартійності. Зрештою, в ній не було сенсу ще й через те, що розвитку демократії в країні протистояв компартійний моноліт. Він уже дав тріщини, та був ще досить міцний. Боротися з ним можна було лише такою ж потужною монолітною силою — як-от Рух. А партії, відколюючись від Руху, послаблювали його.
Звичайно, багатопартійність Україні зародилася б так чи інакше. На жаль, зародилася вона і передчасно, і «не так». «Рухівським» партіям було лише одне виправдання: якби вони, відокремившись структурно, залишалися під дахом Руху та вели узгоджену спільну політику. Відбувалось якраз навпаки; кожен новоспечений партійний лідер найперше дбав, аби напрямок його персональної булави бодай на градус-два не співпадав із напрямком булави його колеги. А народ тим часом дивувався, чому в Україні одна за одною виникають однакові партії з різними назвами.
Загалом «брунькування» партій, структурувавши опозиційний табір, тоді ще не порушило його фронту. 15 травня 1990 року розпочала роботу новообрана Верховна Рада УРСР. Комуністи утворили «групу- 239», демократи — Народну раду і 8 125 депутатів. Основна боротьба перейшла сюди, у стіни ВР та до місцевих рад, у яких повсюдно сформувалася демократична опозиція. Це відіграло вирішальну роль у тому, що 16 липня була прийнята «Декларація пре державний суверенітет України». Тим часом проблеми всерединi Руху накопичувалися. Найбільш небезпечним виглядав радикалізм, котрий дедалі дужчав. Про нього йшла мова на II Всеукраїнських зборах Руху 25 жовтня 1990 року з палаці «Україна». Зокрема, Юрій Бадзьо, виступаючи тоді, підкреслив, що Рух має бути організацією не просто опозиційних, а демократичних опозиційних сил, що психологія нетерпимості, котра існує в Русі, може перерости в творення нових ідеологічних міфів, а ті в свою чергу можуть стати паростками нового більшовизму. Резонна критика знову розчинилася в повітрі.
На той час в Україні вже функціонувало 14 партій національно-демократичного спрямування. Вони фактично перебували під крилом НРУ, проте уже явно конкурували поміж собою і конкурент я мала тенденцію до загострення. Аби уникнути небезпеки розвалу, на згаданих зборах було прийняте рішення про асоціативне членство різних партій та громадських організацій поряд з індивідуальним членством в Русі. І тут сталося непоправне. Вже після обрання керівництва НРУ (голова Іван Драч, перший заступник, голова Політради Михайло Горинь) взяв слово Левко Лук'яненко, як голова УРП і заявив, що його партія виходить з Руху, але й надалі тісно співпрацюватиме з ним. Це вже був справжній розкол.
На рівні низових організацій він набрав цілком конкретних форм. Потужні обласні, міські та районні осередки Руху почали розвалюватися на три частини: одна відходила до УРП, друга — до ДемПУ, третя залишалася власне рухівською. Зокрема, на Волині, отак покраявши свою структуру, делегати звітно-виборчої конференції навіть не стали обирати голову облорганізації НРУ, обрали колективний керівний орган із п'яти чоловік, який через постійні незлагоди був практично недієздатним. Кожна партія зажила своїм окремим життям.
Чи приходило тоді комусь у голову, що схоже в нашій історії вже було? Так 1990 року з неймовірною точністю повторилися події п'ятдесятирічної давності, коли після смерті Євгена Коновальця могутня ОУН розкололася на ОУН-бандерівську і ОУН-мельниківську. Тоді так само радикали розійшлися з поміркованими. А чим це скінчилося — відомо. Трохи пізніше, у травні 1991 року відомий російський політичний діяч Юрій Афанасьєв приїхав до Києва і сказав нашим демократам те, що вони самі повинні були відмінно знати: утворення маленьких слабосилих партій грало на користь КПРС, котра ні з ким не хотіла ділитися владою.
Від передчасного партійного структурування потерпіли насамперед ті, що його почали. УРП від 1990 до 1998 року зуміла розколотися двічі: спочатку відійшла групка крайніх правих на чолі з Степаном Хмарою, а напередодні минулих парламентських виборів радикал із провінції Богдан Ярошинський розколов партію ще раз. ДемПУ після виходу з Руху не розколювалася, але, як висловився М.Тиский, постійно худнула, від поразки до поразки втрачаючи своїх членів.
А що ж, власне, Рух? Як об'еднуюча політична організація він остаточно загинув на третьому своєму з'їзді 28 лютого — 1 березня 1992 року. Тоді рядовий член НРУ, безпартійний голова Львівської облради В'ячеслав Чорновіл у своїй блискучій промові обгрунтував ідею департизації Руху. Заступник голови НРУ Михайло Горинь з усіх сил захищав початковий варіант, коли б усі новоутворені партії перебували під спільним дахом. Чи то В. Чорновіл був переконливіший, чи то справило враження те, що голова НРУ Іван Драч на той час уже був членом ДемПУ, а М.Горинь — першим заступником голови УРП, так чи інакше — делегати погодилися з «рядовим НРУ», котрий найближчим часом став його головою.
Михайло Тиский: «Якби Рух зберігся як організація, об'єднуюча всі демократичні сили, ми вже давно були б при владі. Чому В'ячеслав Чорновіл не зрозумів цього? Мабуть, через своє в'язничне минуле. У нього амбіції переважали над здоровим глуздом. Так, він був розумний. Так, він був герой. Але в політичних справах інколи дуже потрібен колективний розум, а він його як такого повністю відкидав. Він утвердив у Русі принцип авторитаризму, і це призвело до катастрофи. З грізної сили 1989- 1990 років, коли Рух спонукав владу до незалежності, він став партійкою, яка гризеться з іншими подібними і добивається від влади якихось місць, подачок, благ, якоїсь кісточки. Це виродження».
Розкол НРУ триває досі. Десятий рік. Хіба буває таке випадкове? Відразу двоє кандидатів від Руху пішли на президентські вибори. Чи напередодні вони боролися за голоси виборців?
Ні, критикували один одного. І кожен переконував, що саме він більш правильний і більш законний... «Їхня участь у виборах — це посміховисько», — закінчив думку мій співрозмовник. І зауважив:
— Я більш ніж впевнений, що розколотися Рухові допомогла влада. Інше питання — чому він так легко дався на розкол?
ПIД ВЛАДУ
Стосунки з владою — окрема глава в історії Руху. Стара партійно-радянська влада Рух ненавиділа, бо він розхитував її одвічні основи. Намагалася домовитися. Рухівський актив відповідав двома словами: «Ганьба!» і «Геть!» Однак у березні 1990 року після виборів до рад раптом усе змінилося. У Луцькій міськраді Рух завоював майже половину місць. Голова ради Антон Кривицький передбачив цей результат, отож з керівництвом опозиції заздалегідь налагодив добрі стосунки —виділив приміщення під рухівський штаб, допомагав автотранспортом, незабаром узяв собі з рухівців одного заступника. Своя людина, демократ! А для комуністичної частини міськради він був також своїм. Як колишній другий секретар Луцького міськкому КПУ.
У Волинській обласній раді опозиція посіла тільки третину місць. Перший секретар обкому КПУ, ненависний рухівцям Л.Павленко мав усі шанси бути обраним головою ради. Несподівано на керівництво волинського НРУ вийшов другий секретар обкому КПУ Володимир Блаженчук і запропонував свою кандидатуру. «Першого» було повергнуто, головою облради став Блаженчук! І що ж? Тепер М.Тискому залишається хіба що поскаржитися: «Хоч ми мали в залі третину депутатів, нам, демократам, виділили одне місце в президії обласної ради та одне місце в облвиконкомі». Склалося дивне становище: Рух начебто був присутній у структурах влади, але ні на ще не міг впливати. Будь- хто із чільників Руху міг відчиняти двері владних кабінетів ногою, але не міг у жодному з тих кабінетів стати господарем. Луцькі радикали від Руху проявляли свою владу взагалі безглуздим чином: вони час від часу проводили мітинги з вимогами: «Геть такого-то...» Претензії, як правило, висувалися, до того чи іншого державного клерка. Глава адміністрації преспокійно клерка вдавав».
До 24 серпня 1991 року все це ще можна було якось зрозуміти. Опісля ж почався малозрозумілий період активного перефарбовування «червоної влади» в українські національні кольори. У підготовці до референдуму Рух участь уже брав допоміжну: керувала влада. На виборах президента номенклатурники з уже забороненої КПУ поставили на Леоніда Кравчука, а демократи, за висловом М. Тиского, «неначе початкуючі гравці на іподромі», ставили одразу на багатьох — Лук'яненка, Юхновського, Чорновола... Хто надоумив їх на це? Чому в такий вирішальний момент вони не об'єдналися довкола однієї кандидатури?
1 грудня 1991 року Рух не просто програв вибори. Того дня Рух перестав бути Рухом, тому що перестав будь-куди рухатися. Народ про це ще не знав, отож Рух продовжував залишатися народним, тобто користуватися підтримкою народу. Але недовго. На парламентські вибори 1994 року рухівські партiї знову пішли кожна сама по собі і просто-таки ганебно програли кампанію. Відтоді НРУ вже не мав морального права називатися не тільки Рухом, а й народним.
А перестав Рух рухатися тому, що із здобуттям незалежності зник образ ворога, з яким потрібно було боротися. Надалі треба було будувати. Але який будівельник із потоку, що мчить по гірському схилу? Збіг він в долину і зупинився. І став болотом.
М.Тиский: .«Настало якесь розслаблення. Після референдуму, пам'ятаю, десь місяців зо три з Києва не надходило жодних відомостей, жодних вказівок. Керівництво — саме по собі, низові організації — самі по собі. Наші лідери почали з'ясовувати стосунки: хто більший патріот, у кого більше заслуг перед Україною. Тоді й відбувся третій з'їзд Руху...»
З'їзд був визначальний не тільки тим, що Рух став партією. На ньому недавно обраний Президент України Леонід Кравчук, привітавши форум, заявив, що готовий співпрацювати з НРУ. Наскільки щирою була його пропозиція, сказати важко. З одного боку — йому була потрібна підтримка популярної в масах політичної сили, з другого — зовсім ні до чого була ця сила в ролі опозиції. Рух повівся незрозуміло. Надалі в чомусь підтримував Президента, в чомусь — ні. Це було погано для Кравчука, а для Руху — ще гірше. Рух таким чином сам себе поставив поза владою. А Кравчук оперся на стару перефарбовану компартійну номенклатуру. Можливо, так воно й планувалося. Тим часом тоді дуже доречно було запропонувати главі держави: Рух підтримує Президента, а Президент дає Рухові місця в уряді та у виконавчій вертикалі; негайно проводимо вибори, здобуваємо більшість у парламенті й виводимо країну на шлях демократії та ринкових перетворень. А якби Л.Кравчук на це не погодився, Рух мав би піти в глуху опозицію.
До речі, пропозиція негайних перевиборів Верховної Ради після обрання першого Президента тоді прозвучала. Зробив її Дмитро Павличко. Але його не зрозуміли навіть однодумці з Народної ради! Нема пророка в своїй вітчизні...
Сьогодні вже незаперечно, що на той час лідери демократичних партій просто не розуміли сутності влади, котра встановилася в Україні. Найголовнішим вважалося здобуття незалежності, все інше мало докластися. Насправді ж на рухівських спинах до державного керма дістався другий ешелон вихованців КПУ. Гнучкіший, хитріший, без будь-яких ідейних переконань, без найменших сантиментів типу національної гордості та любові до народу, неймовірно жадібний до влади і до грошей, він швидко перебрав собі незалежницькі ідеї Руху, але все зробив, щоб Рух до реальної влади не допустити. Ті, що потрапляли на керівні посади, як правило, довго не витримували і звільнялися. Їм не вистачало або ж адміністративного гарту, або ж витримки до постійних принижень від прямого начальства. Вони не вписувалися в систему, котра була і залишилася тоталітарною. І демократів, і загалом народ дезорієнтували (як і тепер дезорієнтують) вибори. Через них виглядає, ніби влада — від народу. І мало хто розумiє, що народ обирає лише потрібних Системі. Ця масонська ложа, цей орден мечоносців за роки незалежності навчився працювати з народом так, що той навіть не помічає, як і коли ним маніпулюють.
ЕПIЛОГ
Колись рухівці любили порівнювати себе з польською «Солідарністю». Не варто зiставляти. Між нашою і польською Опозицією було багато схожого, а ще більше — відмінного. «Солідарність» не знала такого розбрату, як Рух. «Солідарність» спочатку виборола владу, а тоді вже розчленувалася на ряд політичних партій. «Солідарність» поставила свого лідера до державного керма і зробила Польщу нормальною демократичною європейською державою.
Рух не добився нічого.
Вісім років із десяти він займає місце правової опозиції, насправді не будучи нею. Все ж 1998 року В. Чорновіл з командою дуже легко пройшов до Верховної Ради, утворивши в ній одну з найвпливовіших фракцій. Саме в тому феномен Руху. Через вісім безславних років народ пам'ятає його славних два перших. Нищівна поразка на недавніх президентських виборах — то є поразка персонально кандидатів Удовенка і Костенка, а не Руху. Рух продовжує жити в пам'яті народу. Таким, яким він був на початку. Тому, що народові потрібна справжня Народна партія. Без лівого фальшу, без нахабної владної брехні, без олігархічного жиру. Рух ще може стати такою партією. Але для цього йому потрібно повернутися у 1989 рік. Або почати з 1999...
P.S. Юрій Костенко, лідер однієї з частин Руху,намагається об'єднати рухівців у нову партію. Сьогодні в Києві проходить об'єднавчий установчий з'їзд Руху, на якому «костенківці» обговорюють основні завдання та стратегію нової організації.
