Жінці не досить слів,

«… якого чорта було родитися на світ жінкою, та ще й в Україні», — мовила устами своєї героїні Оксана Забужко в «Польових дослідженнях з українського сексу». За всіх нас мовила, бо хто з-поміж нас (зізнаймося ж!) хоч раз на віку та й не вигукнув — уголос чи подумки — цих сакраментальних слів, мабуть, і не підозрюючи, який потужний феміністичний заряд вони несуть.

А втім, це якщо розуміти фемінізм у його первинній, неспотвореній суті — як право жінки на самодостатність, а відтак і загальну повагу насамперед. До того ж не те право, яке треба виборювати у виснажливих баталіях із супротивниками-чоловіками, а те, що іманентно властиве жінці від природи. Досить лиш стерти з нього всілякі цивілізаційні нашарування — від патріархальних догм і заяложених стереотипів до отих збочень нинішнього століття, які в свідомості пересічного українця, як правило, асоціюються з фемінізмом — словом, що набрало в нас безнадійно лайливих інтонацій. І то не лише тому, що на думку, а радше — на неусвідомлено-інтуїтивне відчуття представників сильної половини, воно несе їм потенційну загрозу (і в першу чергу загрозу жінки-конкурента на соціальному, професійному рівнях), а й тому, що масова свідомість ще не готова до того, аби надати жінці належне їй місце в суспільстві.

Тож, зрештою, питання може стояти так: чи можливий у нас фемінізм? Що аж ніяк не передбачає негайної відповіді, бо це явище щойно приходить в Україну хіба що як інтелектуальна теорія, що засвідчують уже досить популярні семінари недавно створеного при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» Центру гендерних студій (засновники Центру — літературознавці Соломія Павличко, Віра Агеєва та Ніла Зборовська), громадської організації, що займається літературною та культурологічною критикою.

Головними напрямками його діяльності є дослідження жіночих та чоловічих особливостей мислення, поведінки, мови, психології, участі в культурній традиції, запровадження в університетську освітню систему навчальних курсів з гендерної проблематики, феміністичної літературної критики, і все це, як декларується засновниками, сприятиме становленню живої форми культурологічного критицизму, оновленню суспільної свідомості, розвитку гуманітарних наук в Україні шляхом включення до них альтернативних підходів, жіночої перспективи. Отже, не такий страшний чорт, як його малюють… Як бачимо, в Україну фемінізм приходить у досить м'якій, толерантній формі, має насамперед дослідницький характер, передбачає неодмінну паритетність сторін, звідки й назва студій — гендерні.

Звичайно, фемінізм в Україні — проблема міської культури. І як теоретична думка, спроба діалогу з суспільством, «начиненим» патріархальними стереотипами, вона поки що має досить вузький, елітарний характер. Треба визнати, що наше суспільство ще не готове до такого діалогу. Хоча, якщо дивитися правді в очі, тобто, тверезо оцінювати наші реалії, то насправді на побутовому рівні фемінізм у нас мало не «поголовний». Однак парадокс полягає в тому, що саме жінки, котрі тягнуть на своїх плечах увесь тягар традиційно чоловічих справ і відповідальності за долю родин, поспішають вголос відмежуватися від отого начебто лайливого «західного ярлика»: «А я не феміністка!» Йдеться ж насправді про невідповідність рівня суспільної свідомості та житейських реалій.

Очевидно, не-фемінізм може дозволити собі лише благополучне суспільство, де не є приниженою насамперед роль самого чоловіка, а вже затим — і жінки.

Однак жінки ще не вміють думати про самих себе поза суспільними догмами, а часто ще й не готові усвідомити свою рівноправність. Показовим бачиться мені от хоч би такий приклад: недавно відкритий за сприяння столичної держадміністрації в Києві, в чудовому будинку на вулиці Артема заклад з потворною назвою « Центр по роботі з жінками«… За аналогією — з неповнолітніми? З правопорушниками? Чи ще якимись там неповноцінними громадянами — другорядними маргіналами в цьому житті, де комусь кимось відведено право «працювати з жінками» — як із несвідомими чи неповноцінними «елементами»? Мабуть, ініціатори цього задуму й не замислилися над тим, який зміст вони заклали в цю невибагливо-схематичну назву. А шкода…Добра ідея виявилася парадоксальним чином дискредитованою і, підозрюю, самими жінками.

Фемінізм — у його кращих, неспотворених зразках — передбачає не війну статей, не агресивне утвердження жінками своєї вищості над чоловіками, а достойні умови для якнайповнішої самореалізації жінки за сприятливої суспільної погоди та належного рівня масової свідомості — тобто, розв'язання комплексу соціально-правових проблем. І якщо ситуація в політиці досі змушує говорити про квотування представниць кращої половини людства в законодавчому органі, що само собою є визнанням нерівності жінки в суспільстві, то в літературі та в літературознавстві жінки останнім часом дуже активно завойовують позиції, являючи помітну тенденцію їх фемінізації.

Між іншим, один мій колега (пенсійного уже, до речі, віку), із значним запізненням прочитавши Оксанину книжку, коли вже, здається, вщухли дискусійні баталії, «найсильнішим» аргументом у яких була фраза: «Не читав, але усіляко засуджую», зізнався мені: «Починав читати з відразою, а закінчив здивований… як жорстоко Оксана до себе поставилася! Не сміливо, а жорстоко».

Так, треба мати мужність бути жорстокою до самої себе, відмовившись од такого звичного для нас жалю до самих себе, аби передати в слові увесь той біль, нагромаджений усіма поколіннями українських жінок, приречених родитися в рабстві й кохатися… з рабами.

Вперше за багато років про сферу почуттів так відверто заговорили самі жінки, викликавши як шквал чоловічого обурення, так і поодиноку підтримку окремих чоловіків, які підійшли до того не егоцентрично-упереджено, а з розумінням, що без цього цілісний ландшафт нашої культури буде неповним, а значить — і неповноцінним, бо тільки з бачення цієї сфери життя і Його, і Її очима, здатна витворитися об'єктивна, адекватна реальності картина. Самого лише досвіду перших українських літературних феміністок — як-то Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська та Леся Українка, котрі започаткували феміністичну традицію української літератури — для цього вже не досить: досвід нових поколінь так само має бути інтегровано до літературного процесу.

А втім, що я все про жінок… Здається мені, що першим феміністом в українській літературі другої половини нашого століття став … Павло Загребельний. І то, звичайно, не тому, що створив цілу галерею жіночих образів — досі ж бо право міфологізувати жінку присвоювали собі лише чоловіки. Образів, які принаймні запам'ятовуються. Створений ним своєрідний історичний триптих, за його означенням, «про українську жінку на розпуттях історії», що охоплює «Євпраксію» (ХI ст.), «Роксолану» (ХVI ст.) і з нашого, сучасного вже життя — Клеопатру Січкар («Гола душа») та Юлію («Юлія, або Запрошення до самогубства»), з одн ого боку, звеличує жінку в її намаганнях знайти в собі силу для протесту проти ролі жертви й «вознестися над приниженням, глумлінням і нищенням», з іншого — показує нашу сучасницю, а точніше — відразливий тип «керівної жінки» (Клеопатру) як «продукт» тієї радянської системи, яка грунтувалася на тезі: «Клас, в інтересах революційної доцільності, має право втручатись у статеве життя своїх членів. Статеве мусить у всьому підпорядковуватись класовому, нічим останньому не стаючи на заваді, в усьому його обслуговуючи» (розділ «Дванадцять статевих заповідей пролетаріату» книжки проф. А. Б. Залкінда «Революція і молодь», 1924 р., Москва).

У ті ж «високі номенклатурні двері», в які хазяйновито входила Клеопатра, впевнено ввійшла і Юлія — і не рятує, як казали в «старі застійні часи» моральний бік цього образу навіть те, що народжувався він в письменниковій уяві, мабуть, у найвищі хвилини натхнення. Жінка, яка творить власне життя «дуже вже по-жіночому» — має розцінюватися хіба що як вияв дискримінації та приниження жінки в суспільстві, але, на жаль, природний для окремих Клеопатр та Юлій.

Свої ж феміністичні настрої «засвічує» і цим «реабілітується» письменник образом Роксолани, декларуючи своє розуміння того, як їй, жінці, тяжко в цьому світі, «де її усувають і відсторонюють від усього», «дорівнятися в розумі до чоловіка», «коли їй заборонено перевищувати чоловіка».

Ось воно — заборонено! І цим усе сказано. Чи то в султанському гаремі, чи то за «високими номенклатурними дверима», чи то в рідному, нею ж матеріалізованому й одухотвореному домі…

«Жінка вміє розполовинюватися на дух і плоть — це її перевага над чоловіком, над усім сущим…» («Роксолана») — визнає вищість жінки письменник. Та чи відбивають ці слова справжню природу жінки?

Здається, подібну загадку останніми роками намагається розгадати інший відомий письменник — Валерій Шевчук: що є жінка і що несе вона в цей світ? Ясна річ, чоловікові. Саме образ жінки-фатуму, жінки-спокусниці останнім часом він послідовно розкриває в своїх романах і повістях («Жінка-змія», «Жінка в блакитному на сніговому тлі», «Горбунка Зоя», «Закон зла (Загублена в часі)»), намагаючись дослідити природу антагонізму, або, як він те називає, війни статей. Та в ній, переконується автор попри усе своє помітне упередження до жіночої статі й неприховану солідарність із сильною половиною людства, переможців нема: жінка й чоловік приречені бути «єдиною спілкою», що доводить не тільки життя, але й смерть.

Насправді жінка —це вічний стимул, подразник, спокусник, буксир — усе своє життя тягне вона чоловіка вперед, наснажуючи його на успіхи, подвиги, звершення.

А завершити ці спостереження хотілося б знов-таки словами Павла Загребельного — і знову ж таки з «Роксолани»: «Держава — це тільки слово, а жінці не досить слів. Вона все хоче перетворити на вчинки, бо належить світові речей дотикальних… Держава для неї не вигадані закони, які ніколи не застосовуються, не безліч безіменних людей, а народжені нею діти…»

Ця цитата — відповідь панові народному депутату Сергію Терьохіну, котрий вважає: «Знаєте, ось це точно тверезий алкоголік — жінка- політик. Це вже Фрейд. Коли недостатньо визнання матримоніального або сексуального партнера, тоді жінки йдуть у політику. Вибачте, у мене в голові такий ось Домострой…» Щоправда, він одразу ж поспішив додати: «Між іншим, чоловіки в більшості випадків теж із аналогічних причин у політику йдуть. Але це не мене стосується, ні.» («Горе з розуму по-українськи…», «День», 14 серпня 1999). І справді — лихо з розуму… Та ще й по-українськи…

А ви проти фемінізму… То де ж йому зароджуватися, як не в стінах вищого законодавчого органу, щоб протистояти отаким одверто печерним переконанням — не тільки ж в одній голові пана Терьохіна «такий ось Домострой«… Може, тому, що чоловіки добре розуміють — хоч би й підсвідомо, що «жінці не досить слів«… Хоча й без того відомо, що «йти в політику» здатні сьогодні лише рішучі, напористі, ба навіть агресивні жінки — інші там просто не виживуть… Це вам, панове, не гарем…

А може, щоб нарешті перетворити те рясне чоловіче славослів'я, до якого ми вже звикли, як до набридливого осіннього дощу, на конкретні вчинки та дії, варто «десантувати» в парламент якусь «новітню Роксолану», щоб таки нагадала, що держава — це не вигадані закони, «які ніколи не застосовуються», й не безіменні люди, втиснуті усім жужмом у новомодний термін «електорат», а цілком конкретні народжені нею діти — діти, яким уже сьогодні потрібні гідні умови життя.