Третій президент України має відповідати вимогам часу

В історії нашого українського народу було вже декілька надзвичайно трагічних, фатальних моментів, спричинених нашою споконвічною довірливістю, роз’єднаністю, а інколи і зрадою, які ми не маємо права більше повторити. Нащадки нам цього більше не пробачать. Перший — це коли наш славетний гетьман Богдан Хмельницький з 1648 по 1653 роки 4 рази розгромив військо польської корони, вперше в нашій історії утворив самостійну Українську козацьку державу, але, як не дивно, фактично добровільно здав її за декілька років московському цареві Олексієві. Ціна цієї трагічної помилки — більше 300 років рабства, малоросійства, знищення чи не половини української людності, козацької ментальності українців.

Другий доленосний момент в історії України — коли один з найвидатніших українських гетьманів Іван Виговський у 1659 році майже повністю розтрощив і знищив 100-тисячне військо Пожарського під українським Конотопом. Але, як це часто водилося в тодішній роз’єднаній Україні, в спину йому вдарили «землячки» з Полтави та Запоріжжя, і після цього вже важко було довести справу до кінця — поновити самостійність держави.

Третій аналогічний момент в історії України — коли наш великий гетьман Іван Мазепа після довгих років поневолення України в 1709 році, рівно через 50 років після переможної Конотопської битви, програв визвольну війну через те, що козацькі старшини не підтримали його у вирішальному бою.

Четвертий момент — коли наш перший президент України, великий історик Михайло Грушевський, який так правдиво і талановито написав свою «Історію України-Руси», і головне — детально проаналізував фатальну помилку того ж Богдана Хмельницького, але у відповідальний момент нашої історії (будучи соціалістом) разом з Винниченком вирішив будувати спільну федеративну державу спільно з більшовиками колишньої імперії. Знайшов же кому довіритись! А безпосередньо перед тим, як більшовицька орда Мурав’йова знищила 300 героїв — студентів під Крутами, а потім захопила столицю України — Київ і розстрілювала цивільних українців на його вулицях, президент Грушевський розформував і розпустив по домівках мільйонну армію українських бійців, загартованих в боях Першої світової війни. Він обгрунтував свої дії тим, що «нам тепер ні від кого захищатись». Ціна цієї трагічної довірливості Грушевського також усім відома — винищення 7-ми мільйонів українських селян голодомором на своїх, найкращих чорноземах, винищення української інтелігенції, української мови, Чорнобильська катастрофа тощо.

А чи є потреба все це згадувати, скаже пересічний обиватель, роздратований тривалими економічними негараздами, невиплатами пенсій та платні. Є потреба, є. Адже сьогодні ми знову перебуваємо на порозі подій, коли існує величезна небезпека знову, після довгих та важких 9-ти років боротьби за незалежність вже втретє (!) втратити нашу Українську державу в різних «троистых», «славянских» та «советских» союзах. І знову ж таки (парадокс!) завдяки своїм «землячкам».

Опинившись сьогодні перед проблемою — кого ж обрати новим президентом України 31 жовтня 1999 року, ми повинні, на мою думку, перш за все, запитати себе: а хто з кандидатів у президенти зможе реалізувати українську національну ідею, врятувати Україну від втягнення в новітню імперію, ефективно впровадити економічні реформи й радикально зменшити податковий тиск на підприємців? Хто здатний навести порядок у правовому безмежжі нашої держави, хто цілеспрямовано поведе нас до Європи, не консультуючись перед цим «без краваток» зі старшим «братом», хто відновить наш український козацький дух і мораль, хто, зрештою, стане справжнім гарантом Конституції, державної та національної безпеки України, хто виведе український народ за декілька років з економічної кризи й підніме до рівня європейських народів?

В контексті поставлених запитань перед тим, як назвати прізвище такого претендента на посаду президента, треба поставити до нього цілу систему вимог.

Так от, на мій погляд, основними вимогами до президента України третього тисячоліття мають бути:

— запровадити в Україні «диктатуру» Конституції та законів;

— реалізувати українську національну ідею (розкриття, популяризація та вивчення правдивої історії українського народу; відродження духу української нації; повернення втраченої національної гідності українців; відродження української мови; розбудова саме Української держави);

— реалізувати в державній та економічній політиці ідею європейської соціал-демократії; за приклад взяти такі країни як Австрія, Швейцарія, Швеція тощо;

— розробити й реалізувати в навчальних закладах, на радіо, телебаченні, в літературі, пресі систему духовного, патріотичного виховання дітей та молоді;

— захистити Україну від сповзання до новітньої імперії;

— зміцнити державні кордони, митниці, збройні сили, національну валюту, захистити державні символи;

— орієнтуватися на проукраїнські, сучасні молоді кадри, на патріотів Української держави, на випускників вищих навчальних закладів, які закінчили їх уже в роки незалежності; заради справедливості більше залучати кадрів для державних справ із Західної України;

— однозначна орієнтація України на європейські структури: Раду Європи, Європейський Союз, а згодом і НАТО;

— негайна побудова Одеського ( в Південному порту) нафтотерміналу й нафтопроводу Одеса—Броди—Гданськ;

— визначення та реалізація Україною альтернативних джерел нафти та газу;

— перетворення аграрного сектора України завдяки його світовим чорноземам в одне з основних джерел прибутку держави; активізація фермерських господарств;

— перетворення України на світову авіаційну, ракетно-космічну, суднобудівну та танкобудівну державу за рахунок наявного великого досвіду та високого кадрового, наукового й технічного потенціалу в цих галузях;

— президентові України поводити себе на офіційних зустрічах з лідерами різних держав достойно, з гідністю користуватися державною мовою;

— забезпечити вихід України з економічної кризи за 3—6 років за рахунок підприємництва, зниження податкового тиску з 80% до 30—50% від прибутку, за рахунок ефективного, швидкого впровадження економічних реформ;

— нещадно боротися з правовим безмежжям в Україні, з криміналізацією економіки, повернути незаконно вивезену за кордон валюту, що зараз перебуває в іноземних банках;

— земля може бути товаром, але продавати її можна лише порядним людям, господарям, громадянам України.

Це тільки найбільш очевидні тези, реально — проблем більше.

А тепер разом безпристрасно подивімося та поміркуймо, хто iз зареєстрованих кандидатів на посаду президента України здатний реалізувати вищезазначені, вважаймо, об’єктивні цілі.

Залишаються такі претенденти як Л.Кучма, Г.Удовенко, Ю.Костенко, Є.Марчук, В.Олійник, В.Онопенко, Ю.Кармазін, О.Мороз та інші. Що стосується Леоніда Кучми, то про нього вище ми вже говорили, можна лише додати про його невизначену «багатовекторну політику», про багатомісячні затримки пенсій, зарплатні, стипендій, про антиукраїнські кадри, яких багато в адміністраціях усіх рівнів, про подальше зросійщення південних та східних регіонів, про те, що в газетних кіосках до 90 відсотків преси — іноземною мовою. А для іноземних держав це є свідченням вторинності, залежності й тимчасовості нашої держави. Чи можуть іти інвестиції в Україну при такому стані речей, коли посол США в Україні Пфайфер спілкується з нами нашою державною мовою, а наші державні діячі у Верховній Раді, уряді, в адміністраціях і радах половини України спілкуються не державною мовою?

А чи можна пробачити урядові той факт, що з 1991 року так і не побудовано Одеський нафтотермінал? Ми так і залишились прив’язаними до однієї нафтової труби.

Що стосується Геннадія Удовенка, то це відома в Україні й світі людина, але ж є великі сумніви, що у віці близько 70-ти років треба починати кар’єру президента. Досвід Брежнєва, Черненка, Андропова та й сучасних лідерів сусідньої держави свідчить, що це з об’єктивних причин не потрібно робити. Геннадієві Удовенку можна бути радником нового президента, котрого ми оберемо.

Що стосується Олександра Мороза, то це людина неоднозначна. Ми його знаємо як людину дотепну, тонку, інтелігентну, досвідчену. Водночас всі знають його і як лідера одіозної групи «239» у ВР України, як голову Верховної Ради, який свого часу інколи протидіяв прийняттю незалежницьких законів України. Протидіяв, але все ж голосував за Декларацію про суверенітет України ще 1990 року, за Акт про незалежність 1991 року, за нову Конституцію та за національну валюту — гривню 1996 року. І все ж проти О.Мороза свідчать його багаторазові походи повз законодавчий орган незалежної України під імперськими прапорами разом із тисячами палких прихильників новітньої імперії. Не можна йому пробачити й той незаперечний факт, що у Верховній Раді незалежної України, якою він керував, «добра половина» законотворців виступала не державною мовою, а О.Мороз при цьому зберігав олімпійський спокій, роблячи вигляд, що нічого особливого не відбувається. А це вже дуже серйозно. Верховною Радою якої держави він керував?

Реальним претендентом на пост нового президента України є генерал армії Євген Марчук. До речі, його найвище військове звання є суттєвим чинником за умов, коли в державі панує злочинність та корупція, коли в сусідній державі до «престолу» впевнено наближається молодий, сучасний та енергійний прем’єр-міністр, колишній голова Федеральної служби безпеки В.В.Путін, коли перед Україною вже давно стоїть загроза втягнення в нову імперію.

Основними рисами та перевагами пана Марчука є його патріотизм, людяність, інтелігентність, порядність, мужність, компетентність, авторитетність, сила волі, державницький підхід до вирішення всіх проблем, наявність наукового ступеня кандидата юридичних наук, тверезий, потужний розум, добрі знання української, англійської, німецької та інших мов (адже він ще на початку 60-х років закінчив факультет української та німецької мов), досвід керування службою безпеки та урядом України, здатність виступити консолідуючою постаттю для всієї України — для лівих і правих, для Сходу й Заходу, сповідування концепції не супердержавного комунізму, чи навпаки — «дикого» капіталізму, а європейської соціал-демократії з потужним соціальним захистом простих людей. Адже цю концепцію успішно реалізовує майже вся багата та квітуча Європа. Дуже важливою також є й та обставина, що Євген Марчук є прибічником західних інвестицій у занедбану економіку України, створення спільних підприємств на базі сучасних високих європейських та світових технологій, а не подачок у вигляді кредитів, які просто витрачаються, йдуть на погашення боргів iз пенсій, зарплатні та попередніх позик західних країн. Є. Марчук здатний приборкати злочинність на всіх рівнях, оскільки є фахівцем iз цієї проблеми, має відповідну інформацію та необхідну волю. Він не вважає всіх «тіньовиків» злочинцями, бо такими, як правило, зробила їх законодавча та виконавча влада, установивши для підприємців «нерозумний» податок на прибуток — до 80 коп. з кожної гривні (!?). Більше того, саме завдяки виведенню з «тіні» більшості комерційних структур (до 80%) Є.Марчук планує відносно швидко й енергійно піднести економіку України до рівня європейських держав.

Що стосується вільного продажу землі як товару, то Є.Марчук вважає, що тут ще треба розібратись і передовсім з цього приводу прийняти диференційований закон, в якому необхідно передбачити — кому і в якій кількості можна продавати землю. Він має сумнів, що доцільно продавати землю громадянам інших держав, бо в цьому випадку існує загроза, що українці дуже швидко можуть позбутися свого головного скарбу — чорноземів і залишаться наймитами на своїй споконвічній землі у різних зайд — олігархів.

Але найголовнішим важелем виходу України із занедбаного економічного стану, на думку Є.Марчука, є все ж таки активізація й опора на підприємництво в місті й на селі за умови зниження непосильних податків. За цієї умови Є.Марчук бачить вихід України на гідний економічний рівень за 3—6 років. Погодьтеся, це не так уже й багато, враховуючи, що завдяки анемічній, кволій, непослідовній економічній політиці, яку «реалізують» зараз колишні парткерівники, ми на своїх чорноземах, зі своїм науковим і технічним потенціалом вже протягом 8-ми років перебуваємо на економічних задвірках цивілізації, злидарюємо й вимираємо.

У зовнішній політиці Є.Марчук «вчитиметься» майстерності саме у Росії відстоювати свої державні, національні інтереси. Він противник залицяння та запобігання перед великими державами й прихильник рівноправної економічної співпраці та торгівлі. Як майбутній президент України Є.Марчук хоче наслідувати не Лукашенка, а генерала Вашингтона, генерала Де Голля, Рузвельта, Тетчер, Жака Ширака, Квасневського, Фрайберге, Гавела. А для цього, вважає він, політика України щодо наддержав повинна будуватися лише на принципах рівноправного партнерства. Політика «без краваток» з поплескуваннями по плечу та обридлими всім обніманнями повинна залишатись у минулому. Росію не потрібно безпідставно дратувати, вважає Є.Марчук, але й продовжувати взаємодію з позицій «молодшого» та «старшого» брата — неприпустимо.

До всіх державних службовців пан Марчук буде пред’являти, в першу чергу, такі вимоги: відданість Україні, патріотизм, чесність, професіоналізм, компетентність. Він прихильник «сильної руки», «диктатури» Конституції та законів для всіх громадян України. Він проти того, щоб ринкова стихія перекинулася і на українську культуру, духовність, мораль. Захистити українську мову й культуру, вважає він, обов’язок влади, і це зроблять професіонали-патріоти. Що тут скажеш — золоті слова.

Якщо ж хтось все-таки має сумнів у щирості та патріотизмі Євгена Кириловича, тому можна нагадати такі факти. Коли 1996 року частина депутатів-міністрів під тиском згори в «конституційну ніч» розбігалась по домівках, незважаючи на доленосність поставленого для обговорення питання, пан Марчук, як і багато інших (Головатий, Сирота, Чорновіл, Заєць та інші) взяв на себе відповідальність за долю України і мужньо до самого ранку захищав перед антидержавниками, антиукраїністами головні атрибути незалежної України; українську мову як державну, золотий тризуб, жовто-блакитний прапор, гімн «Ще не вмерла Україна». Дійсно, таких українців ще треба пошукати...

Якщо комусь здається цього замало, то нагадаємо, що за свій короткий термін перебування на посаді прем’єр-міністра Є.Марчук:

— відновив контроль України над Кримом, усунувши від влади президента Криму Мєшкова та голову ВРК Цекова; а колись же ця проблема для України стояла на першому місці й тоді йшлося про цілісність України;

— забезпечив приборкання гіперінфляції в Україні (індекс інфляції був знижений з 500% до 140%);

— здійснив підготовку безболісного запровадження національної валюти (гривні);

— не допустив лавиноподібного зростання внутрішнього й зовнішнього боргу України;

— започаткував процес повернення в Україну мільйонів доларів з-за кордону тощо.

Позитивно характеризує Є.Марчука і його боротьба у Верховній Раді за те, щоб воїнів Української Повстанської Армії, які воювали з фашистами, вважати ветеранами бойових дій та встановити їм пенсії на рівні пенсій ветеранам Другої світової війни.

Багато важить і той факт, що Є.Марчук, будучи ще прем’єр-міністром, відмовився на вимогу керівництва Росії завізувати карту Севастополя з рядом бухт, які повинні були передаватися Чорноморському флотові. А це ж якраз, разом з іншими обставинами, потім і коштувало Є.Марчукові посади.

Якщо ж комусь все-таки знову не вистачає всіх викладених тут аргументів на користь майбутнього президента Є.Марчука і як контраргумент нам наведуть факт його роботи в органах безпеки СРСР й України, то ми схильні, навпаки, вважати це потрібним досвідом у майбутній боротьбі з потенційними противниками Української держави. Адже доведеним фактом є персональна неучасть Євгена Марчука в репресіях проти українських патріотів. Це засвідчила спеціальна комісія Верховної Ради України перед його призначенням на посаду керівника уряду. І ще: неможливо сумніватися в таких національних патріотах України як Левко Лук’яненко (відбув у імперських таборах 27 років), Юрій Шухевич (31 рік таборів), Петро Рубан (23 роки таборів), які рекомендують українському народові обрати новим президентом України саме генерала армії Євгена Марчука.