«Ще як були ми козаками...»

«Ну, что ж теперь мы будем делать?» —
сказал Тарас, смотря прямо ему в очи.
Но ничего не мог на то сказать Андрий
и стоял,
утупивши в землю очи.

«Что, сынку, помогли тебе твои ляхи?»

Андрий был безответен.

(Микола Гоголь. «Тарас Бульба»)

ДО ФІЛЬМУ

Ми боялися цієї стрічки. Спершу, звісно, не злюбили оригінал — роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем». Мало хто його читав в Україні, проте всі знали, що книга проти нас, проти українців. Знали те й поляки. Бо ж страхали постановкою фільму в тому разі, коли ми зважимося на «Тараса Бульбу».

На Заході відомо кілька екранних версій «Тараса», у нас — поки що жодної. 41-го вже починав роботу над фільмом сам Олександр Довженко, одначе на заваді стала війна. У 60—70-ті брався за ту справу Сергій Бондарчук, про якого казали, що він може все — навіть поховати будь-кого в Кремлівській стіні. Просвердлив, мабуть, дірку в мізках тодішнього голови Держкіно СРСР Пилипа Єрмаша, бо той влаштував йому зустріч із самим керівником Польщі (здається, то був Гомулка). Кілька днів по тому Бондарчук не з'являвся на люди. Аж трапилися збори чи пленум, і Єрмаш, побачивши режисера в залі, запитав при всіх: «Ну что, Сергей Федорович, помогли тебе твои ляхи?» Риторичне запитання. У Варшаві правили все тієї ж: як ви «Тараса», так ми відразу «Вогнем і мечем». А закони братньої дружби тому суперечили, щоби отак...

Уже в новітні часи київський режисер Віктор Гресь виявив бажання і творчу волю зробити екранізацію славетного гоголівського твору. Та ба, в казні маємо те, що маємо: кіно цій державі чомусь не потрібне. Хоча коли 94-го, під час святкування 100-річчя від дня народження Довженка в Сосниці, я доволі нахабно притримав за гудзик тодішнього голову Верховної Ради Олександра Мороза і запитав, чому це в бюджеті не видко грошей на кінематограф, він довго пояснював, що фінансувати треба, але поважні проекти, на кшталт «Тараса Бульби». Одначе віз і нині там.

І раптом два роки тому почули ми, що поляки збираються ставити «Вогнем і мечем». Єжи Гофман, той самий, що вже екранізував до того інші романи Сенкевича «Потоп» і «Пан Володийовський». Гвалт! А тут ще з'ясувалося, що роль Богдана Хмельницького погодився зіграти один із наших національних символів, теж Богдан, тільки Ступка. Найкрутіші наші націонал-патріоти заголосили: зрада! Кари, ляхам, кари! І запроданцям також...

Стурбований Гофман позаминулого року в Києві, під час кінофестивалю «Стожари» ласкаво пояснював: ні-ні, не буде ніякого українофобства. За задумом це щось на зразок «Віднесених вітром» — про те, чим закінчуються війни. Руїною і погибеллю, ось чим.

ФІЛЬМ. ТРІУМФАЛЬНИЙ СТАРТ

Далі ми жили чутками. «Вогнем і мечем» коштував 15 мільйонів доларів, один із найдорожчих проектів за всю історію східноєвропейського кіно (більше, здається, коштував тільки постановочний колос Микити Михалкова «Сибірський цирульник»). Кілька мільйонів було взято в позику, під заставу в одного з польських банків. Прем'єра у Варшаві перевершила всі сподівання — це було круто. І — грандіозний, небачений успіх у національному прокаті. Удвічі перевершено «Титаніка». Осьо- сьо тобі, клятий дядечку Сем, поляки голосують за свого рідного товаровиробника. Саме так — бо фільм у великій кіноіндустрії є передусім товаром, котрий належить продати щонайвигідніше. І найефективніше для трохи враженого національного самолюбства. Бо ж скільки можна терпіти от сю заокеанську сваволю? Ми теж можемо видати таке, що затріщать кінотеатри від бажаючих купити квиточка. Щоправда, для цього треба, щоб такі кінотеатри існували — з новим комфортом, технікою, стереозвуком. У Польщі вони є, дякувати Богу та рідному уряду й бізнесменам.

У нас донині не так. Навіть коли товар є — продати його ніде. Те, що в нас досі називають кінотеатрами, насправді не є ними — в сучасному розумінні цього слова. Хоча крига вже скресла — в Києві, головним чином. Та прем'єру «Вогнем і мечем» вирішили зробити в Палаці «Україна». І тому, що тут є сучасна проекційна техніка, і тому, що величезний зал, котрий годиться для всеукраїнської розкрутки. Отже, 23 жовтня, під час відкриття міжнародного кінофестивалю «Молодість», ми нарешті побачили вже знаменитий фільм.

ФІЛЬМ. «ОТАК-ТО, ЛЯШЕ, БРАТЕ!»

Картина починається з Богдана Хмельницького. Як за ним ганяються посіпаки Чаплинського, як шляхтич Щетуцький (Михал Жембовський) відводить од нього біду. По тому з'явиться Богун, до смерті закоханий у горду полячку Гелену, і почнеться його ворожнеча з тим самим Щетуцьким. Обидва вони періодично виступають у ролі послів, хоча ворожнеча з обох боків — як польського, так і українського — така, що не до дипломатичних реверансів. Та ще й змагання за серце Гелени...

Гелену грає дуже вродлива актриса Ізабелла Скорупко — полька, котра живе у Швеції й уславилася роллю в одній із бондівських серій. А Богуна — актор із Москви Олександр Домогаров, дивовижної чоловічої вроди. Він програє, наш герой, і у фіналі опиниться в руках Щетуцького. Усе, фініта. Одначе ворог розв'язує йому пута, вертає зброю і відпускає в степ широкий. Цей епізод вінчає картину, а щоб не залишалося сумнівів щодо морального підсумку, автор у закадровому короткому коментарі нагадує, чим закінчилося українсько-польське протистояння: Польща впала, та й нас привалила. Виграв третій — Російська імперія, яка з апетитом нас усіх проковтнула й довго-довго перетравлювала в своїй ненаситній утробі. Давайте об тім пам'ятати і не виймати більше меча, не давати волі звірячим інстинктам.

І українська людність, і польська демонструють у фільмі Гофмана оте збурення інстинктів. Щоправда, «ляхи», на противагу козакам, вбрані в розкішні костюми, прикид у них за цивілізаційною шкалою куди вищий. Тільки що з того... У бою те вбрання виглядає досить безглуздо. В епізоді бою пригадався славнозвісний «Чапаєв». Пригадуєте? «Красиво идут!» — каже один із червоноармійців. — «Интеллигенция...» — погоджується інший, дивлячись на бравих вояків із Білої гвардії, що крокують, наче проспектом. І з близької відстані — кулеметним вогником по них: засранці-голодранці!

Щось подібне й у Гофмана. Як красиво йдуть і їдуть на конях шляхтичі, ой, як красиво. Козаки ж не про естетичні оздоби думали, а про воєнну ефективність. Шарахнули з рушниць, і глядачеві надали можливість помилуватися, як у зарапідженому кадрі падають коні й люди — в багнюку, у бруд, у схарапуджену передсмертну муку.

Гофман дотримав слова: жодного разу під час перегляду тригодинної стрічки моє національне самолюбство не було травмовано. Два гурти б'ються до кривавого поту, й обидва варті один одного. Гетьман Хмельницький у виконанні Богдана Ступки виглядає на диво достойним мужем, хоча і йому бракне здорового глузду. Коли Кисіль пропонує примирення — ніхто не йде на компроміс. Ба, миротворець навіть викликає зненависть і презирство. Як можна говорити про замирення на фоні палаючих селищ, погвалтованих сестер, посаджених на палю братчиків?

За жанром фільм є синтезом класичного епосу (історичний фон і подано в такий спосіб) та класичного ж європейського лицарського роману. Любовний трикутник, котрий на першому плані, впритул наближає нас до людської особистості. Образи обох лицарів — і Богуна, й Щетуцького — персоналізовано, і не дивно, що саме до них «прикріплено» гуманістичний пафос стрічки. Бо ж попри вибухи емоцій їм раз по раз вдається приборкати свій норов. Ну, а гуртова, колективна психіка на те не піддається — якщо ворог не здається, його треба знищити. От і дознищувалися...

Докладніший аналіз власне художніх чеснот фільму ще попереду. Скажу тільки, що виконано його на високому професіональному рівні. Особливо це стосується масових епізодів — давно вже ми не бачили чогось подібного. Хіба що трохи задовго. Одначе ж епос — тут особливі стосунки з часом, екранним зокрема.

Не соромно й за наших акторів. Ступка ще раз довів, що він артист світового класу. З невеликою роллю кошового добре впорався Дмитро Миргородський. Упевнений професіоналізм продемонструвала в ролі відьми Горпини і Руслана Писанка — не тільки тілесний, а й духовний масштаб в її неординарній героїні.

ПІСЛЯ ФІЛЬМУ

Повернувшись додому після перегляду в «Україні», я відкрив Шевченкового «Кобзаря», вірш «Полякам». «Ще як були ми козаками, //А унії ще не було, //Отам-то весело жилось! //Братались з вольними ляхами, //Пишались вольними степами. (...) //Аж поки іменем Христа //Прийшли ксьондзи і запалили, //Наш тихий рай...»

Вірш, написаний 22 червня 1847 року в Орській фортеці, в неволі, закінчується закликом до братання: «Отак-то, ляше, друже, брате! //Неситії ксьондзи, магнати //Нас порізнили, розвели, //А ми б і досі так жили. //Подай же руку козакові //І серце чистеє подай! //І знову іменем Христовим //Ми оновим наш тихий рай».

Єжи Гофман робив свій фільм із чистим серцем. Він присвятив його своїй дружині Валентині, колишній киянці, про яку так зворушливо говорив у своїх «Монологах» («Студія «1+1», 21 жовтня). Лічених тижнів не дожила вона до завершення роботи над стрічкою, котра стала гідним надгробком їй.

За своїм пафосом польський фільм, так хочеться вірити в це, належить наступному тисячоліттю. Коли й справді оновимо свій тихий рай, коли побудуємо нарешті достойне життя. Адже в нас живе образ Божий — невже ніколи не реалізується? Жест польських кінематографістів дарує надію. Переконаний, що не перебільшую.