Моцарт та Сальєрі. Українська версія

Є особистості, що мають талант абсолютний і самодостатній, а створене ними — безцінне. Незалежно від того, чи сприймають їх творчість сучасники, чи розуміють, хто поряд з ними. Вони все одно не можуть не творити, оскільки дар їм послано з неба, він сильніший за самого власника, він не прислухається до наказів розуму, не рахується з віком і здоров'ям, він рветься назовні. І якщо не знаходить виходу — людина, що ним володіє, перестає жити.

Їх називають геніями. Ними пишаються, їх шанують, роблять із них кумирів. Одних ця слава наздоганяє вже після відходу, іншим дістається прижиттєво. І нехай наприкінці другого тисячоліття людство не так багато уроків винесло зі своєї історії, але цей багато народів, країн і навіть їх правителів засвоїли добре. Золотий фонд держави — це не тільки і не стільки багатства матеріальні. А славу держави творять ці окремі, Богом обрані. Вони належать всім. І вони ж багато в чому визначають, формують, створюють те, що прийнято називати національною самосвідомістю. Ідентифікація себе зі своїм народом приходить до нас у тому числі й із почуттям гордості за найталановитіших його представників. І весь інший світ пізнає той або інший народ через пізнання конкретних особистостей. Їх ніколи не буває багато, вони лічені. Люди ж жадають кумирів. Тоді кумири створюються штучно, іноді — з нічого. Адже по суті весь шоу- бізнес є сьогодні ні чим іншим, як гігантським цехом виробництва кумирів. Та час усе розставляє на місця. Так і публіка, якою б легковірною вона не була, врешті-решт здатна відрізнити зерно від полови. Тут важливо інше — потреба в справжніх яскравих зірках у кожному суспільстві невгамовна.

Ми ж, як і раніше, йдемо своїм шляхом. Шляхом недоречного, безглуздого, байдужого і в цілому злочинного марнотратства. Доля і смерть Анатолія Солов'яненка, хоч як не гірко це усвідомлювати, слугує підтвердженням цьому.

У нього, здавалося б, було все — великий талант, успіх, тридцятирічне служіння театру, світове визнання, звання і лауреатства на батьківщині. І на цій же батьківщині — прижиттєве забуття. Він був відлучений від театру, практично позбавлений зустрічей з вітчизняною публікою, співати для якої хотів над усе. І при цьому — повний сил і творчої наснаги.

— Він підтримував прекрасну вокальну форму, — розказує соліст Національної опери України Іван Пономаренко, — міг зробити багато корисного і цікавого для нашого театру. Проте в нас не звикли дбати про таланти. Минулого року в Одесі ми разом із Солов'яненком грали в «Сільській честі» й виступали на оперному фестивалі. Я був захоплений його емоційністю і професіоналізмом. Партія Турідду надто драматична. Музика Маськаньї занурює у світ бурхливих пристрастей, а це може привести до небезпечного для голосу форсування звучності. Тому необхідно дотримуватись трьох принципів: холодна голова, гаряче серце та великий сценічний досвід. Всім цим Анатолій Борисович володів повною мірою.

Коли ми звернулися до генерального директора й художнього керівника Національної опери Анатолія Мокренка, він був лаконічним:

— У нього склалася в нашому театрі чудова доля. Всі найкращі тенорові партії, що були в репертуарі, ним переспівані. Солов'яненко забував про свій вік. Пенсія ж дається недаремно, та Анатолій Борисович продовжував співати, багато гастролював, ось і надірвався.

Син співака Анатолій Солов'яненко-молодший був гранично відвертим. Може, й запальним, та по-юнацькому щирим.

— За висновком лікарів батько помер від інфаркту. Розтин показав, що було сім рубців, а це свідчить про мікроінфаркти, перенесені на ногах. Однак він ніколи не скаржився на здоров'я. Займався спортом (гімнастика, біг). Любив цитувати свого вчителя з вокалу Олександра Миколайовича Коробейченка: «Співак повинен мати коняче здоров'я». Про вокальну форму свідчить той факт, що його запрошували виступати провідні театри світу. Незадовго до смерті батько повернувся з турне по Америці й Канаді, де дав 12 сольних концертів. Тріумф і почесті за рубежем не зменшували гіркоти від усвідомлення своєї непотрібності вдома. 30 років, кращих років життя — віддані Київському оперному театрові. Так, він сам подав заяву і пішов за власним бажанням, але цей крок був вимушеним. З приходом Анатолія Юрійовича Мокренка на пост генерального директора, імена театрові стали не потрібні. За таким же сценарієм «розправились» і з Гізелою Циполою. Дирекція буквально підштовхувала батька до зриву. Афіші про те, що співає А. Солов'яненко, не друкувалися. Він міг готувати спектакль, а ставили заміну. Приходить на виступ, а на сцену випускають іншого виконавця. Востаннє батько вийшов співати оперу «Борис Годунов», партію Самозванця. І хоча він казав, що всі партії у нього улюблені, але найулюбленішими були три: Герцог в «Ріголетто» (саме з нею він дебютував 22 листопада 1963 року в цих стінах), Турідду в «Сільській честі» і Манріко в «Трубадурі». Ось тільки одна мрія не здійснилась. Дуже хотів виконати оперу «Андре Шеньє». Та не судилося!

В останні півроку отримував президентську стипендію, а до цього як рядовий пенсіонер щомісяця мав 49 гривень 50 коп. Його пригнічувало те, що його професійна кар'єра, фактично, припинена, так що шрамів на серці додавали багато подій.

Я вважаю, що останньою краплею стала «розправа» під час моїх вступних екзаменів до Музичної академії. Націлились в мене, а влучили в батька. Він не ходив, нікого не просив, вважаючи, що я уже готовий до такого кардинального кроку. Адже тоді б довелося кидати навчання в університеті. Звістка про мою невдачу сильно засмутила батька, а фінал ви знаєте. Та відступати я не збираюсь. Він мріяв, щоб його професію хтось із нас продовжив. Андрій захопився бізнесом, живе й працює в Канаді, значить мені доведеться продовжити його шлях. ***

Чи варто сьогодні шукати винуватців, які спровокували передчасну смерть великого співака? Та й чи є вони? Так чи інакше, це буде лише часткою правди. Коли в суспільстві панує зневажливе ставлення до окремо взятої особистості, яке підтримується згори, то на кожного Моцарта обов'язково знайдеться свій Сальєрі.

Так буде чинитися знову й знову, поки культурна політика будуватиметься за принципом «чого бажаєте?», на потребу власть імущих. Їм потрібні не яскраві самодостатні особистості, а лише оточення, що здатне створювати благовидний імідж цієї самої влади. Їй не потрібні кумири, що уособлюють дух нації. А отже — не потрібно їх плекати, підтримувати, викохувати. Вона вважає за краще творити кумирів із самої себе.

Напевно, якби Анатолій Солов'яненко оббивав пороги, просив, демонстрував лояльність, то останні 5 років склалися б для нього по-іншому. Не став. Закулісні ігри були не для нього.

Рік тому, завдяки ТБ, про співака згадали. Публіка захоплено сприйняла повернення Анатолія Борисовича до концертної діяльності, якщо так можна назвати два виступи за рік. Та він, як і раніше, був оповитий в'язким вакуумом байдужості. Щоправда, пенсію виділили. Ніяково, напевно, зовсім уже не помічати того, що поряд існує така величина. А ви ще питаєте, хто винен і що робити.

ЛИШЕ НА СЦЕНІ ВІН ВІДЧУВАВ СЕБЕ ЩАСЛИВИМ

Пропонуємо вашій увазі останнє інтерв'ю Анатолія Борисовича, яке він дав 28 липня, тобто за добу до своєї смерті, кореспонденту «Дня». В ньому — також правда. Про нього. Й багато в чому — про нас.

— Анатолію Борисовичу, ви частий гість у посольствах Росії та Італії, а чому такі нечасті ваші виступи в Києві?

— Я артист і готовий виступати скрізь, де мене люблять і чекають. На жаль, у останні роки Україна ставиться до мене, як мачуха. Ходити, просити, принижуватися — ніколи собі не дозволяв. Працюю за разовими контрактами. Справжні друзі пізнаються в біді. Рідному оперному театру я виявився не потрібен, зате про мене пам'ятають у Росії та Італії. Були навіть пропозиції переїхати працювати в ці країни. Але я зрісся серцем з Україною й назавжди залишити свою батьківщину не можу. В Києві виступаю двічі на рік із сольними програмами. Рідко, мало, але дуже дорога оренда залів. За декілька тижнів маю намір вирушити до Італії. Проведу там серію концертів. У вересні в иступатиму в «Метрополітен- опера». А найголовніше — хочу провести гастрольне турне Україною «Золоті голоси слов'янських народів». Якщо вийде як задумали, то разом із благодійним фондом ім. І. Козловського, який я очолюю, проведемо серію концертів у різних країнах світу.

— Чи буде реалізовано вашу ідею серії передач про класичну музику на телебаченні або радіо?

— Схоже, в найближчому майбутньому цей проект не буде здійснено. Щоправда, спільно з УТ-1 записав один випуск передачі «Роздум про музику», де спробував поділитися наболілим. Тільки духовність врятує світ. Не можна забувати про джерела, народну пісню. Слухаючи класичну музику людина стає чистішою. Дуже погано, що ТБ практично не транслює оперні вистави. Виросло покоління молодих людей, які жодного разу не побували в театрі. Величезний пласт світової музичної культури залишається в стороні. В Італії будь-який хлопчина на вулиці вам наспіває арію з «Аїди» або «Тоски». А що у нас? У кращому випадку — якийсь примітивний мотивчик із естрадних хіт-парадів.

— Наступного року 100-річний ювілей Івана Козловського. Що планує зробити благодійний фонд «Прем'єра» до цієї дати?

— Разом із місцевою владою вже відреставровано будинок, де народився співак. Практично готовий альбом, у якому є унікальні знімки Івана Семеновича. Сподіваюся провести міжнародний конкурс вокалістів імені Козловського.

— Де плануєте відпочити?

— Я вже майже п'ять років відпочиваю... на пенсії. А мені хочеться працювати! Можу місяцями чекати запрошення виступити з концертами. Частіше вони надходять із близького й далекого зарубіжжя, ніж від українських менеджерів. Ось це мене засмучує. Невже я не потрібен своїм слухачам? Випустив три компактдиски з народними українськими, російськими та італійськими піснями. Все довелося робити за власний рахунок. На аудіоринку їх практично не зустрінете — там у ходу інший товар. Я вважаю, що в Україні сьогодні занепад серйозного мистецтва. Радіо, телебачення й преса говорять лише про естраду. Слухати і бачити цей несмак неможливо. Втім, вибачте за буркотіння — наболіло!

Мені треба поспішати, поки я в хорошій вокальній формі. Голос — тендітний інструмент, а спів — невід'ємна частина життя. Лише на сцені відчуваю себе справді щасливою людиною.