Горе з розуму по-українськи,

Був чудовий зимовий день. Ми із приятелем, талановитою, але жовчною молодою людиною, сиділи на лавочці і їли ізраїльське морозиво «Соня». У приятеля не було грошей, він їв куплену мною «Соню» і плакав без сліз: його покинула кохана — молода актриса.

У мене було трошки грошей і трошки любові, і я з висоти становища втішала його розмовою про політико-економічну перспективу. «Та кинь ти цих козлів», — неввічливо сказав приятель, доїв «Соню» і пішов, вихляючи джинсовий задом.

Потім був чудовий весняний день. Ми сиділи на лавочці і пили гарячу каву. Мою дещицю грошей до того часу з'їла безкоштовна медицина, а любов... Не знаю, але чомусь ці дві речі якось містично пов'язані. Принаймні так не буває, щоб грошей не було, а любов була.

Мої сльози скипали кавовими фонтанчиками. Приятель, чергова контора якого в черговий раз накрилася, благородно тицьнув мені брудну носову хусточку і, не шкодуючи неформального лексичного запасу, звично крив «оцих... нагорі».

Потім був чудовий літний день. Мізансцена була та ж. Каву замінив безіменний польський пломбір. І тут у мені скипіло природжене почуття справедливості. «Та заткнися ти! Є і там нормальні люди. Ющенко або ось Терьохін... На «міжнародні відносини» сам вступав, без блату. У ректора кулаком по столу стукав. Наполегливий. Образи не подарує. Інтелігентний. Розумний — імідж такий. Симпатичний. І взагалі». «І взагалі» означало, по-перше, приналежність до покоління благополучних політичних хлопчиків, які на противагу і всупереч давно знайомим постатям, котрі одержують усе необхідне для життєдіяльності переважно з алкоголю, харчуються, здається, інформацією і знаннями на сніданок, на обід і на вечерю... По-друге, це ж покоління хлопчиків, котре вже пережило астенічний синдром змін (і котре не заразилося синдромом імунодефіциту) і років із чотири тому ще звучало в серцях як обивателів, так і політичних гурманів пісенькою надії, що складається із двох слів: молоді демократи! По-третє, слабке відлуння цієї пісеньки, що стрімко тане в повітрі подібно до усмішки чеширського кота... Словом, «і взагалі» означало багато що.

«Цікаво, а кого вони криють, коли ось так сидять на лавочці? І якщо там хоч хтось тямущий хоч чимось займається, то чого ми всі в такій с...?» — просто так, аби що-небудь сказати, сказав приятель. Запитання було, звичайно, дитяче і риторичне.

І все-таки я пішла з'ясовувати, де, чим і чого.

— Сергію Анатолійовичу, якось ви сказали... — ні, не сказали, а як би це точніше висловитися... вимовили фразу, після якої мені захотілося з ніжністю на дозвіллі почитати словника. Фраза така: «Це мене гуманітарно радує» — із приводу ратифікації українсько-російського договору. І часто ви взагалі такі фрази вживаєте?

— Та ні, справа в тому, що з погляду логіки весь цей договір — нісенітниця. Із цього акту треба було максимально вичавити те, що треба Україні. На жаль, цього не вийшло. Непогано, звичайно, що ми живемо дружно: якісь договори в нас є — із Росією, Європою. Погано, що ми чомусь забули про те, про що вели мову шість років, — про нашу частину активів за кордоном, про ті гроші, які в нас 1991 року «поцупили» з Ощадбанку, із системи держстрахування тощо. Через те — внаслідок якихось морально-етичних, гуманітарних причин — мені це було приємно, і тільки. Неприємно, що ніхто не думає про наслідки.

— А є слова, якими ви зловживаєте?

— Є паразит — ні, не «ну, блин», слава Богу. Вигук такий — внутрішній горловий звук «а-а», коли доводиться перекладати іноземною мовою складні конструкції.

— До речі, про іншомовне. Є думка, яку часто з любовним мазохізмом висловлюють російські політологи стосовно Явлінського і Гайдара, що людина, котра вільно володіє хоча б англійською, так само як і людина, котра знає слово «отнюдь», ні-ко-ли не зможе стати президентом Росії. Стосовно України ви цю думку поділяєте?

— Політологи виказали досить велику нелюбов до своїх співгромадян, тому що апріорі вони мають на увазі, що народ завжди буде бидлом. Ні, звичайно, президент повинен виглядати як свій у дошку мужик, але знаєте, з іншого боку... От чому, скажімо, жінки в Україні не обирають жінок нікуди або обирають мало? Я багато разів запитував — у мене на окрузі політично активні такі бабусі, «виборчі», так от вони кажуть: «А ми такі ж, як вони. А чим вони кращі?» Усе одно в політичної постаті мають бути якісь рисочки, які... ну хоч якось виокремлюють. Або епатаж.

— А ваша найбільша екстравагантність, імовірно, костюми не від Ферре — найвищого ступеня крутості серед депутатів «нової хвилі».

— Ну, якщо чисто антуражно... Чоловік, знаєте, за визначенням завжди трохи такий собі павич. Я люблю трошки інакше одягатися. Купую, що подобається.

— Де?

— Не в Україні, звичайно. Я недостатньо багатий для того, щоб купувати в Україні такі речі. Улюблені кутюр'є, звичайно, є. Є такий француз Монтана, не плутайте тільки із джинсами. Я його ношу, як правило. Але це також під настрій. Коли хочеться іноді так якомога скромніше, знаєте...

— Ближче до народу.

— Ближче до народу — це іспанець Альфонсо Домінго. Дешевше і практичніше. У мене навіть є від Вороніна піджак, який я купив перед виборами, щоб у ньому ходити громадськими місцями.

— Тільки для цього?

— Напевно. Опісля не одягав його. Я не хочу образити Вороніна, він шиє гарні речі, але вони такі... не мої, загалом.

— А хто, крім дружини, займається вашою екіпіровкою?

— Ну, слухайте, а хто ж оцінювати повинен?

— У вас немає...

— Коханки? Ні.

— Та я не про те поки що. Ну ви, скажімо, продумуєте свій такий чарівливий і привабливий політичний образ, як рольову акцію?

— А, зрозуміло. Ну, для цього я повинен собі принаймні якусь гідну мету визначити. Скажімо, Генеральний секретар ООН.

— А ваша мета? Як казав класик: мрія у вас є взагалі?

— М-м-м-мрія? У мене мрія схожа на мрії Людоїдки Еллочки. Останні два роки я мріяв піти на пенсію. Тому що, якщо знову ж серйозно, для будь-якого чоловіка, мені здається, головне — коефіцієнт його корисної дії. Мій ККД останні два роки професіонально дуже низький. Тому що до відчаю мало що виходить. Із різних причин. Ті, котрі тримають образ чимближче до народу, в таких випадках звичайно кажуть: ну, я пасіку заведу, буду пасічником. Мені більше подобається (я тепло люблю) де-небудь у теплі лежати. Не знаю, щоправда, як довго в мене це триватиме, тому що, як правило, десятого дня відпустки починаю телефонувати в Київ.

— Сергію Анатолійовичу, а де краще лежати? Ви де останній раз лежали?

— Лежати все одно де, лише б тепло. А відпустка... Я завжди два рази на рік граю в гольф у Іспанії. Цього року після гольфу побував у французьких Альпах — слава Богу, перед лавиною, котра знищила якраз у тому містечку, де ми жили, кілька будиночків.

— Ви публічний політик за покликанням?

— Ні, волею долі. От я почав банкіром у Зовнішекономбанку і відчував би себе, ймовірно, набагато краще, залишившись банкіром. А може, м-м... я не знаю, може, це від нудьги все?

— Ну так, у Верховній Раді ж страшенно весело — кулачні бої, колотнеча... Що ви, до речі, робите: відвертаєтеся, спостерігаєте?

— А що роблять на цирковій виставі? Мені цікаво, хто кому у вухо вріже. Причому, знаєте, коли емоції перетікають у рукоприкладство, ніякої поваги до позиції тієї чи іншої сторони бути не може. Просто — хто кого вдарить. Як трилер подивитися.

— Ну й сиділи б у ніжному Зовнішекономбанку...

— У той час, коли я там працював, це був дійсно своєрідний орган державного управління. Він мені допоміг дізнатися, що таке нормальна міжнародна економіка, правила підучити — ті, які в нас були заборонені, тому що в нормальному суспільстві не на плані, а на мотиваціях усе будувалося і будується.

— А потім ви якось дуже скоро стали замміністра економіки. А чого ж відмовилися далі зростати по службі?

— Мабуть, тому, що я не відчував складнощі сходження службовими щаблями. Після ЗЕБу через неповних півтора роки мене волею долі просто винесло у цього заступника міністра, і я не сильно дорожив формальним кріслом. Для мене дуже важливо, щоб речі, які я роблю, кимось визнавалися. Я був абсолютно гордий собою — хоча взагалі-то я скромний у цьому сенсі, що один із декретів, які я тоді написав — Декрет про валютне регулювання — і зараз відмінно працює, до того ж ще й Росія його у нас запозичила. Тобто, я лишив якусь пам'ять, і для мене це цікаво. Не все, знаєте, грошима вимірюється, є ще морально-психологічний кайф якийсь.

— А з ким із міністрів краще працювалося?

— Чесно? Краще з тими, хто не працював у міністерстві. Пинзеник у той час виконував обов'язки віце-прем'єра і був зайнятий глобальними питаннями, тому щоденного адміністративного тиску я не відчував. Банников попрацював півмісяця та поїхав до Америки, і знову у нас вийшло міністерство без формального голови. І мені це дуже подобалося. Тому що я, можливо, в політику пішов через те, що там немає начальника. Ну не люблю я начальство! І зараз я не вважаю, що спікер Ткаченко мій начальник. Ткаченко — це такий адміністратор секретаріату.

— Проясніть, до речі, ви в «Реформах і порядку» чи існуєте автономно? Коли я збирала на вас досьє, думки чомусь дуже сильно розійшлися.

— Я можу сказати, що я робив цю партію від самого початку разом із Віктором Пинзеником і моїми друзями, але одного моменту, коли глобально наші бачення партії розійшлися, я лишився в лавах, звичайно, але особливої активності не виявляю. Ідея була зробити партію молодої економічної хунти — щось таке, якщо вже до екстріму довести. Цього не вийшло, вийшла партія, яка підтримує одного лідера. Команди немає.

— Чому?

— Ну тому, що було обрано такий шлях. Була аргументація, що останні кілька десятиріч, скажімо, в Європі виграють вибори не команди, а особистості. У нас же все навпаки. Подивіться, як зіграли «зелені». Вони прийшли на ідеї — ніхто нікого не знав в обличчя. Але знову ж, це не означає, що я вважаю, що В. Пинзеник не талановита людина. Він дивовижно талановита людина в економіці, але невірну стратегію було обрано. Крім того, мені здається, що справа, яку я веду в парламенті, в Комітеті з питань фінансів і банківської діяльності (я голова підкомітету з питань податків і митниці) — ну абсолютно нудні речі, які викликають тільки роздратування в людей. Особливо популярним на цьому шляху не станеш, — так ось, для того, щоб приймати вірні рішення, мені необхідно бути хорошим з усіма в парламенті. І тому я не хочу задиратися навмисно з лівими — правими, і тримаюсь трошки осторонь від міжпартійних політичних баталій.

— Вам це не нагадує конформізм? — Ні, це чистої води фрейдизм. І навіть десь до Ніцше ближче. Головне — результат. І якщо цей результат, у моральному чи там логічному розумінні, потрібен нашому суспільству, інтереси якого, вибачте за пишномовні слова, я і прийшов сюди захищати.... ну-у, тоді і всякі методи хороші.

— Усякі, значить... Тоді що таке, на вашу думку, «чесний політик»? Чи не оксюморон, на кшталт тверезого алкоголіка?

— Апріорі чесний політик — це той, хто чесно намагається провести ті ідеї, за які його обрали, незалежно від того, хороші ці ідеї, чи ні.

— Будь-якими засобами.

— Я маю на увазі будь-якими логічними способами. І ще. Попри мій політичний конформізм, як ви кажете, хоча це й неправда — я завжди досить чітко висловлюю свою політичну платформу. Я не люблю комуністів, ось убий Бог, як ідею комунізм не люблю, але не вважаю обов'язковим говорити це кожному комуністу, котрий сидить поруч.

— А як жінка Наталя Вітренко вам подобається?

— Мені не симпатичні люди, які намагаються бути навмисно неврівноваженими. Така людина для мене аморальна. У свою чергу я аморальний в її розумінні. Як жінка Наталя Вітренко, скажімо м'яко, не до мого смаку.

— І яка ж парламентська пані викликає більш теплі почуття?

— Знаєте, ось це точно тверезий алкоголік — жінка-політик. Це вже Фрейд. Коли недостатньо визнання матримоніального або сексуального партнера, тоді жінки йдуть у політику. Вибачте, у мене в голові такий ось Домострой.

— Та вже ж.

— Між іншим, чоловіки у більшості випадків теж із аналогічних причин у політику йдуть. Але це не мене стосується, ні.

— З вашого дозволу я скористаюся лексиконом згаданої вами Еллочки: «Ха-ха!»... А якби, скажімо, президентом стала приваблива й більш камерна Юлія Тимошенко, ви, можливо, були б толерантнішим?

— Тоді я б до неї ставився як до президента. Адже питання в чому? Мене багато хто запитував: хлопче, що ти крутиш, в 93-му ти за Леонідом Даниловичем як хвостик ходив. Так, дійсно, дуже хороші контакти були. Тому що я сподівався, що прийшла нова людина, зі сторони, і щось зможе зробити зі старими, котрі там сидять. Він не зробив. І поступово перейшов від фази неробства до фази робити все навпаки. Я ніколи погано до Кучми не ставився як до людини. У деяких своїх людських рисах він мені глибоко симпатичний. Але як до Президента, як до крісла, я не можу до нього зараз позитивно ставитися. Тому що співвідношення негативного й позитивного не на користь позитивного. Що до Юлії Володимирівни, то, судячи з першого досвіду її роботи — з бюджету, — можу сказати, що це людина небезпечна. Тому що гальм немає у Юлії Володимирівни. Є бажання — ось таке ж, як у мене було 93-го — усе різко, швидко змінити, абсолютно не прораховуючи тріски і трупи, які залишаться після цих змін.

— Продовжуючи жіночу тему. Ваша дружина Світлана вже не викладає в КПІ українську літературу?

— Вона мені допомагає. Уже не викладає, тому що необхідно, щоб не тільки робота подобалася, а щоб і відплачувалося. А коли в КПІ, попри всі мої хитрування й листи як депутата, бідним цим викладачам не платили зарплату, і вони ставали голодними, злими, й багато хто йшов на якесь хабарництво зі студентів, котрі за них значно багатші, — це не здорова робота, не здорове оточення. Хоча викладання для дружини — душевне покликання. Жахливе розшарування серед одного шару й навіть прошарку — це повне вбивство.

— Світлана все це болісно переживала?

— Досить.

— У вас є домробітниця?

— Ні.

— А няня?

— За домробітницю й няню була моя теща. Так вийшло, що після армії нам довелося близько чотирьох років жити в батьків дружини, у двокімнатній «хрущовці», і якось історично воно так і повелося. Зараз Кирилу десять, він у шостому класі першої Академічної гімназії, два рази перестрибнув через клас.

— Він теж гольфом захоплюється?

— Та ні. Минулого року я подарував йому на день народження комп'ютер — і він біля нього пропав. Плавати ходить, мови вчить. Четвертий рік займається тенісом: я в нього жодного разу не виграв.

— Хто з наших політиків поділяє ваше захоплення гольфом?

— Наскільки я знаю, в Україні тільки один Спіженко, колишній міністр охорони здоров'я. Але я з ним не грав.

— Сергію Анатолійовичу, а ви завжди робите те, що дійсно хочете, чи філософія певного матеріального достатку диктує і захоплення? У теніс і гольф, скажімо, треба грати, тому що — якісний знак, такі люди грають, у середовищі прийнято...

— Розумієте, для мене все одно — грати у гольф чи у преферанс. Якщо під настрій це приносить задоволення — заради Бога. Іноді, щоб свій склероз головний трохи розвіяти, граю в шахи.

— Який фільм ви б зараз із задоволенням подивилися?

— Новий. Мені цікаво те, чого не бачив. Ну а якщо так, навскидку... Є дуже хороший фільм кінця 60-х — «Над прірвою у житі» Селінджера, не перевідний, на жаль. Я його за кордоном дивився разів десять. І раз п'ятнадцять — «Корабель іде» Фелліні.

— А що читаєте?

— Останнім часом абсолютну нісенітницю, яку відразу ж по прочитанні викидаю з голови і як книжку. Для того, щоб зрозуміти, що робиться з хобі. У мене є один день — неділя, і я звичайно цього дня години до другої взагалі не встаю, а після вирушаю на природу. Мій робочий день закінчується зазвичай о 12 ночі.

— Отже, ви «сова»?

— Жахлива! Мені встати раніше за половину десятої — взагалі вбивство.

— Під час вояжів за кордон ви зупиняєтесь у себе?

— Ви маєте на увазі, чи є у мене... Я заявляю для Генерального прокурора України: у мене немає нерухомості за кордоном!

— Та що ви, я ж не прокурор. Просто у мене є нагода поговорити з «людиною з теорією», з «царем у голові» про філософію багатства.

— А чому ви гадаєте, що я людина заможна?

— Я не думаю, я знаю.

— Усе дуже відносно. Я не сирота, й у мене немає проблем — від зарплати до зарплати. Я двічі на рік читаю лекції за кордоном, і вони доволі гарно оплачуються. Влітку — в Іспанії, в Королівській економічній школі. Взимку — у Парижі, у Сорбонні. Я заробив удосталь грошей, викладаючи в Гарварді 1995 року. І я почуваюся дуже добре.

— А ви пам'ятаєте свої перші пристойні гроші й відповідний подарунок... дружині, приміром?

— Пам'ятаю. 88-го року я й двоє моїх знайомих створили кооператив, поїхали до Грузії, привезли звідти силу-силенну жіночих чобіт і поспекулювали ними, наваривши на кожній парі 10 рублів. І так — декілька разів. Зрештою вийшла величезна на той час різниця, за яку я зміг придбати квартиру — коштувала вона тоді тисячу доларів — і, пригадую, перший подарунок дружині: напівпальто з чорнобурки, зі шматочків. Воно за півроку, щоправда, розлізлось, але радість грошей відчувалася, так... Із кольє, діамантами, щоправда, й згодом не склалося, знаєте...

— Ваша дружина не любить коштовності?

— Ні, ті, хто їх продає, люблять гроші більше. У нас не співпадають любовні фази. Так, примушуйте мене...

— Не буду. Ви серйозні, як Кримінальний кодекс. Визначте, будь ласка, з усією серйозністю основний головний біль нашої економіки.

— Безпросвітна економічна темрява в головах у тих, хто керує. Повна відсутність розуміння економічних законів «у верхах» і небажання їх розуміти.

— Так, а на що ви особисто розраховуєте?

— На повільне, ступінчасте порозумнішання. Надто хотілося б хуткіше... Мені подобалося працювати в уряді; здавалося, що люди, котрі ставлять останній підпис, швидко зрозуміють, про що йдеться. З'ясувалося, що ні. Тут ще... Розумієте, якщо застосовувати правильні економічні теорії й роль держави визначити такою, якою вона має бути — не монстра, що залізає до вас у постіль і підглядає, що ви там робите, то виникає питання доцільності існування шерегу чиновництва. В Україні є міністерство риби. Риба є? Імпортна, в супермаркетах. Зроблять міністерство сала — сало зникне. У нас в країні понад 2,5 млн. чиновників. Кожен працюючий сьогодні утримує 1,4 непрацюючих. Уявіть собі ще одну таку ж людину, як ви, й ще там чотири десятих, котрих ви маєте утримувати — це не кажучи про членів вашої родини. Не буду я вам говорити про грошову політику, про податкову, про приватизацію — це все відомо... Розумнішати треба спершу. Чи хотіти вчитися.

— Просто за Леніним. Чи не простіше змінити дійових осіб?

— А ви гадаєте, що нові прийдуть кращі? Знаєте, я вважаю себе лібералом, мені подобається демократичний устрій порівняно з іншими, але парадокс у тому, що із ситуації тотального контролю й втручання в приватне життя всі держави переходили до відкритих цивільних суспільств більш-менш недемократичним шляхом. Ось два полюси: Піночет і Лукашенко. Обидва диктатори, обидва не люблять опозицію. Проте Піночет як диктатор прийняв правильні посилання для розвитку суспільства — й Чилі себе зараз дуже добре почуває. А в Білорусі — самі знаєте що.

— Тобто в принципі ви диктатуру допускаєте — головне, взяти правильний економічний курс.

— Ні, за однієї умови: якщо диктатором призначать мене. Я тоді буду напевно знати, що посилання будуть правильні.

— Ого! А чого ж ви в президенти не балотуєтеся — з такими амбіціями саме вчас «світитися».

— Та ще тверезого розуму вистачає.

— Чому ж! Бувають, не мені вам говорити, цілком несподівані повороти в історії, коли кардинально змінюється розклад...

— Цілком правильно. На моїх улюблених Філіппінах, з якими я дуже дружний, минулого року президентські вибори виграв співак. Щоправда, після цього Філіппіни зазнали кризи, тому що співаку з його відкритою співочою натурою відразу захотілося все поділити, щоб усі були багаті й щасливі.

— Ви, звичайно, не співак. Ви справді вважаєте, що нещадні зовнішні позики з одного боку й доведення людей до маразматичних злиднів з іншого — шлях, по суті, царського уряду, залишає надію на «поступове порозумнішання»?

— Відчувається... Я можу сказати, що набагато більше навчених людей з'явилося у виконавчих органах — але вони не на ключових місцях, тому що ключові роздавали й роздають, як правило, з почуття вдячності, а не доцільності. Щодо того, куди ми йдемо... Слухайте, назвіть мені бодай одну країну, громадянин якої був би цілком задоволений тим, що робить уряд?

Усе це у нас нагадує пошук філософського каменя: ось ми зараз щось ухвалимо, ось спершу: декларацію про суверенітет. Ухвалили. Легше не стало. Конституційний договір? Ну, все, Кучма говорив — ухвалимо Договір — кайф у країні буде цілковитий, спокій і благоденство. Згодом — Конституція. Тепер виявляється, що вона погана й Кучмі потрібні ще якісь повноваження на п'ять років. Конституція тим часом страждає на страшні моральні штампи, адже будь-який закон грунтується на правилах моралі. Наприклад: почесно бути багатим у цій країні, чи порочно? Якщо порочно, хибно, отже, потрібні неймовірні податки — за це, як у театрі абсурду, в парламенті голосували й комуністи, й «праві». Комуністи хочуть Кучму прибрати взагалі як явище... Тобто, ми йдемо, не знаючи, що нам навіть у тактиці треба (а в стратегії — це загалом безглузде питання). Нічого, прийдемо. Куди-небудь. Що ж до царського шляху, то це Горбачов кінця 80-х, котрий набрав 92 мільярди боргу для фінансування політичної надбудови. Зараз дещо інакше. Ми йдемо не царським і не латиноамериканським, як часто говорять, а південноазійським шляхом. І це може призвести до вельми неприємних наслідків, коли народ, як у нас, революцію влаштовувати не буде, а економіко-політичний клан, котрий набуде достатньої сили, почне вогнем і мечем боротися з іншим і влаштовувати палацовий переворот. Я, власне, й працюю, щоб цього не сталося: намагаюсь обмежити роль уряду, збільшити кількість самозайнятого населення — надати людині можливості відкрити якусь справу. Однак...

— Чи існує, на вашу думку, у ВР конфлікт інтелектів і конфлікт поколінь?

— Поколінь — ні. Міг би бути, якби із середини, скажімо, 80-х людей би вчили правильно. Ми всі — продукт однієї системи: ті самі знання, той самий життєвий досвід. Є хороші хлопці — Артур Білоус, приміром. Він мені доволі симпатичний, тому що інший — хоча й колишній комсомолець. Намагається чомусь сам навчитися. У цьому парламенті чимало хлопців молодших за мене — це у минулому я був майже наймолодший. Хлопці, котрі представляють великий бізнес... Там абсолютно інша мораль — така ж небезпечна для суспільства, якщо її сконцентрувати, як і комуністична. Коли державне управління перетворюється на корпоративне. Немає й немає, друже мій, у нас єдності у лавах.

— Цікаво, хто із колег-депутатів разюче вразив вас минулого року?

— Сирота, котрий зміг простояти конституційну ніч і під кінець не матюкався на тих, хто задавав питання. А ще мені Пустовойтенко сподобався з його директорами у Палаці «Україна». Інша справа там —права, свободи. Але я вперше побачив, що влада може й не запобігати перед тими, хто її дурить.

— Після сезону релятивізму стає модним мати переконання...

— Ба ні, у нас із переконаннями ніби-то народжуються. Наша проблема не в тому, що немає переконань, а в тому, що в усіх вони є, й різні. Й усі їх відстоюють. До останку. На жаль, немає діалогу. У тому числі й між людьми на побутовому рівні. Я б чимало міг говорити про діалог через те, що він у мене почасти погано виходить. Надто часом нервів бракує — буває, що плід багатомісячної роботи з підготовки якихось думок, переконань закінчується просто тим, що я когось посилаю.

— Що над усе вам, молодому й перспективному українському демократові, перешкоджає продуктивно працювати?

— Мені заважає те, що в більшості випадків, коли я говорю на професійні теми, крім мене ніхто не розуміє, про що я говорю.

— Так-так... Ви б усе ж таки, Сергію Анатолійовичу, до народу б ближче?