Держава, нація, культура: жорстока гра ідентичності

Навряд чи державні діячі, котрі займаються національною політикою в Україні, використовують у своїй діяльності поняття ідентичності.

Тим часом у світі вже давно мало хто сумнівається, що людина самостійно (частіше за все неусвідомлено) обирає ту групу (чи групи), з якою хоче себе ототожнювати. Державна політика може серйозно впливати на цей процес — сприяти стабільності в країні, або, навпаки, призводити до дезінтеграції та конфліктів. У статті французької журналістки Камілли ДЕПРОШ , написаній спеціально для «Дня», дається загальне окреслення проблеми. Редакція має намір продовжити тему і запрошує читачів до розмови. Пишіть нам звичайною чи електронною поштою за адресою: zv@day.kiev.ua

Нещодавно в Колумбійському університеті (США) відбулася 4-та щорічна Конференція з проблем ідентичності. Вона зібрала декілька тисяч учасників, було підготовлено декілька сотень доповідей. Конференція запрошувала переусвідомити національну та культурну ідентичності, і була чудовим приводом до роздуму. Різноманітність тем і підходів оголила широту проблеми, котра пульсує в центрі Європи і зачіпає як культурний, так і етнічний і територіальний аспект. Так, наприклад, чи є фігура Олександра Невського у формуванні нової російської колективної уяви фігурою воєначальника, святого, феодального князя або національного героя? У момент розпаду радянської імперії китайська імперія, котра силою втримує власну єдність, поширюється на Гонконг, Макао і, можливо, Тайвань у 2020 році. Але яким чином у Китаї уживаються демократія і конфуціанство? І як можна охарактеризувати прусський досвід у Познані між 1815 і 1846 рр.?

Руйнуються імперії, постають нові держави, деякі з них розширюють свої кордони, етнічні групи отримують нову колективну свідомість, однак нікому не вдається уникнути переусвідомлення власної ідентичності: ні Монголії, ні російській республіці Чувашія, ні угорській меншині у Словаччині, ні об'єднаній Німеччині, ні Індії і, ще менше того, — Балканам.

Яким чином відбувається це переусвідомлення? Воно може бути вираженням об'єктивної необхідності або управлятися можновладцями. Придворні історики Лукашенка одягають Білорусь у історичні атрибути, угодні главі держави. Чи був Павлик Морозов, з його сумішшю цинізму і виконаного обов'язку, радянським Джеймсом Бондом 30-х років? Навіть саме розв'язання югославського конфлікту кваліфікується то як загострення націоналізму, то як крайній вияв інтернаціоналізму.

Переусвідомлення має під собою різні причини: страх перед пустотою, зміна домінантної культури, повернення до раніше приховуваних засобів самовираження, як це сталося внаслідок повороту в релігії в російській республіці Чувашія (буддизм і шаманство), зміни обряду одруження в Узбекистані або висунення слов'янської ідеї як альтернативної ідеї слов'янських націй.

Одним з інструментів, які порушуються в числі перших такими «ревізіями» ідентичності, є мова, починаючи з арго кримінального світу, що поширився в Росії та Україні як розмовна мова, і закінчуючи специфічною лексикою, що використовується для обговорення або замовчування етнічних чисток.

Такого роду підходи містяться в різних аналізах, які так чи iнакше мають вiдношення до України. Шкільні підручники країни зазнали ретельного дослідження і порівняння. Звертає на себе увагу те, що навіть коли автори підручників залишаються колишніми, своє перо вони занурюють в нову чорнильницю: «Віднині, — пишуть вони, звертаючись до учнів 10—11 класів, — молодь має можливість працювати над історичними поняттями, заснованими на правді, а не на догмі». Головні події з історії країни зазнали перегляду: якщо в радянських підручниках Київська Русь вважалася колискою російської історії, то Київ — після проголошення незалежності — згадується як історичний центр української пранації. Про великий голод 30-х років, який вважався за радянських часів перегином колективізації, автори підручників через 70 років пишуть не вагаючись, як про один iз найжорстокіших злочинів, який було організовано Сталіним проти української нації і коштував мільйони життів. Радянські підручники зворушливо оповідали про те, що «коли Червона Армія перейшла через річку Збруч, сонце засяяло над Галичиною»; сучасна версія підносить формулювання, що залишає широкий простір для інтерпретацій: німецька окупація була синонімом «терору такого масштабу, порівняно з яким радянська присутність здавалася майже раєм».

Відповідні зміни відбуваються і в словниковому складі мови. На зміну неологізмам радянської епохи приходять терміни, пов'язані з сьогоднішніми реаліями, як, наприклад, роздержавлення — «денаціоналізація», «рухівець» — член Руху або «тіньовик» — підприємець тіньового сектора економіки, у той час, як вчорашня «суржикізація» змінюється на «вестернізацію» мови, поповнюючись одночасно застарілими словами і виразами, як, наприклад, заміна звертання «товариш» на традиційні пан чи пані.

Зміна в розумінні ідентичності відбувається по-різному в різних областях країни і у представників різних поколінь. Згідно з результатами соціологічного дослідження, проведеного Харківським інститутом соціології, підлітки в Східній Україні вважають себе сьогодні, незалежно від походження, українськими громадянами, у той час як 10% батьків все ще зберегли сприйняття себе як «радянських людей». У обох поколінь поняття національності, засноване на громадянстві, переважає над поняттям національності, заснованому на етнічній спорідненості.

Утвердження нового визначення громадянства відбувається аж ніяк не гладко. Дослідники, котрі зібралися в Колумбійськом університеті, відмічають той факт, що побудова нації відбувається не тільки і не стільки за допомогою класичних інструментів і чинників гомогенізації, якими є загальна воїнська повинність і загальна середня освіта: кордони, карти і зовнішня політика впливають серйозним чином на те, ким самі народи себе відчувають. З цієї точки зору конфлікт навколо Криму і Чорноморського флоту може розглядатися як дзеркало відображення всіляких «російських ідей»: ідеї реставрації імперії, етнічної переваги над законністю в національному питанні, глобального захисту східних слов'ян...

Охоплюючи одним поглядом далеке і близьке минуле з точки зору ментальності, ми бачимо як міняється аналіз і притупляються пристрасті. Так, учасники конференції ставлять собі запитання, чи є козацтво нової України новою військовою силою, при тому, що партнерство з НАТО розглядається радше не як союз, а як можливість для України проявити зовнішньому світу образ стабільної країни, рівняння якої було б швидше проукраїнським, аніж проросійським чи пронатовським.

Важливо сказати те, що конференція продемонструвала нову манеру передусім ставити запитання. При цьому деякі з них повторювалися як лейтмотив, як, наприклад, запитання про те, чи можна уникнути сепаратизму в Росії, а також питання про довільність кордонів, що стосується не тільки двох даних протагоністів, а й багатьох інших: де закінчується Європа і де починаються Балкани?