Найтемніше місце під ... юпітерами?
За що можна цінувати інформаційні програми «Інтера» — так це за майже простодушну прямоту. Без будь-яких СТБ-ешних підколювань, «між краплин дощу» від «1+1» і недомовок УТ-1 цей телеканал завжди безкомпромісний і однозначний у додержанні однієї «лінії партії» — на одну передачу. Тиждень тому «Подробиці тижня» освітлювали події в Косово з пафосом про Блера й Клінтона, котрі не знають, що таке справжня війна, і заклинаннями щодо того, що НАТО загашує багаття гасом. А вже минулої неділі Марина Остапенко (ведуча) почала програму з випаду проти російських ЗМІ, які в пропагандистському ражі кажуть про бомбардування НАТО, але практично умовчують про політику геноциду Мілошевича. Показавши виступи групи «На-на» в Белграді, «Подробиці» коментували: «Сміливі хлопці — вони підтримують югославів. Хоробрий Мілошевич — у своєму прагненні зробити Сербію виключно для сербів». Потім у передачі йшов репортаж Ганни Безлюдної з військових баз США «Девіс Монтана» і «Вайнтмен», сержанти та офіцери яких упевнені в правильності дій країн НАТО. Після цього в програмі виступив посол США в Україні Стівен Пфайфер, котрий пояснив українському глядачеві позицію своєї країни. На цій пронатовській ноті «Подробиці» й завершили тему.
Із тактичної точки зору такі ось повороти на 180 градусів протягом одного тижня у ставленні одного каналу до однієї й тієї ж проблеми можуть пояснюватися двояко. Або на Банковій є-таки люди, здатні підопічному «Інтеру» розумно «порадити»: мовляв, при чому тут Україна з її власними інтересами до російської істерії проти НАТО? Та ще якщо врахувати вакханалію лівих у нашому власному парламенті? Або справа в тому, що Ганні Безлюдній дали можливість з'їздити до США, в складі нашої парламентської делегації. І вже, звісно, після цього про «натовський гас» говорити було якось незручно.
Щодо власної послідовної інформаційної стратегії каналу — то, ясна річ, її не може бути там, де телевізійники залежні від політичної структури — у даному випадку СДПУ(о) — чиї бізнесові інтереси, в свою чергу, цілком залежать від прихильності влади, в якої у самої немає ясно усвідомленої й виразно сформульованої державної стратегії, в тому числі і в міжнародних відносинах, і в інформаційному просторі. Утім, не тільки в зв'язку з подіями в Косово «Інтер» демонструє дивну послідовність у лапках. Наприклад, у ставленні до нашого уряду та особисто пана Пустовойтенка канал теж постійно переживав різні періоди, та й відносно самого Президента і його «колеги» — Олександра Ткаченка... У цьому, звісно, не винні конкретні журналісти: не вони диктують... Телевізійники услід за владою, котра не має свого царя в голові, змушені весь час крутитися навколо власної осі, вгадуючи той фарватер, в якому ми сьогодні йдемо — чи то НАТО, чи то Росії, чи то МВФ, чи то власних лівих, котрим теж періодично підкидають кістку (щоб привид комунізму — єдина, по суті, опора нинішнього Президента в його намірах виграти вибори, так би мовити, від противного, як, начеб, єдина альтернатива, — раптом не здох). Іноді телевізійники вгадують, іноді — ні, як і трапилося з «Інтером» тиждень тому. А якщо врахувати, що подібні процеси характерні й для інших наших телекомпаній, у тому числі й державних, і що напередодні виборів ситуація і в самому президентському оточенні буде і вже змінюється безперервно й кардинально, то можна собі тільки уявити, в який інформаційний хаос дедалі більше поринатиме країна. І вже можна передбачити, як законодавча й виконавча гілки влади звинувачуватимуть одна одну в тому, що відбувається, який рік вирішуючи, хто ж і коли, зрештою, мусить-таки сказати «а» в розробленні основ державної інформаційної політики...
А тим часом про те, наскільки вигідно й зручно в такому ось каламутному інформаційному бедламі ловити рибку, свідчили недавні трансляції футбольного матчу між «Динамо» й «Реалом». У рекламних блоках йшла реклама горілки «Немірофф», що категорично заборонено чинним законодавством. Неможливо не помітити, що в той час, коли Національна рада з питань ТБ і РМ ще була легітимною й могла хоч не дуже голосно, але подавати голос, УТ-1 такого собі не дозволяло. Взагалі ситуація з Національною радою, про яку «День» уже неодноразово писав, теж набирає рис свавілля. З одного боку, «махлювало» керівництво ВР, провівши нерейтингове голосування з виборів своєї четвірки членів Нацради. З іншого боку, Президент ось уже місяць не призначає свою четвірку. Але найцікавіше, що при цьому старий склад Нацради не тільки продовжує роботу, а й видає ліцензії теле- й радіокомпаніям. А тим часом у законі про Нацраду чітко сказано, що «повноваження члена Національної ради починаються з моменту його призначення й тривають чотири роки» (ст. 5, розділ II), що й підтвердив Леонід Кучма своїм листом від 24 лютого до ВР. У цьому ж листі він повідомив, що свою четвірку він призначить одночасно із призначенням четвірки від ВР. Щодо можливості продовження повноважень старого складу Нацради до призначення нового — то в законі це передбачено тільки в одному випадку: передчасної відставки Нацради (а не закінчення терміну його повноважень), за спільним дорученням ВР і Президента. Нічого подібного зараз не було. Зате зрозуміло, що ВР у березні вибрала до Нацради «не тих, кого треба», і Президенту вигідно не допускати нову Національну раду до роботи, зберігаючи у вітчизняному ефірі бетонний пропрезидентський статус-кво. І можна, звичайно, відвернутися від риторичного запитання: що робити громадянам держави, життя якої визначає особиста вигода чиновників або депутатів, котрі, нібито, стоять на сторожі інтересів електорату, що їх обрав... І не в темному провулку, і не в тіньовій економіці, і не в тиші чиїхось кабінетів — а на найвищому офіційному рівні Гаранта Конституції й Верховної Ради. Але питання ще і в тому, що крайніми у цій ситуації виявляться, напевно, ті самі теле- й радіокомпанії, яким зараз активно видаються ліцензії, в ім'я інтересів яких приймаються зараз старим складом Нацради рішення. Адже в країні, де закон — як дишло, можна не тільки роздавати, а й відбирати — тим більше, що робити це зможуть уже на цілком законних підставах, під приводом нелегітимності того органу, який ці рішення приймав. Утім, у нашій країні завжди тріски летять — навіть коли ліс не рубають (реальних «дров» — національного самодостатнього інформаційного телепродукту — в ефірі не спостерігається). Так що жарти з «Повного марабу» («1+1») про те, що все наше телебачення трясеться, тому що нова Нацрада прийшла, а двері зачинено: стара Нацрада її не пускає, — можна цілком віднести й до розряду чорного гумору, хоч автори на це явно не претендували. Бо від свавілля чиновників, війни всіх проти всіх, всевладдя сили й безправ'я законослухняних громадян уже давно «трясеться» вся країна. Напевно, це закономірно, що одними з небагатьох вдалих реприз «Повного марабу» бувають ті, де колишні довгоносики не жартують, а жалять, і не про те, що «всі крадуть», а з конкретними адресами. Шкода тільки, що іронічне адресне завзяття від «1+1» зазвичай розповсюджується тільки на їхніх конкурентів за ТБ-простором. А ось щоденний політичний процес країни, який дає не менше приводів для сатиричних узагальнень, «Повний марабу» залишає за кадром. Ясно, що докоряти каналу в тому, що він не йде на «амбразури» навіть у, здавалося б, зробленій під політичну й соціальну актуальність програмі, не доводиться. Але вся біда в тому, що, а чому, власне кажучи, в Україні навіть телесатира повинна бути ідеологічно «правильною» та кон'юнктурно вивіреною? А інакше — це вже й справді з розряду самопожертв! Чому всі наші телеканали, кинувшись юрбою без ліку робити гумористичні програми, й не думають про теми справді гострі, справді загальнозначущі, в яких іронія б витікала з болю за те життя, яким ми всі нині живемо? Можна бути певними, що рейтинги подібних проектів були б аж ніяк не нижчими, ніж у нинішніх виморочених. Але не насмілюється ніхто, бо наслідки й реакцію влади передбачити нескладно.
У новому й вельми цікавому проекті УТ-1 «Остання адреса» , одну з передач якого було повторено на цьому телетижні, йшлося про розстріляну 37 року на Соловках українську творчу інтелігенцію. Розстріл цей, зрозуміло, одзивається ще й зараз у духовній атмосфері нашого суспільства, в якого тоді вирвали коріння не просто національної самосвідомості, а й могутнього інтелекту еліти. У програмі брав участь заступник голови СБУ Володимир Пристайко. Коментуючи причини й механізми того, що відбувалося 37-го, він говорив про те, що й зараз немає гарантій, що подібне не повториться. І 36-го, — казав пан Пристайко, — було, між іншим, прийнято найдемократичнішу в світі Конституцію СРСР. Але в тому-то й річ, що в деклараціях було одне, а в житті — зовсім інше. На практиці режим відстоював свої інтереси, а життя окремих людей для нього не мало ніякого значення.
Хіба в нинішній Україні по суті щось змінилося? І, як не дивно, негативну відповідь на це запитання ясніше за все дає саме те ТБ, яке старанніше й ретельніше намагається цей факт приховати, спрощуючи й прикрашаючи дійсність і відволікаючи та отупляючи глядача (навіть у програмах, начебто орієнтованих на дотепність публіки). Пам'ятається, в 30-ті теж було організовано бум хвацьких комедій...
