Всесвітній «американський дядечко»
Із другого боку, Голлівуд і вся могутня американська кіноіндустрія ще раз продемонстрували, як вони сміливо, впевнено і гнучко крутять світом, і не тільки кінематографічним, ледь прикриваючи прозорими лаштунками привідні паси могутнього «механізму любові». Власне, великі голлівудські студії і вся грандіозна машина продюсування та дистриб’юції видобувають, як нафту, зі світових «свердловин глядацького інтересу» не тільки мільярди «зелених барелів», а й незгасний інтерес і симпатію до Америки, нехай і міфічної (доречніше сказати: кіноміфічної).
І цього разу Acаdemy of Motion Picture and Sciences, яку в нас заведено вульгарно називати Американською кіноакадемією, підійшла до справи і з наукового боку грунтовно, і з мистецького — віртуозно. Звісно, передусім вона керувалася відомими законами «науки про природу американського суспільства», що воно, як відомо, «всім дає шанс». Ну й далі — вона обгорнула все це в такий яскравий «фантик», що всі ми, «діти гір», щиро потягнулися назустріч... Так і хочеться написати — сонцю, але ж, безумовно, — цивілізації. Цивілізації, яка створена з якогось надприродного матеріалу і схильна до життєствердних мутацій. От і географічна модернізація призового, а тим паче номінаційного оскарівського Олімпу (коли вдосталь не тільки Європи, а й Австралії та Латинської Америки) впорснула свіжого мистецького вина у відлагоджені (а не старі) голлівудські міхи. Утім, це мистецьке вино далі перетворюється на матеріал, який починають старанно плавити, шукаючи для нього відповідних форм.
Голлівудський плавильний казан — то ще та Америка! Можна сміливо сказати: її слава — слава Голлівуду...
У двадцятих—сорокових Голлівуд щедро і щиро прийняв величезну кількість світових (тоді, власне, європейських) кіноталантів, котрі, по суті, й «вилизали» «фабрику мрій», щоб нею тепер снили у всіх, обгорнутих целулоїдною плівкою, куточках планети. У сімдесятих—дев’яностих, коли заокеанська кіноіндустрія в умовах «відкритого суспільства» нарешті поклала на лопатки європейську — завдяки фантастичній технологічності, наївній дитинності та божевільній енергетиці кіновидовища, — і напередодні нового тисячоліття й нових звершень, спустошена перемогою, вона мудро вирішила не перетворювати цю перемогу на піррову. Вона, ніколи не цураючись заїжджих талантів, які мали, однак, дотримуватися жорстких правил гри, тепер, позірно відпустивши віжки, почала міцно пригортати цілі кінонароди та благословляти їх «Оскарами», таким чином зробивши ще один крок до запровадження всесвітньої монотеїстичної кінематографії (на противагу якій досі постають Індія та материковий Китай), що має пасти, та й уже пасе ці народи.
Ну от хоча б славний «Закоханий Шекспір», цьогорічний тріумфатор, — англійський (!), а не американський фільм, який цього разу удостоєно, перепрошую, звання найкращого у світі. Але його підхопив у вирішальний момент виробництва Miramax — наступальна студія, що останнім часом є чи не найвпливовішою в американській, автоматично — світовій кіноіндустрії. Другий «несподіваний» тріумфатор — безпосередній у своєму тотальному коханні до світу, експансивний італієць Роберто Беніньї і його «Життя прекрасне». Іншомовність картини не завадила їй міцно стати в один ряд з англофонно-достойними через той самий «секрет» — стрічкою на певному етапі продукування, а далі — дистриб’юції (в рекламну кампанію вже вкладено 1,3 млн. доларів; у «Закоханого Шекспіра» — 2 млн.) почав опікуватися вже нам знайомий Miramax. Виходить, що кіно ніби італійське, але вже й американське. Що не кажи, а коли «Життя прекрасне», то всі одразу хочуть, щоб це життя було їхнім. Додамо лишень, що хочуть усі, а от можуть...
Отже, гроші, як «благословенна Богом» американська цінність, є тим вирішальним чинником, що рухає кінематографом, цим «витратним мистецтвом... заробляти гроші й підкоряти серця». Коло замкнулося. І хоч би як поза Америкою те лаялося, але заповітним для кінематографістів усього світу лишається «Оскар» — металевий «американський дядечко» вагою 4 кілограми 990 грамів. Аби ці грами й кілограми приємно холодили руку, доводиться старатися. Як-от Нікіта Михалков, що спромігся, кажуть, у своєму «Сибірському цирульнику» миттю «перевчити» вище російське товариство (звісно, дореволюційне) із французької мови на англійську.
Плюс до всього голлівудська зіркова система, що є одним із найважливіших підмурівків кіноколоса. Як тут легко «плюють» у небо й засвічують те, що одразу і всім стає потрібним!.. Ну, добре, віншували Беніньї (але ж попередньо примусили добряче, перепрошую, полисіти) — це ніби через вислугу літ. Зовсім інша історія — Гвінет Пелтроу. Невипадково ж саме вона раптом залишила позаду і Меріл Стріп, і Фернанду Монтенегро — неперевершених актрис. Ось так підтримують, ліплять і засвічують — і все однією статуеткою! Нашим акторам краще б це і не снилося: теж може не витримати психіка, як у цьогорічної володарки «Оскара», функціональність котрого просто вражає. Тепер хоч скільки плачся і бийся над проблемою непопулярності наших вітчизняних «зіркових облич», вони — бідні — з відомих причин поки що не матимуть змоги втрапити навіть до почту цього дівчиська Пелтроу. Ідеться, звісно, про українські кіновідеотерени. Часом здається, що це, як і багато чого іншого, дуже несправедливо. Адже є, має бути в Голлівуді українська рідня.
Відгукніться, американський дядьку! Ми зачекалися...
