...Було звичайне заняття. Два юних обдаровання із захопленням гамселили один одного. Тут пролунав голос тренера: «Що ж ти, Сашку, б'єш по-справжньому новачка. Пригадай, коли ти тільки-но прийшов до нас, тебе ж не били...» Що було дивно — це серйозні очі дітей, у яких не було ні краплі агресії.

— Живу поряд, от і прийшов сюди, — каже 10-річний Дмитрик Наталушко, учень 127-ї київської школи. Прийшов, щоб уміти захищатися, а то часто стали мене кривдити останнім часом.

— А ми станемо чемпіонами, — упевнено заявляють брати: 10-річний Владик і 12-річний Женя Шевченко. — Займаємося вже півроку і за цей час багато чому навчилися.

А потім у кореспондентів «Дня» відбулася розмова з президентом боксерського клубу «Козак» Сергієм СТАЩЕНКОМ .

— Сергію Опанасовичу, те, що відбувається у вас, просто чудово, але от виникає запитання, чи не пізно ми спохопилися. Спочатку закрили ДЮСШ і розпустили дітей на вулиці, а тепер назад почали їх збирати.

— Я розумію, що ви маєте на увазі. Справді, систему підготовки юних обдаровань, налагоджену десятиріччями, було зруйновано одночасно з розпадом Союзу. Виникли нові і далеко не найкращі віяння. Героями хлопчаків і дівчаток стали такі собі супермени, а наркоманія і проституція нині — звичайнісіньке явище. Проте, якщо так міркувати, то не варто було й затівати нову справу. Шість років тому ми вирішили відкрити клуб «Козак». Створювався він не на порожньому місці. На базі радіозаводу здавна була секція боксу. Однак радіозавод і сам наказав довго жити, що вже говорити про секцію.

— І тут прийшли добрі дядьки, дістали з кишені власні гроші і вирішили — рятуватимемо дітей.

— Ну навіщо ж так прямо. Якщо подумати і з розумінням налагодити справу, то особливих витрат і не треба. Є приміщення, та й обладнання. Трохи любові, трохи уваги і бажання — і хлопчаки самі прийдуть. А якщо відверто, зібрали ми колишніх товаришів, котрі не забули, як самі виходили на ринг. Поговорили і вирішили, що кожний допоможе, чим зможе. От і зібрали бізнесмени: Володимир Пузій, Юрій Тихман, Олександр Шибрик та інші потрібну суму. А об'єднав усіх нас Олександр Петишенко, директор клубу.

— Часто буває так: випили, закусили, загорілися, а потім ентузіазм кудись зник. Схоже, у вас склалося інакше.

— Як бачите. У нас працює 10 груп, котрі відвідують близько 150 хлопчаків. Вони розбиті на чотири підрозділи: початкові, навчально-тренувальні, спортивного вдосконалення і вищої майстерності. Із хлопцями працюють три тренери. Душею «Козака» є Олександр Петишенко. Власне кажучи, він був іще й нашим тренером і на все життя примусив нас полюбити бокс. До речі, доля Олександра Володимировича давно була пов'язана із профспілковим спортом. І сьогодні профспілки, як можуть, також нам допомагають.

— Як можуть. Тобто ви хочете сказати, що ви незалежні та існуєте автономно.

— Так, головне, щоб нам не заважали. Не вказували, як було раніше, принеси те, віднеси туди. І сьогодні вистачає тих, хто буквально на рівному місці вставляє палиці в колеса. Про податки і систему оподаткування і говорити не будемо: сказано і без нас. Однак вигадали ще і збори — також отакий завуальований вид стягнення податків. Так от, щоб здати ці збори, треба купити спеціальну «гербову марку». Але і її не купиш без довідки з печаткою. Фантасмагорія якась.

— Цікаво, яке вiдношення має назва «Козак» до боксу? Гопак, зрозуміло, був такий вид єдиноборства в наших предків. Проте, щоб на Січі з'ясовували стосунки в рукавичках?..

— А ви пропонуєте клуб «Батиром» назвати? Ми старалися, щоб було зрозуміло і по-українськи. І так на Хрещатику повно шопів з іноземними назвами. Та й хлопчакам це подобається.

— Напевно, на змаганнях уже знають ваших «козачків».

— Ще б пак. Навіть у Європі. Олег Стукало став фіналістом юніорського чемпіонату континенту ще 1995 року, Володя Ходаковський, Максим Головизін і Василь Табаров — призери юнацьких чемпіонатів світу.

— Відчуваємо, що згадки про перемоги та успіхи піднiмають вам настрій. Дайте відповідь нам, будь ласка, на таке запитання: все ж, що для вас важливіше: виховний характер клубних занять чи спортивний результат?

— Основна наша ідея: забрати хлопчаків із вулиці, відвернути від поганих звичок. У нас займаються діти з Дарницького, Дніпровського, Харківського районів. Так би мовити, з робочих околиць, де, як відомо, за статистикою, не тільки в нас, але і у всьому світі — криміногенне середовище. Тут і люди бідніші, і звичаї простіші. Однак, не приховаю, що із цих сімей переважно і виростають майбутні чемпіони. Головне не втратити той момент, коли чесний спортивний бій на рингу може перетворитися на засіб для вияву нездорових амбіцій. — Нині увійшло в моду робити платні послуги. Сподіваємося, що у вас відвідування секцій безкоштовне.

— Зрозуміло. Є багато дітей, у яких немає можливості піти займатися, куди їм хочеться. З неблагополучних сімей, із малозабезпечених. А от «Козак» дає таку можливість виявити себе.

І ще одна важлива деталь. Дітям завжди потрібен лідер, людина, до якої вони тягнулися б і могли довіряти найпотаємніше. Таким є наш директор Олександр Петишенко. Багато в чому завдяки його впливу ми, колишні учні, хоча і зайняті сьогодні зовсім іншими справами, проте не забуваємо про бокс. І хоч багато хто з нас нагород і медалей не завоювали, потяг до спорту залишився на все життя.

— До речі, як ми випадково дізналися, у вас особливе ставлення саме до медалей. Чому?

— Свого часу я виграв близько десяти чемпіонатів міста, України, ЦР «Зенiт», першостi СРСР серед школярiв, і щоразу як нагороду одержував тільки грамоти. А як хотілося потримати в руках звичайну медаль — нехай непоказну, але відчутну. Щоб загорілися в хлопчака очі, щоб її можна було повісити на груди і похвастатися перед друзями. А що папірець — помнеться, порветься, загубиться. Тому тепер ми будемо вручати переможцям тільки медалі, причому спеціальні, боксерські, а не просто на всі випадки життя. По-моєму, це дуже стимулює.

— Значить, ще не забули, як прийшли в бокс?

— Ще б пак. Як зараз пам'ятаю, мені було 12 років, важив 32 кілограми. А перший бій став першим випробуванням характеру. Мене явно засудили — образливо було до сліз. Однак саме це і підстьобнуло мене, і я вирішив довести всім, що чогось вартий.

— Ви, напевно, хотіли б, щоб і ваші діти пішли вашими слідами?

— У мене ростуть три дочки. І хоч нині в багатьох країнах (у тому числі і в Україні) культивується жіночий бокс, ми категорично проти цього. Ну що це за дівчина, з розквашеним носом і підбитим оком? Ви, напевно, звернули увагу, що в нашому клубі немає секції для дівчаток. А що стосується дочок, то головне не те, щоб вони стали чемпіонками, а щоб були добрими і порядними.

Коли ми виходили з клубу, назустріч нам ішли хлопчаки з рюкзачками. З хорошими, відкритими обличчями. Їх чекав яскравий квадрат рингу...