Сіра дійсність
За досить безглуздими дискусіями щодо того, чи варто Україні ставати повноправним членом СНД та Міжпарламентської асамблеї Співдружності, якось забувається чи не найголовніше. Сім років державної незалежності — звичайно, не надто великий термін, але — за цей час так і не сталося того, щоб відносини з Україною стали пріоритетними для якої-небудь країни світу. Росія — «важковаговик» світової політики, відносини зі США, країнами «сімки» та Євросоюзу для неї — дійсно пріоритети, причому часто — на рівних (про це свідчать і показники її зовнішньої торгівлі). Сусіди — Польща, Угорщина, Словаччина — спрямували головні контакти на «європейський вимір», їхній приклад наслідує Румунія. Хоча, здавалося б, спершу вона б мала досягти вічної дружби, приязні та найтісніших відносин саме з Україною — бо інакше до європейської сім’ї просто не приймуть. Молдова орієнтується на Румунію та Росію, Білорусь — лише на Росію, Грузія, Азербайджан — на Туреччину. І так далі.
Держава, яка заявляє про свої претензії на роль регіонального лідера, і при цьому перебуває десь на периферії системи міжнародних зв’язків — мабуть, нонсенс. Але периферійність положення України, на жаль, елементарно доводиться й поведінкою російських сенаторів щодо ратифікації договору про дружбу й боротьбою за шлях транзиту каспійської нафти на європейські ринки, й тим, що українські зауваження щодо «негативних наслідків розширення ЄС» — запровадження віз, торговельних тарифів, квот — беруться до уваги як щось не надто значне.
Можна сказати, що це все, а також багато чого іншого — наприклад, відсутність твердої визначеності в зовнішніх пріоритетах та орієнтирах, відсутність послідовного захисту інтересів держави як на двосторонньому рівні, так і на міжнародних форумах — все це випливає з нинішнього економічного стану держави. І це буде правдою. Але лише економічними негараздами не поясниш ні власному народові, ні комусь іще, чому так конче необхідно було пропонувати на пост виконавчого секретаря СНД Березовського, проти якого зараз ведуть неоголошену війну в Росії, чому з року в рік констатується повна залежність України від Росії, її ринку, стану її фінансів, зрештою, її внутрішньої політики без жодних кроків до подолання цього, чому так довго чекав на запрошення з Києва Папа Римський, чому президентові великої європейської держави не стає соромно за скандал з Радою Європи.
«Тіньовий» принцип політики, царство «вічно других», неспроможних стати першими, в усіх ешелонах влади, відверта демагогія з вуст політиків усіх напрямів і посад, чисто рефлекторне озирання на Москву поруч з надіями на підтримку з Вашингтона (як в прислів’ї про лагідне теля) — все, що було тоді, за УРСР, править бал і зараз. У країні «сірих» — кардиналів, політиків, блазнів — не може бути справжніх лідерів, їх душать. Країна «сірих» не може бути лідером — це теж аксіома. А хто ж її тоді цінуватиме?
