ЩОДЕННИК 13 січня

На нiчнiй зупинцi, скупо освiтленiй хiба що вiтриною комерцiйного кiоску, навряд чи я помiтив би її, якби не озвалася звiдкiлясь iз тiнi:

— Дядю, дайте п’ятдесят копiйок...

Голос не нахабнувато-вимогливий, як у малолiтнiх жебракiв, що вже освоїлися з першою «професiєю», а якийсь незвичний — несмiливо-зляканий. На мене розгублено позирає дiвчинка рокiв семи в легкiй курточцi. Вибираю дрiб’язок, що дзеленчав у кишенi, висипаю на долоньку.

— Дякую...

Але йти не поспiшає — стоїть.

— Ти в школу ходиш?

— У перший клас...

— Хочеш купити жувальну гумку?

— Нi. Хлiба...

Із тiнi виринає друга, на пiвголови нижча. Вони про щось хвильку перешiптуються, поглядаючи на мене. Потiм старша вiдважується:

— Дядю, ви не скажете, де зараз можна купити хлiба?

На годиннику — двi хвилини по десятiй. Щойно зачинився найближчий хлiбний.

— Може, в «Гостищево»? — невпевнено називаю цiлодобовий комерцiйний гастроном?

— Там немає...

На наше щастя, в хлiбному саме вiдчиняються дверi, випускаючи останнiх покупцiв.

— Дiвчатка, ви ще встигнете! Попросите тьотю — вона продасть.

Стежу, як подрiботiли обидвi через вулицю, i з полегкiстю зiтхаю, коли дверi за ними зачиняються.

У тролейбусi прикипiв очима до вiкна, сподiваючись їх побачити ще раз, i здалося: вiд клубка, що пiдкотився до горла, вулиця ось-ось втратить рiзкiсть...

Та нi! Це просто шибка запотiла!