Ровесниця століття з Хмельницького прагне прожити ще 15 рокiв, щоб...
дочекатися справедливостi
Антоніна Марцишевська, ровесниця двадцятого століття, живе під одним дахом зі своєю 71-літньою дочкою Оленою. Старшої від неї, народженої 27 липня 1901 року, у Хмельницькому, на жаль, уже немає.
Бабуся переїхала до дочки чверть століття тому із села Ставище Дунаєвецького району: «Тоді прокладали газопровід «Дружба». Від Уренгоя — через мій город — до західного кордону Батьківщини. Отож дали мені 5200 карбованців компенсації, аби пустила бульдозера на свою хату...»
Найсвітліші спогади нашої співбесідниці — дореволюційні: «Вдома так не хотіла робити, як у пана. Платив пан 25 копійок за день, а за добру хустку крамар правив 15 копійок. Працювали в пана, а потім обідали в його маєтку. Після обіду музики грали в труби, у барабани били, а ми танцювали». Це тоді, коли «баба дівкою була».
А потім «прибули свати від Михайла». Тоді вони продали все, що мали, аби купити півдесятини землі під хату, що «стала посеред дороги газопроводові «Дружба». Під дахом хати гойдалася колиска, в якій зразу колисала Олену, потім Володимира — він після служби в армії прапорщиком залишився у Феодосії». Сама виростила і в люди вивела дітей, «...бо Михайло у сорок четвертому загинув під Тернополем». Отже, вдова учасника Великої Вітчизняної війни. «Голодомор 47-го був страшніший від голодомору 33-го — мабуть, тому, що сама з дітьми у цій біді залишилася. Та не такий страшний, як в Умані, звідки до нас прибилися біженці. Тоді і нас їх корівка врятувала...»
Та компенсація за хату стала для А. Марцишевської останньою її драмою. Як діти порадили, так і зробила: «...поклала 5200 карбованців на ощадну книжку, й далі від себе відривала, з пенсії до ощадкаси носила. То разом з відсотками стало 15170 карбованців. Коли з’явилася ухвала, що тим, кому за вісімдесят, дають компенсацію за знецінені вклади, пішла моя Олена до банку...» Гадала, що одержить обіцяні 48 гривень. «Подивилася касирка в якісь папери та й говорить: аби вашій бабі одержати ці гривні, повинна вона ще прожити років 15», — згадує Олена, дочка Антоніни Григорівни. Бідкається: «Навіщо говорила мамі про свій похід до ощадкаси? Відтоді немає і дня, щоб не побивалася — я ж ту хату по камінчику складала!..»
Однак, як кажуть у народі, немає лиха без добра. В найстаршої громадянки Хмельницького з’явився потужний стимул до продовження життя: «Поки не дочекаюся, то не піду в інший світ!» Це мудре рішення Антоніни Григорівни палко підтримала її дочка. Схвально відгукнулися на нього в листах Володимир з Феодосії, троє онуків і дві правнучки довгожительки.
Відчайдушне прагнення А. Марцишевської щиро привітали й «батьки» міста — чемно запросили ровесницю століття для участі у святкуванні 505-річчя Хмельницького. Пропонували легковика, аби під’їхала від свого помешкання у провулку Івана Франка до місця святкування. Та вона категорично відмовилася від цієї щирої пропозиції. Пішки прийшла на святкування, пішки додому повернулася. То було два місяці тому, але, сповнена незабутніх вражень, Антоніна Григорівна й досі радіє як дитина: «Не забули, що я така є...»
№252 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Антоніна Марцишевська, ровесниця двадцятого століття, живе під одним дахом зі своєю 71-літньою дочкою Оленою. Старшої від неї, народженої 27 липня 1901 року, у Хмельницькому, на жаль, уже немає.
Бабуся переїхала до дочки чверть століття тому із села Ставище Дунаєвецького району: «Тоді прокладали газопровід «Дружба». Від Уренгоя — через мій город — до західного кордону Батьківщини. Отож дали мені 5200 карбованців компенсації, аби пустила бульдозера на свою хату...»
Найсвітліші спогади нашої співбесідниці — дореволюційні: «Вдома так не хотіла робити, як у пана. Платив пан 25 копійок за день, а за добру хустку крамар правив 15 копійок. Працювали в пана, а потім обідали в його маєтку. Після обіду музики грали в труби, у барабани били, а ми танцювали». Це тоді, коли «баба дівкою була».
А потім «прибули свати від Михайла». Тоді вони продали все, що мали, аби купити півдесятини землі під хату, що «стала посеред дороги газопроводові «Дружба». Під дахом хати гойдалася колиска, в якій зразу колисала Олену, потім Володимира — він після служби в армії прапорщиком залишився у Феодосії». Сама виростила і в люди вивела дітей, «...бо Михайло у сорок четвертому загинув під Тернополем». Отже, вдова учасника Великої Вітчизняної війни. «Голодомор 47-го був страшніший від голодомору 33-го — мабуть, тому, що сама з дітьми у цій біді залишилася. Та не такий страшний, як в Умані, звідки до нас прибилися біженці. Тоді і нас їх корівка врятувала...»
Та компенсація за хату стала для А. Марцишевської останньою її драмою. Як діти порадили, так і зробила: «...поклала 5200 карбованців на ощадну книжку, й далі від себе відривала, з пенсії до ощадкаси носила. То разом з відсотками стало 15170 карбованців. Коли з’явилася ухвала, що тим, кому за вісімдесят, дають компенсацію за знецінені вклади, пішла моя Олена до банку...» Гадала, що одержить обіцяні 48 гривень. «Подивилася касирка в якісь папери та й говорить: аби вашій бабі одержати ці гривні, повинна вона ще прожити років 15», — згадує Олена, дочка Антоніни Григорівни. Бідкається: «Навіщо говорила мамі про свій похід до ощадкаси? Відтоді немає і дня, щоб не побивалася — я ж ту хату по камінчику складала!..»
Однак, як кажуть у народі, немає лиха без добра. В найстаршої громадянки Хмельницького з’явився потужний стимул до продовження життя: «Поки не дочекаюся, то не піду в інший світ!» Це мудре рішення Антоніни Григорівни палко підтримала її дочка. Схвально відгукнулися на нього в листах Володимир з Феодосії, троє онуків і дві правнучки довгожительки.
Відчайдушне прагнення А. Марцишевської щиро привітали й «батьки» міста — чемно запросили ровесницю століття для участі у святкуванні 505-річчя Хмельницького. Пропонували легковика, аби під’їхала від свого помешкання у провулку Івана Франка до місця святкування. Та вона категорично відмовилася від цієї щирої пропозиції. Пішки прийшла на святкування, пішки додому повернулася. То було два місяці тому, але, сповнена незабутніх вражень, Антоніна Григорівна й досі радіє як дитина: «Не забули, що я така є...»
№252 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
