Євген Прокопов: «Вимогливу критику я зустрічаю тільки вдома»
Ставлення колег до Євгена Прокопова більш ніж шанобливе: на жаль, небагато українських художників можуть похвастати тим, що регулярно виставляються в галереях Європи й Америки. Зі скульптором зустрілася кореспондент «Дня».
— Виставлені вами нові скульптурні серії дуже відрізняються від ваших попередніх фігуративних робіт, зокрема — від прекрасної серії балерин 80-х років.
— Я зробив їх майже миттєво, але дуже довго до них iшов. Попередня, не менш важлива для мене виставка, проходила в Українському музеї в 1994 році. Там я репрезентував дуже багато фігуративних робіт і, як на мене, «перевантажив» ними експозицію. Тепер я хотів створити відчуття простору та спокою, чому найкраще, на мій погляд, відповідає абстрактна форма.
В Америці ми жили на острові, до берегів якого океан намивав тисячі мушель. Я їх багато збирав, причому не цілі, а уламки, відшліфовані водою. Власне, в кожному їхньому завитку завжди прочитується якась первинна ідея будови, відчувається присутність якоїсь вищої логіки. І ось такі органічні форми я використовую, додаючи до них щось більш жорстке, фактурне. У результаті виходить щось ірраціональне, що дає безмежне поле для варіацій.
— Перехід від фігуративності до дизайнерських форм завжди дуже складний...
— Так, я дуже довго себе стримував, розуміючи, що наприкінці ХХ століття оповідальність фігуративної пластики — анахронізм. Але форсувати перехід до іншої пластичної мови я не хотів. Років із 10—15 я звільнявся від того, чого мене вчила академічна школа. Якщо раніше мені багато докоряли в літературності, то тепер я прагну до граничної лаконічності. Вважаю, що зараз я нарешті займаюся «чистою» скульптурою, відкинувши оповідність. Я йшов до цієї мови через африканську скульптуру, через роботи Генрі Мура. Треба, щоб у наймодернішiй формі вiдчувалася вся історія культури, а не пуста авангардистська абстракція. Дуже багато скульпторів намагаються підробитися під сучасність, але я завжди відрізню, наприклад, Мура від його імітаторів. Обиватель і в того, і в іншого побачить просто шматки глини. Але у Мура завжди є загадка принципу сполучення, а у епігона — механічність.
— Ваші роботи мають успіх в Європі і США. Що дають вам тамтешні виставки? Чи існує там інтерес до українського мистецтва?
— Наприкінці 80-х, коли я лише починав виставлятися в Європі і Америці, більшість зарубіжних галеристів справді навіть не знала, де розташована Україна. Фольклорне, так зване народне мистецтво, за моїми спостереженнями, не дуже цікавить тамтешніх галеристів.
В Америці мене вражає, що для 99% її жителів культура взагалі не існує. Їм важливо, щоб твір імітував реальність, — і більше нічого. Хоч із гіпсу — але Венера Мілосська, хоч із фанери — але італійське палаццо. Однак у світі існує прошарок дуже багатих людей, які захоплюються і збирають сучасне мистецтво. Вони не випадково їдуть до Америки — там центр сучасного мистецтва, супермузеї. До того ж Америка — це ще й дивовижне архітектурно-пластичне міське середовище. Що надає скульпторові фантастичну можливість «імплантувати» в неї свої проекти. Такі проекти оплачує не держава, а приватні фірми, благодійницькі фонди, великі музеї.
— А що для вас означають виставки в Києві, де немає поки що таких перспектив?
— Я з України нікуди не дінуся. Тут я живу й працюю, тут моя майстерня. За кордон я вивожу роботи, які створюю в Києві. Хоча це дуже недешево, я інакше не можу. Я виник тут, із цього середовища, із спілкування з талановитими скульпторами, думкою яких дуже дорожу. Я знаю, що найслушнішу критику почую тільки тут. Ми тут відвертіші та вимогливіші: «Все це непогано, однак...» — і за цим іде цілковитий розгром. А в Європі й Америці тебе хвалять, але, по суті, крім суб’єктивних відчуттів і розповіді критиків про власні емоції, більше нічого не отримуєш.
До того ж я не хочу, щоб мене тут забували і думали, що я завжди у від’їзді. Тому для мене така важлива нинішня виставка, де я випробував дизайнерські принципи елегантного подання своїх робіт.
№210 03.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
