Кома замість крапки

Врешті-решт, коли хвиля високочолих дискусій вже докотилася до найдешевших мас-медіа, якраз підійшов момент говорити й про «кінець тисячоліття». Суспільна свідомість у перезрілих цивілізаціях схильна до подібних есхатологічних рефлексій, підсилених календарним очікуванням нової ери. До того ж є якийсь особливий шик першому проголосити черговий фінал — це ніби поставити крапку в якомусь примарному метатексті. Втім, крапки ці здебільшого виявляються комами.

Серед інших «кінців» було, здається, свого часу оповіщено й про «кінець мистецтва». Не надто довіряючи авторам згаданої сентенції, я все ж віддавна перестав цікавитися тим, що відбувається в артистичному світі. Принаймні мені видається абсурдним відвідувати будь-які виставки чи художні акції — тут я справді поставив для себе певну крапку. І, як виявилося, помилився.

У славнозвісному івано-франківському «с’Об’єкті» я цілком випадково натрапив на виставку невідомого мені художника. Без особливого інтересу передивився майстерно виконану графіку, добротні примхливі акварелі й укотре переконував себе в абсурдності цього заняття — розглядати чиїсь картинки. Однак довідавшись, що авторові, Романові Бончуку, тільки вісімнадцять років і що, крім образотворчого мистецтва, на виставці представлена ще й його книжка «48 кімнат особняка», зрозумів, що переді мною справжній феномен. Ясна річ, книжка викликала в мене набагато більший інтерес, аніж графіка. Безумовно, закінчивши художню школу та маючи вроджене відчуття форми й кольору, можна малювати зрілі роботи і в ранньому віці. Але збірка філософських есе у недавнього випускника середньої школи?! «48 кімнат...» вражають передовсім не викінченістю дивного «сюрреалістичного» стилю і не (можливо) переускладненою образною системою, а винятковою ерудицією, мало не енциклопедичністю. Я цілком припускаю, що вільне, калейдоскопічне цитування

Коена, Дерріди чи Гайдеггера може мати й містифікаційний характер, однак мені, чесно кажучи, забракло інтелекту, щоб упевнитися в цьому. Густе плетиво образів, імен, цитат і псевдоцитат, нагромадження рефлексій, алюзій, асоціативних прозрінь, фонетичні дисонанси і синтаксичні синкопи, затемнення змісту, заперечення змісту, відсутність змісту, порожнеча — можливо, хтось назвав би це письмо крайнім, межовим, тобто знайшов би в ньому чергове підтвердження теоріям «кінця». Однак перша книжка молодої людини може бути лише початком чогось, і завтра, як твердить реклама моєї улюбленої газети, буде новий день. Вкотре переконуєшся, що життя вигадливіше за будь-які твої прогнози і завжди відповідає несподіванкою на твою стомленість культурою та дещо снобістський скепсис.

Я не хотів би тут просторікувати про нове покоління, бо Роман Бончук є радше винятком серед своїх ровесників, котрі вибирають чи то пепсі, чи то джин-тонік, але вже ніяк не Ясперса з Льотаром. Найголовніше, що в цій генерації все ж з’являються люди, подібні Романові. А тому, мабуть, не варто надто перейматися такими речами, як вичерпаність мови, криза культури чи «кінець історії». Потрібно лише усвідомити, що життя так чи інакше триває, незалежно від твоїх логічних побудов. Потрібно навчитися не ставити ніяких уявних крапок. Тому я навіть цей матеріал дозволю собі закінчити комою,

№195 13.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»