Слово всередині світу

І все-таки я наважився б охарактеризувати шлях Еліота як повернення. Cтовідсоткового американця — до родинних і духовних коренів доброї старої, якоїсь аж єлизаветинської Англії. Саркастичного літературного сноба — до послідовного твердого сповідування консервативних цінностей і своєрідного неокласицизму. Хаотичного атеїста — до непохитно-ясної релігійності в лоні англо-католицької церкви. Вишуканого майстра мови, режисера безлічі прекрасних марнотних слів — до єдиного Cлова, cлова немовленого, cлова всередині світу.

Покоління, в яке було закинуто Еліота, успадкувало від своїх попередників злам епох, розпад чергової картини буття, моду на анархію та абсент і тотальне неприйняття дійсності. Це покоління заявило про себе в час, коли найшанованішою з наук стала психіатрія, а найуважнішим світоглядним поняттям — «клініка». Передчуття велетенської катастрофи, що ними було наскрізь перейняте існування, виявилися недаремними: перша в історії іпритова атака поклала остаточний край тисячоліттями накопичуваній гуманістичній ієрархії з «вінцем творіння». людиною. Світ, такий недавно ще цілісний і добротно-буржуазний, розсипався на уламки. «Вінець творіння» виявився примітивною твариною з-під цих уламків.

Шлях Еліота в цій ситуації був шляхом одинака — не тільки тому, що він обрав поезію. Він був одинаком і в межах самої поезії, поезію, за його словами, «оголену до кісток, настільки прозору, аби при читанні сприймалися не самі вірші, а тільки те, на що вони вказують». А вказувати вони мали не лише на катастрофу й не лише на уламки, а й на безперервні й вічні зв’язки між уламками, на невидиму нами повноту розірваного буття, на даровану нам безконечність. Намагання означити себе в цій безконечності, знайти себе у часовому плині, між безоднями минулого і прийдешнього, між розпачем і зневірою, стало життєвим надзавданням Еліота. Простіше кажучи, це був пошук надії в безнадійному світі, коли єдиною опорою, єдиним підгрунтям залишається культура — та сама, тисячі разів зневажувана, й заперечувана. Культура як «усвідомлена безконечність».

В еліотових текстах відлунюють десятки й сотні інших текстів, його цитатність і фрагментарність добре відомі навіть тим, хто ніколи не завдавав собі клопоту читати його. Іноді це здається збиранням світу наново. Або нічним патрулюванням у щойно розбомбленому чужою авіацією місті (саме під час такого патрулювання на лондонському згарищі, восени сорок другого Еліот мав містичне побачення з Данте). Або — врешті — нагадуванням про сутності, про знаки й символи: про троянду, про дітей у саду, про єдинорогів і тисячолітні тиси. Порозуміння з Еліотовим словом вимагає абсолютної зосередженості й незвичайної ерудованості, ми переважно здатні ловити тільки відблиски із загалом недосконалих і громіздких перекладів. Нам залишається приймати на віру коментарі й передмови про те, що «Еліот досягнув найтоншої узгодженості ритму зі змістом, а вільний вірш під його пером набув нової сили й гармонії, що виникає завдяки складній системі перетину внутрішніх асонансів та алітерацій».

Однак мені пощастило, я можу слухати його голос. Цей голос належить останнім рокам його життя, він старечий. Але він дуже красивий, трохи тремкий, ледь піднесений, проте не патетичний, фінали фраз ніби виспівуються ним. Це схоже на літургію. Так правлять літні священики, котрих любить паства, яким дано побачити свою і всіх нас приналежність до Слова.

ДОВІДКА «ДНЯ»

Томас Стернз Еліот народився 26. 09. 1888 року в Сент-Луїсі, штат Міссурі, США, у родині багатого промисловця. Освіта — Гарвардський університет. 1914 року переїхав до Великої Британії. 1927 року поет приймає британське громадянство. 1948 року Т. С. Еліоту присуджено Нобелівську премію в галузі літератури, яку він назвав «квитком на власний похорон». Помер 04. 01. 1965 року в Лондоні.

№185 29.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»