Аліса ГРЕБЕНЩИКОВА: «Коли хочеться чогось, то воно є»

Так, народна любов до Б. Г., мабуть, безмежна, хоч на особистому фронті в нього вистачало всякого. Вірніше, чогось, напевно, не вистачало. Можливо, саме тому він із завидною методичністю вiдбивав дружин у своїх же колег по «Акваріуму». Народну любов не притиснеш до грудей. Яка користь із того, що на стінах його під’їзду нашкрябано «Боб, ти Бог», а на сходинках ночують фани. Навпаки, біда, хоча також приємно. Нині в Б.Г. дружина Ірина, котра колись була дружиною Олександра Титова, бас-гітариста «Акваріума» й близького друга Б.Г. А до цього була ще дружина Люда, котра також раніше була дружиною віолончеліста «Акваріума» Сєви Гаккеля. Сєва хоч і засмутився, коли дружина залишила його, але в результаті переживання гострих душевних мук мав осяяння: кинув пити й навіть палити, але з «Акваріума» не пішов.

А ще раніше, коли тільки починався «Акваріум», була дружина Наташа, в неї з Борисом спільна дочка Аліса. Можна, звичайно, попліткувати про причини розлучення, однак тут багато причин може бути. Жити з генієм — уже в принципі морока, а коли він ще тільки на початку славних справ... Загалом, хто від кого йшов, я чесно не знаю, але Аліса, що стала тепер вже дорослою, каже: «Мама вдруге вийшла заміж вдало».

Ми сидимо з Алісою в її кімнаті, яку вона винаймає за 50 у. о., цокаємося склянками з кока-колою і поїдаємо бісквітний торт. Я, до речі, тортів взагалі не люблю, а Аліса навпаки — жодних дієтичних комплексів. Зазвичай дівчата їдять торт, як пташки: мовляв, фігура. Я, признатися, коли йшов на зустріч — серце стукотіло: ну як же — дочка того самого! А треба ж! Так просто все вийшло.

Перше, що спитав:

— Ти хоч здогадуєшся, чия ти дочка?

— Судячи за пафосом запитання, ні. (Сміється.)

— Це не дивно. Схоже, твій знаменитий тато часом також не здогадується. Кіллька років тому Боб приїхав до Києва з концертом. На прес-конференції, показавши йому шматочок кераміки, його запитали: «Ви знаєте, що це таке?» — «Ні», — каже. «А це, — відповідають, — шматочок керамічної плитки, розбитої на сувеніри фанатами тому, що Б.Г. тисяча дев’ятсот забутого року, коли був у Києві, у когось там на квартирі ставив на неї чайник».

— Треба ж! А він же що?

— Ну, так, знаєш, захоплено подивився на цей шматочок, покрутив у руках і взяв собі. Кому ж не хочеться мати таке чудо.

Аліса довго сміялася:

— У нас, — каже, — на парканах часто пишуть «Б.Г.», але до такого, здається, ще не доходило!

— Це, напевно, через відстань. Туга за вчителем і т. ін. Тобі ж простіше. До речі, тобі велике прізвище допомагає чи заважає? Ти до театрального вступала. Не було якоїсь особливої реакції з боку педагогів?

— У педагогів — ні, взагалі ніякої реакції не було. Вони якось ніколи на це уваги не звертали, й тільки наприкінці третього курсу щось таке було... І в навчальному театрі мені одного разу дорікнули батьковим прізвищем: «А! Це ти все через батька така зухвала, злобна!» Я, звісно, образилася тоді. Це з персоналом театру була історія. А серед студентів якось так. Особливо, зрозуміло, ніхто пальцем не показував, але перешіптувалися. А ще, коли вступала, у мене дуже погана дикція була. От і говорили: «Ця дівчинка певно-таки по блату йде».

— А що? Не було?

— Та який блат! Хто мені його буде влаштовувати?

— Батько такими речами у принципі не займається?

Принаймні стосовно мене. Щодо інших — не знаю, а стосовно мене — ні. Та я й сама... Загалом, можу за себе... Педагоги мене не дуже люблять, за те що я не звітую перед ними за все.

— Але вони ж повинні розуміти, що це добре.

— У принципі добре, але для них це не дуже зручний варіант.

— Однак вони хоч усвідомлюють, що ти взагалі молодець.

— Вони дуже немолоді й консервативні. Вони хороші, дуже хороші, але ревниві. Проте це не тільки щодо мене. Ми цілим курсом випускали спектакль із німецьким режисером. А наші педагоги: «Ні, це не наш спектакль, тому наша молодь не буде його грати».

— Це не є причиною конфлікту, пов’язаного з твоєю зйомкою в кіно?

— Я, загалом, сама винна. Треба приходити й говорити педагогам: «От мене запросили зніматися...» Вони можуть сказати «так», а можуть сказати «ні». Але я ж не буду відмовлятися від зйомок! Навіщо ризикувати, відпрошуватися? А потім — то проби, то ще щось — і вийшла затримка до вересня. Я ж не особливо педагогів шукала, щоб відпрошуватися, і поїхала без дозволу. А згодом, у вересні, директор картини зателефонувала педагогам: «Мовляв, чи можна дівчинка затримається?» Ну, вони сварилися, звісно. Казали, що мене відрахують. А згодом? А згодом нічого. Просто гнівалися... (Тут мова про фільм «Американка» режисера Месхієва за сценарієм Короткова, де Аліса зіграла головну роль — таку собі шкільну секс-бомбу Огурцову. — С. К.).

Якось мене запитали: «Ви схожі на свою героїню Діну Огурцову?» Ні. Зовсім не схожа. Я — тиха, скромна дівчинка Аліса Гребенщикова.

— А на що ти живеш? Тобі допомагають?

— Звичайно, батьки мені допомагають, і ті, й інші. Сама підробляю. Дрібниці. Рекламний ролик там, на радіо записати. Ну, такі от дрібниці.

— Що значить «і ті, й інші»?

— Та я ж до 14 років із рідним татом не спілкувалася. Я з мамою жила, з іншим татом. Ну й нічого, не пропала. Вони мене добре виховували. Інтелектуальну дівчинку плекали: до музеїв водили, до театрів, книжки весь час купували. Сварили навіть: «Досить читати! Очі на лоб вилізуть!»

А потім тато одружився втретє. З його дружиною Ірою в мене склалися дуже добрі стосунки.

— А раніше не було якоїсь образи, відчуття обділеності увагою?

— Ні, не було! Мені ніколи не бракувало уваги.

— Звісно, так. Мені навіть Наташа розказувала (Наталія Анісимова — наша спiльна знайома). Сидите, мовляв, ви там, на Пушкінській, 10, у студії. Якісь журналісти прийшли. Боб усіх знайомить і про Алісу раптом: «А це моя дочка!» Ти собі ходиш, а він очима за тобою сюди-туди. Там ще якийсь Андрюха був, так він на нього «важко» дивився. До речі, цей Андрюха хто?

— О! Був такий персонаж. Це в нього в групі такий перкусіоніст був. Тепер уже ніде начебто не грає. Сказав, що двох Гребенщикових не може стерпіти, й пішов від батька.

— А ти?

— А я його вигнала...

— А батько як? Зрадів?

— Ну, так. Я ж така... Якщо не в настрої, то...

— Він пишається тобою. Наташа розповідала, знає, чим ти живеш, і відчувається, що йому про це говорити приємно. «Він звичайно такий гордий, а тут язик розв’язується».

— Ну, я ж сама все роблю, за полу не смикаю: «Тату, влаштуй мене на роботу».

— Йому це й приємне. У тебе вже можна питати про «ваші творчі плани»? До речі, які вони?

— Я хочу спокійно закінчити інститут. Хотіла йти в театр показуватися, але думаю, поки що ні. А потім мені пропонують... Дівчинка одна, режисер, пропонує працювати, різні музичні спектаклі робити. На телебачення кличуть, але я не хочу. Мені не подобається. А взагалі, я хочу в музичному театрі працювати.

— Добре співаєш?

— Ні, вчуся поки що. У мене дані добрі. Мені дуже подобається вчитися співати. Чимало пропозицій. Можливо, буду робити концертні програми з різних мюзиклів. Є чим зайнятися. Потім. Тут, під Петербургом, музей просто неба. Якщо там усе складеться... Будуть такі стилізації подорожей у часі, де я буду романси співати.

— А якщо любов-злодійка, дитина.

— Ні, ні. Я не буду наразі закохуватися. Звикну я за чужий рахунок жити, і цікаво, як я потім сама буду?

— Та ні. Я про інших. Нині такі принци. Ти, загалом, сама все будеш робити, прати і т. ін., а він пісні співатиме для тебе. Раптом таке?

— А! Таких я весь час періодично на собі тягаю. Таких у мене «є» в житті.

— Мені здається, що це вельми поширений образ совкового чоловіка.

— Так, напевно, хоча, взагалі, хоч жінки, хоч чоловіки однаково одне одного звинувачують. Жінки кажуть, що вони чоловіків тягнуть на собі, а чоловіки збираються і також кажуть: «Боже мій. Я її тягну, а вона». Я, навпаки, так не вважаю. Хоч у мене є такі друзі. Я їх усіх жалію, всіх їх розумію і втішаю. Вони приходять: «Алісо! Як усе погано! Як погано все! Немає снаги жити!» А я їм: «Та ж ні!» До вікна підведу, на дах поведу. Дивлюся — оживають люди. Потім поживуть трошки, поїдять — і нормально, і вже нібито все добре. Головне — вірити в себе. Дуже, дуже чогось хотіти й конкретно знати, абсолютно конкретно знати, чого ти хочеш, і вірити в те, що це буде. Коли віриш, то й сонце якесь яскравіше, і дощ тепліший, і взагалі все по-іншому. У мене це чітко спрацьовує, починаючи від матеріального, закінчуючи нематеріальним втіленням. Тобто коли хочеться чогось, то воно є. Мрії матеріальні. Я навіть стала записувати, чого я хочу. Раз у півроку запишу, а потім дивлюся — виходить. Хочу працювати — роботу пропонують. Не хочу працювати — виганяють. (Сміється.)

Люди інстинктивно тягнуться до такої сильної людини. Принаймні до людини, котра йде.

Серед іще трьох дітей Б.Г. Аліса найстарша. Маркові тепер 17, Глібу приблизно 14, Василісі майже десять. Ще, кажуть, у Києві є. Але про це нехай у Києві й говорять. А от у Аліси ніби двоє батьків, яких вона обох любить і вважає мудрими.

Особлива вдячність Наталі Анісимовій за допомогу в підготовці матеріалу.