Посткомуністичний комунізм
Сьогодні нові компартії відіграють серйозну роль у колишніх тоталітарних країнах. Найяскравішим прикладом цього феномена є діяльність КПРФ. Саме зюганівська партія стала головним носієм її лівої політичної фразеології. Ми не випадково використовуємо це слово, бо поняття політичної ідеології і, відповідно, політичного спектра, у посттоталітарному світі сьогодні вельми своєрідне й дуже відрізняється від тієї традиційної політичної фразеології, що використовується багатьма.
Анітрохи не відстають від російських комуністів у плані політичного успіху комуністичні партії України та Молдови. У останній комуністи прямо або опосередковано керують уже обома гілками влади. До цього можна додати непохитну владу екс-комуністичних полiтикiв у країнах пострадянської Середньої Азії, а також Грузії та Азербайджані. Учорашні лідери комноменклатури, котрі перефарбувалися в національні, а де треба, і в релігійні тони, міцно тримають у руках нитки керування цими країнами.
Отож саме час подивитися на деякі теоретичні положення, що явно чи неявно висуваються нашими посткомуністичними комуністами в якості їхньої ідеологічної бази.
У політичній сфері основною вимогою неокомуністів є конституційне посилення повноважень парламентів. Вони виступають вельми послідовними ворогами загальноприйнятої в країнах СНД президентської системи державного управління. Такий виражений акцент на парламентську демократію — перший з теоретичних нонсенсів, адже відомо, що вся історія компартії Росії з початку нинішнього століття — це історія її непримиренної боротьби саме з парламентською демократією. А тепер спадкоємці, як вони запевняють, «тієї» компартії СРСР виступають послідовними захисниками саме інституту парламентаризму.
Проблема друга, — ставлення до світового соціал-демократичного руху. Відомо, що успіхи європейських соціал-демократів — це друге найважливіше джерело пропагандистського арсеналу неокомуністів країн СНД. А тим часом саме європейські соціал-демократи парламентського «меншовицького» розуміння були найлютішими ворогами КПРС протягом усієї її історії.
Проблема третя. У загальному хорі виступаючих проти ненормально високих податків голос комуністів чути анітрохи не менше за інші. То які ж це ліві, адже прагнення до постійної боротьби за підвищення податків є ледь не основною характеристикою, котра відрізняє ліву, соціалістичну ідеологію від правої, ліберальної?
Однією з основних ліній політичного вододілу між більшовиками та практично всією рештою політичних партій Росії того часу було ставлення до майбутнього iмперії. Не було, принаймні, на рівні теоретичних дискусій і публікацій, більшого ворога унітарної будови післявоєнної Росії, аніж В.Ленін. Його позиція стала основою статті Конституції СРСР, що гарантує союзним республікам право на вільний вихід зі складу Союзу, яка й стала згодом правовою основою демонтажу держави. А сьогодні комуністи закликають до відновлення тією чи іншою мірою колишніх союзних структур, ведуть явну проросійську імперську політику. Це однаково стосується всіх комуністичних партій країн СНД — четвертий нонсенс у політичному курсі сучасних посткомуністичних комуністів.
Атеїзм — найважливіша частина пропагандистського словника класичних радянських комуністів. Вони просто зобов’язані були міфологізувати марксизм-ленінізм — інакше б він не вижив, аж занадто був вразливий із теоретичної точки зору, особливо друга його частина — ленінізм. А для цього потрібно було вбити всяку іншу віру в народі. Сьогодні Зюганов у церкві виглядає цілком природно, а вже про боротьбу з церквою немає й мови. Нонсенс п’ятий і останній.
Основний висновок один. Сьогоднішні посткомуністичні комуністи — це не комуністи в класичному ленінському розумінні цього слова. Ці партії — явище, характерне для нашого, несформованого політичного спектра. Нові комуністичні партії є прикладом конформістських політичних новоутворень, що з успіхом експлуатують свою назву і весь комплекс ностальгічних спогадів, котрі породжуються ним. Вони гнучкі, толерантні, цілком підкупаються й готові до будь-яких як відкритих, так і прихованих політичних альянсів і блоків. Їх електорат, хоч стійкий, але поруч із цим так само стійко знижується, враховуючи не лише ідеологічну крихкість і непослідовність по відношенню до теоретичної спадщини, що декларується ними, але ще і внаслідок вельми поважного віку членів і потенційних виборців цих партій. Усе це потрібно враховувати багатьом політичним силам, котрі розглядають пострадянських комуністів як гравців і на політичній арені посттоталітарних країн.
