ВІЗИТ ДО ПАПИ

Рівно сімдесят років тому, 6 березня 1928 року, в глухому колумбійському містечку Аракатака в сім`ї місцевого телеграфіста Габріеля Еліхіо Гарсіа та Луїси Сантьяги Маркес Ігуаран народився син Габріель Хосе, відомий нині в усьому світі як Габріель Гарсіа Маркес.

Відзначаючи цією публікацією 70-річчя від дня народження Габріеля Гарсіа Маркеса, з приємністю можемо констатувати, що читачі "Дня" є одночасно і першими в Україні читачами цього документального оповідання.

Якщо добре подумати, ця ідея виникла вісім років тому в готелі "Цезар Палац" у бразильському місті Сан-Паулу, коли під двері мого номера просунули примірник місцевої ранкової газети із заголовком на вісім колонок: "Папа помер". Обурений, я подзвонив шефу чергових:

- Це неподобство - у п`ятизірковому готелі приносити газету місячної давності!

- Вибачте, сеньйоре, - відповів по-португальськи голос людини, звиклої до всього, - але Папа знову помер.

Те, що мав на увазі шеф чергових, було чистісінькою правдою. Іван-Павло І, усміхнений Альбіно Лучіані, обраний якихось тридцять чотири дні тому, помер минулої ночі у своєму ліжку. Ми, хто народився надто пізно, щоб спостерігати комету Галлея в 1910 році, і не мав певності, що побачить її знову в 1986, могли втішатися тим, що стали свідками події, ще більш дивної, ніж комета - одного з найкоротших в історії папств. А проте в ту мить я й гадки не мав, що не мине й трьох місяців і я зустрінуся з його наступником, та ще й на кілька хвилин залишуся сам-на-сам із ним, зачинений у його кабінеті у Ватикані.

Тієї південноамериканської весни 1979 року я прилетів до Сан-Паулу, щоб попросити кардинала Паулу Еварішту Арнса про сприяння в справі пропалих безвісти в Аргентині. Кончина Івана-Павла І ледь не завадила нашій зустрічі, оскільки кардинал Арнс мусив того ж дня терміново вилетіти до Риму на нові вибори, однак, коли ми все ж таки наспіх зустрілися, йому спала на думку типова для нього ідея:

- Вам треба вилетіти зі мною до Риму і переговорити про це з Папою.

- Але ж Папи немає, - відказав я.

- Наступного тижня буде, - заперечив кардинал, - і кого б ми не обрали, він буде чутливим до болю Латинської Америки.

Я вилетів не одразу, а через два місяці, щоб просити сприяння в Івана-Павла ІІ, у якого кардинал Арнс виклопотав для мене спеціальну аудієнцію. Однак все йшло не так просто, як гадалося. В державному секретаріаті Ватикану мене повідомили, що вони не отримували листа від дона Паулу Еварішту, і на цьому історія мала б скінчитися. Проте мій приятель Фульвіо Занетті, тодішній головний редактор римського тижневика "Експресо", сказав мені цілком по-римськи, що він має друга, у якого є друг, чий свояк знає одного професора філософії, який знає ще якогось чоловіка, котрий може залагодити аудієнцію. Того ж дня я подався до Парижа, гадаючи, що шлях, запропонований Занетті, надто довгий. Однак пізно ввечері, коли я дістався туди, на мене вже чекало повідомлення: аудієнція у Папи була призначена на завтра о першій годині дня.

Валеріо Ріва, який колись був моїм видавцем у "Фельтринеллі", а в ті часи видавець "Експресо", зустрів мене посеред бедламу римського аеропорту, коли до аудієнції залишалось півтори години. Я передбачив цей поспіх, а тому ще в паризькому аеропорту - вперше за двадцять років - купив собі краватку, побоюючись, що без неї мене не впустять до Папи. Таким чином, ми могли негайно вирушати до Ватикану.

А втім, ні - не могли. Відповідно до кабалістичних інструкцій, які мав Валеріо Ріва, спершу слід було розшукати один із будинків у кварталі Паріолі, подзвонити в другий дзвінок згори праворуч і запитати графиню. Саме так: графиню. Щоправда, особа, яка вийшла на наш дзвінок негайно, але без жодного поспіху, виявилась молодою чарівною римлянкою з базарною сумкою, в якій лежали мої книжки італійською мовою - вона хотіла, щоб я залишив на них автографи. Графиня супроводила нас до розташованого в двохстах метрах від площі Святого Петра теологічного інституту, де на нас уже чекав священик-югослав, який чудово говорив по-іспанськи і, здавалося, знав геть усе про Бога й про Латинську Америку. Він і провів мене до Ватикану, але не через велику браму, а через іншу, вузеньку, що виходить на наступну вуличку, де наче й не було жодного охоронця. Згодом мені розповіли, що цей вхід не був якимось там другорядним, як мені тоді здалося, а радше навпаки: після обрання Івана-Павла ІІ він зробився знаменитим серед римських пліткарів, які охрестили його польською брамою.

Зсередини Ватикан скидався на пустелю. Священик-югослав ледь не тягнув мене просторими безлюдними салонами, прикрашеними самотніми гобеленами, й нескінченними коридорами. Зима в Римі не сувора, а того року була й зовсім погідна, але крізь величезні вітражі пробивалося таке тьмяне світло, наче це був і не Рим. Замість швейцарських гвардійців, незворушних велетнів, зсередини будинок охороняли молоді виряджені у фраки римські аристократи. У нерухомому повітрі відчувалася не присутність Бога, як мені того хотілося б, а влада його слуг.

За три хвилини до першої проводир розпрощався зі мною, пообіцявши зустріти після аудієнції, й залишив мене сидіти в невеличкому салоні з кріслами, позолоченими фризами та зів`ялим оксамитом. За галереєю вітражів я помітив зачинені двері: це був передпокій папського кабінету. Тиша, не зважаючи на те, що в кількох кварталах звідси вирувала набережна Тібру з її пекельним рухом, була абсолютною. Протягом п`яти хвилин ніхто так і не прийшов мені на допомогу. Раптом почувся звук невидимого дзвіночка, безперечно, золотого, і чоловік, опромінений сяйвом неминучого Різдва, в осяйній сутані й осяйній скуфії власноручно прочинив двері в глибині салону. Я підвівся, але залишився стояти на місці. Тоді він, грайливо всміхаючись, напрочуд домашнім порухом руки, наче відганяючи мух, подав мені знак наблизитися, а сам чекав мене в глибині галереї, все ще тримаючись за дверну клямку. Це був Іван-Павло ІІ.

Перше, що мене вразило в ньому й досі продовжує вражати щораз сильніше на всіх його фото, це його бентежна схожість із чеським письменником Міланом Кундерою - йдеться не лише про зовнішню подібність, а й жести, і тембр голосу. Друге, що мене вразило, це міць руки, яку він поклав мені на плече, щоб підвести до письмового столу.

- Якою мовою ви розмовляєте? - запитав він по-італійськи

Хтось сказав мені перед тим, що Іван-Павло ІІ удосконалює свою іспанську, аби вона була в нього чистою й бездоганною під час візиту до Мексики наступного місяця. Відтак я запропонував її для нашої розмови.

- Було б не зле, - завважив я, - написати згодом у мемуарах, що я дав Папі урок іспанської.

Він погодився, усміхнувшись тією самою дещо пустотливою посмішкою, якою перед тим привітав мене, і запропонував сісти за письмовий стіл - але не навпроти, а збоку від нього, таким чином, що під час розмови поплескував мене по руці, увиразнюючи свої слова. Він одразу повідомив, що вчив іспанську в середній школі, бо писав твір про святого Івана-Хрестителя й хотів читати його в оригіналі. І тут я припустився тактичної помилки, продовжуючи ставити запитання на тему, яка здавалася мені виграшною, а коли схаменувся, минуло вже п`ять хвилин з десяти, відведених на аудієнцію.

З першої ж миті я зрозумів, що Папа добре говорить по-іспанськи, але він хотів говорити ще краще, а це вимагало додаткових зусиль для пошуку потрібного слова й забирало певний час, якого могло нам не вистачити для обговорення головної теми. Отож, дійшовши до неї, я спробував знайти можливість перейти на італійську чи французьку, якими він, безперечно, вільно розмовляв.

Це було неважко. Кардинал Арнс дав мені копію листа з клопотанням про цю аудієнцію, тож я попросив Папу прочитати його, не лише заради того, щоб посвідчити свою особу, але й тому, що там - стисло й переконливо - йшлося про мої наміри щодо десяти тисяч осіб, пропалих безвісти в Аргентині. Оскільки листа було написано по-французьки, він, читаючи, згідно хитав головою й також по-французьки примовляв: "Так, так". Хоча зміст листа був драматичний, він ані на мить не переставав усміхатися своєю доброю посмішкою, а дочитавши, повернув мені його і, наче повернувшись із подорожі дуже знайомими місцями, мовив знов-таки по-французьки:

- Це так нагадує Східну Європу.

Я негайно скористався з нагоди, аби Папа не заговорив знову по-іспанськи, і він-таки продовжував говорити по-французьки, можливо, й не помітивши цього. Але розмова не встигла набрати висоти, бо раптом я завважив, що у мене з піджака відірвався гудзик: ми обидва почули, як він упав і покотився по підлозі. Папа відкинувся назад у своєму кріслі, аби я міг розшукати гудзик під письмовим столом, і помітив його раніше за мене: той лежав поряд із його сандалією, схожою на ті, що взувають рибалки. Я поквапився вхопити гудзик, боячись, що Папа може випередити мене. І в цю мить знову почувся звук золотого дзвіночка, сповіщаючи, що аудієнція скінчилася, а я не встиг навіть нічого відповісти на його слова.

Якби аудієнція тривала ще хвилин п`ять, можливо, я успішно виконав би свою місію. Зрештою, як це зазначалось у листі кардинала Арнса, ми не просили у Папи нічого, крім благословення нашої акції. Однак правила Ватикану невблаганні, й аудієнція скінчилася перш, ніж пролунала відповідь. Однак в міру того, як ця зустріч занурюється в глибини моєї пам`яті, я згадую її не стільки як поразку без бою, скільки як спомин дитинства, який варто переповісти. Особливо кінцівку, коли Папа хоч як провертав ключ, а не міг відчинити зсередини двері, поки якийсь секретар не прийшов йому на допомогу й відчинив їх ззовні. Це здається мені логічним: кожен з нас мав такі ж проблеми в домі, куди щойно переїхав, а він перебував тут не більше двох місяців. Лише тоді я нарешті усвідомив, де я, побачив засклені дерев`яні шафи, в яких нескінченними рядами стояли однаковісінькі книги, і ці старовинні вазони без квітів, і цього самотнього чоловіка, який провертав у замковій щілині ключ і ніяк не міг відчинити двері, й бурмотів щось по-польськи, можливо, молячись невідомому святому, аби той відчинив ці неподатливі двері.

- Якби ж то моя матінка знала, - подумав я, - що я тут, замкнений із Папою в його кабінеті.

Це здалося мені таким химерним, що того ж таки дня я твердо пообіцяв собі ніколи про це не писати, боячись, що ніхто мені не повірить.