Стійкий принц Марія Левитська
Мабуть, митцями народжуються, як, приміром, солдатами чи алкоголіками. Суспільство лише надає певної форми накресленому Всевишнім. Марія Левитська народилася театральною художницею. У ній втілилася непроста генетична формула, складена її італо-польсько-українським родом, в якому сплелися нелегкі долі предків - лікарів, священиків, актрис, художників. У родинних скринях зберігалися книжки, подаровані Михайлом Грушевським, на стінах висіли картини Світлицького, Мурашка та інших відомих художників досталінської доби. У ранньому дитинстві Марія гралася ляльками, зробленими її бабусею в ГУЛАГу під час відбування десятирічного строку за якоюсь нечіткою політичною статтею. Відтоді Левитська усвідомлює себе художницею і войовничо не сприймає непристойність, її мучить загострене почуття несправедливості. В інституті вона навчалась у Данила Лідера й тепер обожнює його: "Усе хороше в мені - від нього, усе погане - моє".
Позаду вже сто п'ятдесят оперних і драматичних спектаклів, понад десять фільмів та участь у супершоу "Альта-мода". Від колекції Левитської, показаної на цьому дивному заході, віяло холодом недоступності, вона гнітила могутністю вічності. Єдине вбрання з реального життя, родинна реліквія - весільна сукня - лише посилювало ефект храмової монументальності показаного дійства. Ці костюми, схоже, створено спеціально для зваблення натовпу мистецтвом, перенесення його з буденного світу до світу ілюзорного, де абсолютна влада образів, ідей, слів, музики.
У багатослівній архітектурі спектаклів, оформлених Марією Левитською, відчувається легка зверхність Усевишнього, кепкування Бога з дрібної людської сутності. Майже кожна постановка за участю Левитської тоне в нескінченності придуманого нею простору. Декорації й костюми наповнюють спектаклі фантастичними властивостями, вони "пригнічують і гіпнотизують глядачів, є своєрідною чорною магією". Це відбувається незалежно від режисерського задуму. Художниці легше працювати над творами класиків, таких, як Дорст, Вагнер, Зінгер, - тут немає меж для самовираження. У спектаклі "Тойбеле і її демон" Зінгера (постановка Михайла Рєзниковича) їй вдалося в декораціях матеріалізувати споконвічні уявлення містечкових євреїв про велич землі обітованої, ті уявлення, які певною мірою допомогли їм зберегти свій народ і знайти цю землю.
До "шедеврів" сучасних драматургів Марія ставиться скептично і з ними не працює принципово, вони для неї дрібнуваті, амбіційні, нудні, зациклені, химерні. Левитській потрібен розмах, простір, глобальність. Вона не експериментує, але її метод унікальний. Художниця дуже тонко вводить елементи монументалізму на більш аскетичну драматичну сцену і, навпаки, - синтезує психологізм і філософічність драмтеатру в розкішний декоративізм опери.
Серед улюблених режисерів - на першому місці Михайло Рєзникович: "Найрозумніший, найкращий, найвродливіший. Я не зустрічала в театральному світі людей, котрі так люблять свою професію. Він працює щиро, а результат не має значення, має значення процес. Результат кепський усюди", - робить висновок художниця.
Останнє твердження, мабуть, пов'язане з одним із найяскравіших професіональних спогадів Левитської. Коли я закінчувала інститут, з Марком Ністантінером і Гришею Гладієм, ми випустили в Молодіжному театрі цілком приголомшливий спектакль ""Стійкий принц Кальдерон". Як ми працювали! І в результаті, спектакль заборонили, директора звільнили, головного режисера вигнали. Нас усіх викликали до КДБ". Проте через кілька років на вельми престижному художньому форумі - Празькому квадринале - Левитська одержала диплом за роботу над цим спектаклем. Подейкують, що відтоді в характері художниці з'явилися нові барви: дотепний сарказм та іронія. Вона, приміром, без тіні лукавства може признатися: "Я зовсім не претендую на мистецтво. Я просто гроші заробляю".
