«Київський зошит Анни Ахматової»

Вона присвячена славетній поетесі, останній представниці Срібного віку.

— Анна Горенко (псевдонім Ахматова) народилася під Одесою, потім батьки переїхали до Царського Села. Влітку їх родина приїжджала до Києва, знімаючи квартиру на вулиці Інститутській, — розповідає директор Музею однієї вулиці Дмитро Шльонський. — Коли батьки розлучилися, Анна жила у тітки на вул. Мерінговській (тепер вона називається вул. Заньковецької). Майбутня поетеса закінчила Фундуклеєвську жіночу гімназію, потім два роки вчилася на Вищих жіночих курсах.

Цікавий факт — саме в київській кав’ярні (на місці нинішнього Українського дому) Анна погодилася стати дружиною Миколи Гумільова. Їх союз був освячений 25 квітня 1910 року в дерев’яній церкві на Микільській слобідці. До речі, один з експонатів виставки — метрична книга, датована 1910 р., із записом про одруження: «Студент Санкт-Петербургского университета Историко-филологического факультета Николоай Степанович Гумилев. Потомственная дворянка, дочь отставного советника Анна Андреевна Горенко». Історія кохання Гумільова була трагічною. Анна кілька років не відповідала взаємністю, і Микола навіть двічі намагався покінчити життя самогубством. Не безхмарним було і сімейне життя цієї яскравої пари: 1918 року Ахматова вирішила розірвати їхній шлюб...

Експозиція виставки дає широку картину життя і творчості поетеси: від дитячих років до посмертної маски. Вірші, листівки, книги, фото, особисті речі, записки, видані ще за життя поетеси книжки, які вдалося придбати на різних аукціонах. Експозиція підібрана ретельно і з великою любов’ю. Тиха музика, запалена кимсь свічка, що стоїть на старому піаніно, недбало кинута в кріслі парасолька, і здається, що Анна Андріївна просто вийшла і скоро з’явиться. Романтичний флер витає над всіма експонатами...

Якою була насправді Анна Ахматова? «Дню» розказує близький друг поетеси, священик, Михайло Ардов (у Москві, в будинку його батька Віктора Ардова на Великій Ординці Анна Андріївна мешкала з 1934 по 1966 роки).

— Михайле Вікторовичу, розкажіть про вашу першу зустріч з Анною Ахматовою?

— Мої перші враження стосуються приїзду Анни Андріївни навесні 1946 року. Тоді проходили її тріумфальні виступи в Колонному залі, які потім на її думку, зумовили постанову ЦК КПРС 1946 р., доповідь Жданова і подальшу ахматівську важку долю. Вона згадувала, що коли мені було приблизно три роки, побачивши її, я тягнувся і говорив: «Бусики, бусики». Ахматова мала дуже гарне темно- бурштинове намисто. Напевно тому якийсь час називала Анна Андріївна мене «Бусики».

— Про Анну Ахматову написано дуже багато спогадів. А що найбільше ви запам’ятали?

— Важко сказати. Розумієте, я все-таки з Ахматовою спілкувався 20 років, тому говорити про щось особливе.... От якби було кілька зустрічей, а так, повсякденний побут. Анна Андріївна жила в нашій квартирі, ми снідали, вечеряли, пили чай, вона говорила про літературу, читала вірші... Знаєте, найбільше враження одне з останніх — приблизно 1964 року її повезли на ювілейний вечір Данте у Великий театр. Данте був найулюбленішим поетом, найважливіша для неї в літературі постать. Ахматова сказала коротку, але чудову промову. Пам’ятаю, як вона повернулася і сказала таку фразу: «Сьогодні я виступала останній раз у своєму житті». І дійсно, після цього Анна Андріївна публічно більше не виступала. А та промова була опублікована в пресі...

— Ви знаєте, незважаючи на те, що творчість і життя славетної поетеси досліджені досить ретельно, все ж залишається якась загадка, таємниця. Якою в реальному житті була Анна Андріївна?

— Вона була дуже природною людиною. При цьому вона була дуже вихована, дуже делікатна, інтелігентна, у кращому і вищому розумінні цього слова. Наприклад, з нашими хатніми робітницями вона говорила шанобливо, виключно на «ви», і з усіма в неї були прекрасні, майже приятельські стосунки.

— Що ви думаєте з приводу деякої відстороненості від світу, навіть замкненості, присутньої в її творчості?

— Знаєте в чому річ? Це нинішній літературі властивий, я би сказав, обурливий прояв розбещеності. Письменники дозволяють про себе і про своїх близьких говорити і писати найінтимніші речі, які навіть в якомусь сенсі їх ганьблять. Це частина модернізму, і досить огидно, з мого погляду. Ахматова була письменницею і поетесою в класичному, справжньому значенні цього слова. Тому, природно, завжди в неї залишалась якась недомовленість. Вона взагалі вважала, що у віршах, у поезії обов’язкова наявність таємниці, і якщо у віршах якогось поета таємниці немає — отже, він не поет.

— Свого часу резонанс викликала книга Тамари Катаєвої «Анти Ахматова». Як ви можете це прокоментувати?

— Це той самий варіант «ай, Моська, знать она сильна, коль лает на слона».

— Ну, а Олександр Жолковський. Він адже також не дуже доброзичливий...

— Щодо Жолковського, то він, звичайно ж, класом вище за Катаєву, він справжній філолог. Але тут також я спостерігаю — це Герострат. Розумієте, це людина, яка підпалює храм, щоб прославитися. Ось так Жолковський накинувся на Ахматову, бажаючи великого скандалу, щоб ми всі, хто любить і пам’ятає Ахматову повстали... І також у нього нічого не вийшло тому, що «собака гавкає, а караван йде».

— Завдяки дослідженням Євдокії Ольшанської, ми дізналися про київський період життя Ахматової. Чи існують якісь особливі місця в нашому місті, де вона любила бувати, мріяти?

— Не знаю. Тільки, можливо, гімназичні спогади, коли Ахматова вже була поетесою. А що стосується географії і місць Києва, я згадую тільки, що коли вона їхала на візнику, страшне щось відбувалося в місті (в цей час було вбито Столипіна)...

— Ви не пам’ятаєте, як вона прокоментувала цю страшну подію?

— Вона була людиною стриманою. В основному вона вважала, що все має бути в її віршах. У неї, звичайно, були якісь новели, стримані, лаконічні, чіткі. Але те, що тоді відбувалося в місті... Уявляєте, в місті Російський імператор, і раптом вбивають прем’єр-міністра. Можете собі уявити, що тут діялося?

— Михайле Вікторовичу, є щось таке, про що вас не запитають журналісти, а хочеться розказати?

— Я вже практично відповів на ваше запитання, коли говорив, що Анна Ахматова була стриманою, інтелігентною, вихованою і аристократичною за своєю поведінкою людиною. Її часто називали «Королевою». Ось, наприклад, письменник Юрій Герман, він називав її «Королевою-бродягою», оскільки у неї не було свого помешкання, а молодий Лев Миколайович Гумільов, за спогадами мого батька, іноді говорив Анні Андріївні: «Мама, не королевся». Набагато точніше про це написала її приятелька, чудовий літературознавець Лідія Яківна Гінзбург. Вона, коли вперше побачила Ахматову, познайомилася з нею в Пітері 20-х років, сказала що Ахматова тримає себе як колишня, відставна королева на буржуазному курорті...