Чарівниця з музею

Зупинити прекрасну мить уміють митці, поети, музиканти. І, звичайно ж, музейні майстри. Людина музею — охоронець часу спроможний на диво: піймати усмішку світу, променисту чи сумну, але завжди справжню, і зберегти її живою. Якими словами розповісти про Кіру Миколаївну Пітоєву, відомого діяча культури, наукового керівника Літературно-меморіального музею Михайла Булгакова (цього року музей відзначає 20-річчя)? Високий професіоналізм і азарт творчості, самозабутнє служіння і нескінченна душевна щедрість, талант розуміння, чуйність, благородство. А ще — дивовижна людська чарівливість, світло усмішки, магія голосу і рідкісне почуття гумору.

БУДИНКИ МАЙСТРА

Кіра Миколаївна — родом із прославленої театральної династії Пітоєвих, багато які представники якої присвятили життя сцені. Її прадід-меценат побудував у Тифлісі будівлю Театру ім. Руставелі, Театральний проїзд і Театральну книгозбірню, допомагав будувати Оперу, де його брат був режисером. Двоюрідний дід — видатний актор і режисер Паризького «Картелю чотирьох» Жорж Пітоєв, його син Сашко був відомим актором французького театру і кіно. Батько Кіри Миколаївни працював помічником режисера в Театрі ім. Лесі Українки, мама була акторкою.

У дитинстві Кіра мріяла стати астрономом, відмінно встигала в точних науках і мала намір вступати на механіко-математичний. Астролог — чи не ця мрія сьогодні прочитується в зоряному небі, яке, вражаючи відвідувачів Музею Булгакова, виникає в старовинному люстрі. Такий фінал екскурсії та фінал роману, пам’ятайте: «Все пройдет,... а вот звезды останутся... Так почему же мы не хотим обратить свой взгляд на них?»

Закінчивши школу, Пітоєва працювала в радіоцеху Російської драми і навчалася на театрознавчому факультеті. 1963 р. вона прийшла до Театрального музею молодшим науковцем, залишилася на 26 років (йшла з посади заступника директора з наукової роботи). Кіра Миколаївна створила легендарні виставки «Курбас і театр», «Українська сценографія», була співавтором експозиції радянського театру.

1989 р. Пітоєва приходить до Музею Булгакова й стає науковим керівником спілки творчо одержимих людей, закоханих у літературу та в Київ (перший директор музею Анатолій Кончаковський, Тетяна Рогозовська, Світлана Бурмистренко, Світлана Пноженко). Вони по крихтах збирають дуже рідкісні експонати, ведуть пошук у архівах, відновлюючи «з чистого аркуша» невідомий раніше київський життєпис Майстра. Музей, який починався при відсутності колекції, сьогодні називають одним із кращих літературно-меморіальних музеїв світу. Кіра Миколаївна — автор цієї унікальної, всесвітньо відомої експозиції, а її праця «Наукова концепція експозиції Літературно-меморіального музею Михайла Булгакова» захищена авторськими правами.

Серед знакових подій літопису музею — Булгаковські конференції у Франції, Угорщині, Естонії, Польщі. Видання книг, які отримували перші премії на міжнародних книжкових ярмарках. І незабутні виставки, які відразу ставали легендами булгакознавства.

У Кіри Миколаївни є ще одне покликання — вчитель, вона викладає «Театрально-декораційне мистецтво і сценографію» в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Своїм головним учителем називає Кіру Миколаївну директор музею Булгакова Людмила Губіанурі: «Кіра Миколаївна змогла створити в музеї ситуацію, яку всі називають Домом. Дім дав незвичайні можливості: вранці я зі свого будинку йду не на роботу — додому, і це дивовижне щастя».

А які гарні свята відбуваються тут: музичні журфікси, «Пори року. Збирання винограду», «Ніколи не розмовляйте з невідомими», День народження Булгакова і першої булгаковської екскурсії, свято Білого роялю, дитяче Різдво й Великдень. Музей-театр, музей-книга, прийшовши в який кожен відшукає те, що йому близько — в особистості й долі письменника, в житті родин Булгакових і Турбіних. І в Місті над Дніпром, яке квітне білосніжними садами — можливо, звідси ці пронизливі весняні акорди білого кольору в експозиції?

Цікаво, що навіть інтернет-покоління, відповідаючи на запитання друзів, що їдуть до Києва: «Що подивитися у вашому місті?» — першим називає Музей Булгакова...

— Кіро Миколаївно, закінчуючи театрознавчий факультет, яким ви уявляли своє майбутнє?

— Тоді театрознавство для мене було першою сходинкою, а мріяла я бути завлітом. Це права рука головного режисера, людина, яка формує репертуар. А я з дитинства, і досі — обожнюю читання п’єс. Я сама сприймаю світ, як п’єсу, як театр.

— Мабуть, вплинуло те, що ви виховувалися в родині акторів, виросли в театральному середовищі.

— Так, і я застала справжню театральну культуру — вона ж докорінно відрізнялася від тієї, яка зараз. Я не хочу сказати, що її немає — вона інша. Світ інший, потреба в театрі інша, актори інші. Мені пощастило зустрічатися зі справжньою театральною аристократією. Це були люди того покоління, які йшли до театру не за гроші, а через любов. Люди, в яких артистичний інстинкт був природним. Що таке артистичний інстинкт — грати! За «без грошей», за три вистави на день, за одну репетицію — грати, грати, грати!

А життя було таке, що всі були бідні. І всі один одного підтримували. Наприклад, Володимир Олександрович Неллі, найбільш інтелектуальний режисер, дуже любив мого батька. А ми жили по сусідству з театром у крихітному дерев’яному будиночку, на місці якого зараз кав’ярня «Бергоньє»...

У своїй передачі про Пушкінську вулицю я розповідала, як сприймала її дитиною: будинок Російської драми, навпроти — будинок Оперного театру, а в наступному кварталі хореографічне училище (нині — Будинок композиторів). І як розкішно одягнуті люди величезного зросту повільно вигулювали один одного і своїх собак, як вони зустрічалися, як вони кланялися. Йшов яскравий натовп, як у фільмі Фелліні йдуть до джерела. Ось вони входять до Російської драми — повільно, чинно. І був такий трепет перед акторами, така повага, натовпи шанувальників і шанувальниць о 12-й ночі підходили з квітами до улюблених акторів. Київ же був дуже театральним містом. Зараз цього світу не існує. Тоді, якщо йшла Марія Павлівна Стрєлкова, їй усі кланялися, як королеві на балу...

Закінчилася ця доба в 60-і роки, після відлиги, коли почалися брежнєвські утиски, і до влади прийшли люди, які ненавиділи культуру за те, що вона культура.

СТАРОВИННІ «ПОДРОБИЦІ»

— Коли ви опинилися в Театральному музеї, у кого взяли перші уроки?

— У мене був чудовий учитель — Аркадій Матвійович Драк, мистецтвознавець, театрознавець. Він був — справжній експозиціонер, і саме він закохав мене в цю професію.

Я завжди любила старовинні «подробиці»: віяла, шкатулка, коробки, спілкувалася зі старими акторами, записувала їх, отримувала в дар предмети для музею. Тоді я багато чого не знала, запитували, слухала, вчилася. І стала справжнім музейником. Вловила те, що мені дуже в музеї подобалося: я отримувала історію з живих рук. І тепер, якщо хтось не знав, що це за предмет, приходили до мене. А я говорила: «Це розтяжка для рукавичок. А сюди потрібно вставити таку штучку, і вийде затвор для старовинного альбому, бо тут бракує двох гвинтиків...» Так ненав’язливо, не за книжками освоїла матеріальну культуру й навіть читала в Інституті марксизму «Історію прикрас». Ось чим був мені цікавий музей — предметним світом, коли можна подати один предмет, щоб виразити всю добу.

— Ви — творець наукової концепції музею, а що означає це слово?

— Знаю точно момент, коли я вперше зрозуміла, що таке концепція. Це трапилося 1967 року в Празі в музеї Cметани. Це було схоже на диво. Я прийшла, а в музеї був вихідний, але мене пустили. Стала підійматися сходами, а пан, який узявся мене опікати, сказав: «Будь ласка, спустіться донизу». Я ніяк не могла зрозуміти, чому донизу. Спустилася, стою, чекаю, і раптом починає звучати «Влтава». Підключають музику і — пам’ятаєте початок? — співає вода. І коли підіймаєшся сходами й у величезне вікно бачиш цю Влтаву, ти вже не розумієш, що чуєш — музику Сметани чи голос річки. Музейники були страшенно задоволені, що я це вловила, бо, виявляється, вони в міськраді взяли спеціальний дозвіл поставити поріг під своїми вікнами, щоб був той звук, який їм потрібен. І тоді я осмислила, що концепція — не всередині самого музею, коли ти плавно переходиш із однієї частини до іншої. Зрозуміла, що цей світ можна вибудувати. Це трапилося миттєво, і я просто захворіла.

— Неначе наново ви знайшли професію?

— Я прив’язалася до музею довіку. Це був різкий злам, у мене стали добре виходити виставки, і все з концепціями. Апогеєм був 1987 рік — не лише через те, що зробила виставку Курбаса, а через те, що навколо Курбаса точилася велика боротьба. Цілий рік ми з групою ентузіастів таємно її готували, доки не отримали дозвіл. Головна ідея, дуже гарна, пластична — ескадра, яка закінчується спектаклем Курбаса «Загибель ескадри» і його власною загибеллю. Всі вітрини з вітрилами, і додавалося до цієї ескадри все більше й більше корабликів. А надзавдання було — показати, що в цьому місті повинен бути Музей Курбаса, бо ми знайшли його помешкання і 500 експонатів зібрали в одній залі. Ось тоді мені стало зрозуміло, що я — концепціонер літературно-меморіальних музеїв, і з цим багажем я перейшла до музею Булгакова.

— У Булгаковського музею дуже сильне поле притягання...

— Зараз, коли нас усі люблять і відвідують, можна почути: «А які ж тут були труднощі? Булгаков сам хотів, щоб так було». Але спочатку моя ідея проходила з величезним рипом, ми три роки освоювали експозицію. А я впевнена, що музей може дозволити собі втілити складну ідею, щоб людина пішла з бажанням зрозуміти: «А чому вони це так зробили? Потрібно, мабуть, ще раз прийти». І до нас весь час приходять декілька разів, бо в нас зовсім інший Булгаков.

— Який же?

— Не знаю, який... У мене є перевірка така: «Майстер і Маргарита» — найулюбленіший усіма твір. Питаю — яке речення роману запам’яталося вам найбільше? Кого не спитаєш, частіше за все відповідають: «Рукописи не горять». А в мене улюблене речення: «Назавжди! Це потрібно осмислити»... Ось такий Булгаков — серйозно-несерйозний, незвичайний, фантастичний, ігровий, причому ігровий у найрізноманітнішому значенні слова. Він не просто гуморист — він сатирик, це дуже визначає його склад думки. У нього дивовижний склад мислення — науковий і художній, він історик, він медик, людина науки і при цьому йому так притаманне ігрове начало, музичне. На мене величезне враження справило визначення Зам’ятіна: «Література — це живопис плюс архітектура плюс музика». Цю формулу можна віднести і до музею, в зв’язку з тією людиною, якій ми служимо. І тут я б музику на перше місце поставила. Музичність, звук — а це було важко втілити в експозиції. У нас усе звучить, починаючи від паркету. Які для мене дорогі були ці кроки паркетом, як я це впроваджувала...

РАЗОМ ІЗ ЛІДЕРОМ

— Кіро Миколаївно, ваше ім’я невіддільне від імені Даніїла Даниловича Лідера (видатний театральний художник і великий філософ, якого називали «Останній аристократ у мистецтві»). Ви прожили з ним разом 32 роки, наповнених спільною творчістю. А яка була роль Лідера в створенні експозиції музею?

— Це найважче для мене запитання. Олег Єфремов сказав, прийшовши до нас: «Що ж дивуватися, що такий музей. Відразу видно руку майстра» А Лідер не брав ніякої участі, він просто мене слухав і підтримував, як міг. Був «важкою артилерією» — коли мені не вдавалося щось пробити, він «запускався», як людина, яка вміє переконувати. У нього кожне слово — золото. Але після того, як Лідер пішов з цього життя, я стала розуміти те, чого раніше не розуміла: його участь була більшою, аніж просто формальною. Ця його участь у нашому житті взагалі і в моєму житті зокрема. Я знаю, як пам’ятають його розмови в музеї, і звичайно, він тут витає.

Ви ж розумієте, що найголовніша властивість його людського таланту — це те, що він учитель. І його дар учительства я сповна відчула. Його теорія життя настільки легка, що виконати її практично неможливо. А мені вдалося її виконати лише тому, що він вкладав це в мене не як учитель, а власним життям. Тому він називав мене кращою ученицею.

— Розкажіть, будь ласка, про ваше родинне життя? Що таке щаслива родина?

— Щаслива родини — коли ти цього не помічаєш. Ти просто весь час цим живеш. Основою було те, що мені завжди було з ним цікаво. Лідер був людиною якогось тривалого спілкування. Розумієте, він відчував, що проживе довго, і був неспішним, він дозволяв собі розкіш жити лише творчим життям. І був настільки невибагливим до всього іншого...

Я робила концепцію музею, сиділа годинами. А це був час черг, коли не можна було нічого легко купити. І раптом дивлюся — вже вечір, а я ж не погодувала чоловіка. Виходжу на кухню — нічого, як виметене і темрява на вулиці. Що робити? І я видаю: «Картопля з олією чи олія з картоплею?» І він відповідає: «Знайдеш цибулину — зробимо бенкет»! Лідер жив лише творчістю, а це заразливо. Є якесь почуття сорому — ти не можеш жити нижче сходинкою поряд із такою людиною, ти не можеш, щоб побут тебе якимось чином примусив підкоритися.

Мою роль він визначив відразу, коли вперше прийшов до мене на лекцію. Підійшов знайомитися і заявив із веселою усмішкою: «Ось хто мені скаже правду про мої роботи». Я йому все життя казала правду, хоча було нелегко, бо не кожна людина це любить, але він приймав. Серед картинок, які залишилися в Лідера, видно, які він переробляв. Шалена кількість удома гумористичних картинок, нотаток, які він мені залишав — величезний архів, дуже смішний. А я йому писала вірші на день народження й обов’язково до кожної прем’єри.

Він завжди вмів розповідати історії про життя, а я завжди вміла підглядати сюжети, вони мене переслідували. І ми не могли дочекатися, щоб удома зустрітися й розповідати — кожного вечора бігли один до одного на роботу, він до мене до музею або я до нього.

20 МИТТЄВОСТЕЙ НА АРДРІЇВСЬКОМУ УЗВОЗІ

— Про ваші свята та проекти Києвом ходять легенди, квитки на журфікси розкуповують за місяць до початку. А що чекає на відвідувачів цього року, ювілейного для музею?

— Готуємося 15 травня біля пам’ятника «відзвітувати» Булгакову — почитати йому щось. Він же сидить і слухає, як його слово звучить. А до 21 листопада сподіваємося відкрити виставку «Майстер і Маргарита», або «Весь Булгаков». Стаціонарна експозиція закінчується 1919 роком, а це буде продовження — до 1940-го. Вся концепція вже продумана і вона з фокусом. А наша нова працівниця Світлана Пугач готує проект Булгаковської синематеки за назвою «Із настанням вечора».

— На ваш погляд, які найголовніші події сталися за 20 років життя Булгаковського музею?

— Як у добрій родині — виросли добрі діти. Це Людмила Губіанурі, Ірина Воробйова, Ірина Сіренко, Валентина Дерід. Вони зрозуміли надзавдання і продовжують все, що було задумано, але в своєму виконанні, яке мені страшенно подобається. І я ними милуюся... Нам вдалося на Андріївському узвозі, в будинку Булгакова створити свою маленьку державу. В одній статті нас навіть назвали «Музей партизанської слави», бо ми тихо працюємо, нічого не прохаємо, самі заробляємо. І це викликає нарікання, нікому на думку не спадає, що до музею ми приносимо своє. Мені лестить, що музей просякнутий повагою та любов’ю до музейної професії. А це прекрасна професія, одна з найкращих.