Маркс проти Маркса,

Доба глобальної економічної кризи — це період, коли в усьому світі істотно переглядаються, здавалося б, непорушні аксіоми соціальних теорій та політичних ідеологій, коли інтелектуали звертаються до переосмислення глибинних підвалин буття своїх суспільств. Звичайно, краще було б постійно проводити таке переосмислення, але приказка про грім і мужика стосується не лише росіян (можливо, навіть росіян меншою мірою, ніж американців чи японців). Останній рік такі процеси відбуваються по всьому світу; зачепили вони й Україну, але не настільки потужно, як би хотілося. Можливо, тому, що в суцільному потоці «жовтої» та «незалежної» (вона ж ущент партійно заангажована) преси залишилося лише декілька майданчиків для справжніх, концептуальних дискусій. Але ж навряд чи виведення країни з кризи буде справді успішним без того, щоб з’ясувати деякі засадничі питання, пов’язані з підѓрунтям провідних економічних концепцій останніх двох століть, з тим теоретичним фундаментом, на якому мусять будуватися стратегія і тактика урядів та політичних сил.

Й одним із таких фундаментальних наріжних каменів економічної (а відтак — і політичної) теорії та практики є розуміння феномену власності у марксизмі. Читачам «Дня» не треба пояснювати, що йдеться не про словесну схоластику, а про ідеї, в ім’я яких лилася кров і гинули мільйони людей. Але що впадає в очі: в ХХ столітті не раз на полі бою стикали своє армії проводирі, які звали себе марксистами. Й уперше це сталося наприкінці 1917 року, коли російські більшовики кинули свої війська проти українських соціалістів. Перша соціалістична війна — ось чим було те бойовисько. Але далеко не остання. Наприкінці 1939 року, скажімо, ті ж більшовики пішли війною на Фінляндію, якою керували соціал-демократи; а в лютому-березні 1979 року знову зійшлися дві армії під червоними прапорами і з червоними зірками на кашкетах — ідеться про в’єтнамсько-китайську війну...

І не просто чиїсь амбіції вели мільйони людей у бої, а й принципово різне розуміння тих чи тих засадничих ідей певної теорії. Тієї теорії, яка, на жаль, у нас залишилася осмисленою і творчо перейденою лише одиницями знаних мислителів — від Івана Франка до Миколи Руденка. А відтак один за одним з’являються в інтернеті чи в маргінальних газетках квазітеоретичні опуси, автори яких або оспівують ледь не тотальне новітнє одержавлення всієї економіки, або закликають залишити, нарешті, все на волю «невидимої руки ринку» і «священної приватної власності». Тільки от лихо: реальна економіка мститься апологетам простих рішень. Так було сто років тому, так є і нині.

УТОПІЯ, ЯКА ОВОЛОДІЛА МАСАМИ

Виступаючи наприкінці жовтня на конференції «1989 — 2009: Україна на зламі епох — відхід від комунізму та складний шлях до демократії», академік Іван Дзюба зазначив: «Не можна не задумуватися над тим, чому ідея, чи спектр ідей, які з певною долею умовності називаємо комуністичними або спорідненими з ними, протягом усієї історії людства виникають у різних народів у різних формах. Очевидно, вони народжувалися в пошуках відповіді на глибокі суспільні потреби. Але жодна з цих ідей не була адекватно реалізована, що, своєю чергою, може свідчити не на користь їхньої спроможності. Звернімо увагу: навіть коли така ідея ставала державним імперативом, будівництво комунізму розглядалося як незакінчений процес, результат якого обачливо відносився до майбутнього, що так і не настало, й невідомо, чи могло настати взагалі... Коли ми сьогодні говоримо про спадщину тієї доби, варто мати на увазі не лише остаточний «осад», а й еволюцію ідей, структур, гасел, внутрішню і зовнішню зумовленість цієї еволюції. Інакше ми спрощуватимемо проблему подолання спадщини тоталітаризму».

І справді: дуже просто заперечити ідеї Маркса доби «Комуністичного маніфесту...», ба навіть пояснити, чому саме ці ідеї оволоділи масами (як декласованого робітництва, так і люмпенізованої інтелігенції кризових часів, яких у ХХ столітті траплялося чимало), але з цього всього незрозуміло, звідкіля бере свої початки соціал-демократична ідеологія, яка стала однією з основних у цивілізованому світі. А тим часом Карл Маркс упродовж свого життя багато чого переосмислював і формулював по-новому, що врешті-решт вилилося у висновок автора «Капіталу» про неможливість побудови «царства свободи» за умов індустріального суспільства. Але цей висновок досі ігнорують політики й політикани ліворадикальних поглядів; і саме тому, зокрема, варто ознайомитися, як то кажуть, з «автентичним Марксом». У мене особисто це знайомство відбулося на старших курсах філософського факультету, що мало наслідком певні, не надто приємні (проте корисні для професійної роботи) непорозуміння із тодішнім режимом. Бо ж справді: з’ясовується, що Маркс і Ленін — це дві великі різниці, а потім, на додачу — що радянський марксизм-ленінізм мало сумісний не лише зі зрілим Марксом, а й з Леніним останнього періоду його життя...

З того часу минуло кілька десятиліть, і панорама світової філософської й економічної думки зараз бачиться незрівнянно ширшою, ніж тоді. Але без Маркса та його продовжувачів і критиків вона буде вочевидь неповною. І вихід на нові, постмарксистські інтелектуальні обшири навряд чи буде успішним без урахування ідей одного з найсуперечливіших за всю історію інтелектуалів, до яких зверталися і переконаний гуманіст Еріх Фромм, і зарозумілий людиноненависник Адольф Гітлер, і скептичний раціоналіст Луї Альтюссер, і принциповий противник вселюдської моралі Володимир Ленін.

Отже, Карл Маркс у «Паризьких рукописах» (як вони звуться на Заході) або «Економічно-філософських рукописах 1844 року» — назва, яка вкоренилась у радянській філософській традиції, — та інших творах, написаних у молоді роки, спираючись на гегелівську ідею історичної необхідності, розгортає теорію всесвітнього справедливого суспільства, заснованого на ѓрунті духовної свободи, матеріального добробуту, високої культури. Та на шляху до такого царства свободи (або ж комунізму, ці поняття вживаються тоді як синоніми) лежить капіталістична система, на той час уже панівна у ряді країн Західної Європи. Головним чинником, який не дає можливості організації щасливого суспільства, є панівна приватна власність, передусім на засоби виробництва, коли основна маса творців матеріальних та духовних благ виявляється відчуженою від розподілу та користування цими благами, коли ці блага протистоять своїм творцям і слугують їхньому поневоленню.

Іншими словами, за Марксом, така власність породжує феномен відчуження людини від власних сутнісних сил, втілених у продуктах праці, ба від самої праці. А відтак слід шляхом насильницької кривавої революції подолати приватну власність, «експропріювати експропріаторів», таким чином перейшовши до царства свободи, де повною мірою розкриється творча людська сутність. За Марксом, комунізм у своєму розвиненому вигляді — це завершений, досконалий гуманізм. Утім, можливий і грубий, вульгарний, антигуманний комунізм, який виникає на перших етапах руху до царства свободи. Його не слід боятися, треба тільки швидко долати цю стадію, щоб навіть пам’ять про приватну власність і відчуження людини від праці та від свого єства стерлася із суспільної пам’яті.

От такий парадокс «автентичного марксизму»: щасливе майбутнє, повний розквіт духовного і матеріального життя людей — а водночас неминуче кривавий шлях до цього — причому саме під час кривавої революції, за Марксом, суспільство має оновитися й очиститися. А носієм цих змін, єдиним «правильним» суспільним класом є промисловий пролетаріат, найбільш неосвічена та гноблена частина соціуму, що, за хитрою Марксовою (діалектичною!) логікою, виступає спадкоємцем усієї класичної культури людства, його мистецтва, філософії та технології. Інші ж класи мають зникнути (яким робом, Маркс не уточнює) у вихорі революції.

Фактично йшлося про іноформу «хрестового походу», тільки в атеїстичному обрамленні. Що ж стосується єства людини, то, хоч і йдеться про його історичний характер, воно береться як цілісна, апріорі досконала даність, яку соціальні умови можуть зробити відчуженою, й тоді людське щастя і свобода полягають у здобутті («віднайденні») цієї сутності, цього єства.

При цьому Маркс не веде мову про «знищення приватної власності». Така теза начебто з «Маніфесту Комуністичної партії», яку наводить професор Кульчицький, — наслідок дуже специфічного російського перекладу. В англійському тексті, «вилизаному» самими авторами «Маніфесту...», вжите слово abolition, від латинського abolitio, скасування. Власне, у «Паризьких рукописах» Маркс розшифровує своє бачення питання, спеціально ведучи мову про «позитивне скасування приватної власності», з певними етапами й у певних формах (скажімо, «всезагальна приватна власність»).

Але...

Філософське розуміння проблеми вихованця гегелівської діалектичної школи у тому ж «Маніфесті...» виявляється майже повністю витісненим на задній план нетерпінням молодого революціонера. От і були сформульовані ті першочергові дії на шляху подолання і скасування приватної власності, що їх втілили свого часу в СРСР — із відповідними наслідками.

ТОТАЛІТАРНО-ІДЕОЛОГІЧНІ ТА НАУКОВІ ВИМІРИ МАРКСИЗМУ

Візьмімо до рук текст «Маніфесту...» і вчитаймося: «Експропріація земельної власності й обернення земельної ренти на покриття державних витрат». Це було зроблено Сталіним під час колективізації, коли у селян остаточно забрали землю, а разом із землею — і всі доходи, крім «галочок»-трудоднів.

«Централізація кредиту в руках держави через національний банк з державним капіталом і з виключною монополією». Саме це і було зроблено в СРСР, а відтак вільне господарювання без фінансового забезпечення стало апріорі неможливим, навіть без насильницької колективізації.

«Централізація всього транспорту в руках держави», — Сталін було спробував реалізувати цю ідею за часів колективізації, як наслідок — коні, верблюди та віслюки (тяглова сила гужового транспорту) передохли з голоду в колгоспах і радгоспах. Довелося йти на поступки «приватному сектору» і залишити в ньому не тільки частину «чотириногих транспортників», а й легкові авто...

«Збільшення числа державних фабрик...» — їх у СРСР справді набудували безліч, а чиї меблі всі мріяли купити? Фінські! А взуття? Німецьке, чеське, угорське і, знову ж, фінське (до французького чи італійського була допущена тільки номенклатура) — і так далі.

«Однакова обов’язковість праці для всіх, запровадження промислових армій, особливо для землеробства». Ленін із Троцьким спробували запровадити 1920 року трудові армії, але з’ясувалося, що вони ефективні тільки на дуже простих роботах і ненадовго. Тому 1921 року трудармії були розпущені. Сталін їх відтворив у промисловій системі ЃУЛАЃу, на Далекому Сході в 1930-х роках цілий стрілецький корпус займався сільською працею, а в усіх радгоспах держави був встановлений воєнізований порядок.

Та Маркс усе ж не був «чистим» політиком; науковець у ньому нерідко брав гору у змаганні з політичним ідеологом. Так сталося під час роботи над «Капіталом». Зазвичай беруть до уваги тільки перший том цієї праці; і при цьому примудряються випустити висновок — що наслідком економічних і політичних процесів стане суспільство «асоційованих виробників», яке поставить під контроль продуктивні сили й вивільнить їхній розвиток від пут, спричинених пануванням приватної власності; але на місце цієї власності постане не державна, як у «Маніфесті...», а індивідуальна (individual property), яка збереже досягнення капіталістичної ери й стане основою суспільної, соціально значущої власності (social property).

У першому томі «Капіталу» у силу логіки матеріалу знайшли відображення далеко не всі підсумки тодішніх футурологічних (вживаючи сьогоднішній термін) розмислів Маркса, зафіксованих у його підготовчих рукописах (Grundrisse). До предмету нашої розмови безпосереднє відношення мають, скажімо, висновки стосовно наукового характеру економіки, коли «процес виробництва виступає не як підпорядкований безпосередній майстерності робітника, а як технологічне застосування науки», коли праця робітника стає не ключовим вузлом, а «всього лише моментом процесу виробництва». З’являються поняття «всезагального суспільного знання», «всезагального інтелекту», згідно з якими має бути перебудований процес соціального життя, «суспільних продуктивних сил у формі знання» тощо — можна було б наводити й наводити цитати про те, що радикально змінюється сама суть виробництва («системи машин», «автоматизованого процесу»), яке тепер буде визначатися рівнем науки і техніки, а не фізичною працею. Здавалося б, сказавши «а», треба сказати й «б»: головними діючими особами процесу виробництва стають інженери, менеджери, науковці й технологи, а найбільш цінною власністю — наукові знання. Але Маркс, схоже, лякається власних висновків і відбувається тезами про «всезагальну працю», яка стає на місце фізичної, і про вільний час як час для «повного розвитку індивіда», — а сам цей розвиток, мовляв, перетворюється на «найбільшу продуктивну силу». Якщо перекласти це нормальною мовою, то воно й означатиме — не пролетар, а інтелектуал став рушієм прогресу, і все вирішуватиме власність не на верстати та залізниці, а на знання та на голови, в яких вміщене це знання. Бо ж яка ще може бути «всезагальна праця», крім інтелектуальної? Ані оранка поля трактором, ані керування літаком, ані робота за модерним верстатом...

А на додачу в цих рукописах Маркс окреслює й історичні межі капіталізму. Той зійде нанівець, коли, по-перше, праця за межами абсолютно необхідного для життя стане «загальною потребою», по-друге, коли «всезагальне працелюбство... розвинеться як всезагальне надбання нового покоління».

Годі казати, що жоден сучасний «марксист» не бере до уваги ці ідеї Маркса, тоді як ті, кого в СРСР звали «ревізіоністами», глибоко осмислили їх.

ВІД МАРКСА ДО ПОСТМАРКСИСТІВ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЙ

Згадані тексти в перекладі російською мовою вийшли друком лише за часів Л.І. Брежнєва, тобто на радянський марксизм-ленінізм вони не вплинули. А от що вплинуло — та тільки на Володимира Ульянова-Леніна у два останні роки його життя — так це третій том «Капіталу», прочитаний вождем російської революції у німецькому оригіналі. Цей том був опублікований уже по смерті Маркса (як і другий, давно повністю готовий том). Маркс не випадково не захотів публікувати другий том своєї фундаментальної праці, поки повністю не розбереться із земельними проблемами та перспективами визволення працюючої людини з лабетів індустріальної Машини. Але... в останнє десятиліття життя Карл Маркс виявив: в індустріальному суспільстві й відповідному промисловому виробництві, заснованому на машинній праці, навіть на досконалих автоматизованих системах машин, жадане ним звільнення людини, її повернення до себе неможливе. «Царство свободи починається в дійсності лише там, де припиняється робота, диктована нуждою і зовнішньою доцільністю, отже, за єством речей воно лежить по той бік матеріального виробництва». Адекватний індустріально-машинному, навіть системно автоматизованому виробництву спосіб організації виробництва — це капіталізм. За самим Марксом, доки певний спосіб виробництва не вичерпає можливості свого розвитку, він не йде з арени історії. Комунізм навіть теоретично неможливий, допоки існує індустріальне суспільство. Подолання гніту приватної власності стає можливим, коли в основі виробництва постає не машина, а сила природи, «приручена» людиною, трансформована нею, коли наука й знання стають основою суспільного виробництва, а вільний час — мірилом багатства.

І ще одна «деталь» — та, на яку звернув увагу Ленін: про «скасування капіталу як приватної власності в межах самого капіталістичного способу виробництва» — йдеться про кооперативні виробництва і акціонерну власність робітників. «Капіталістичні акціонерні підприємства, як і кооперативні фабрики, слід розглядати як перехідні форми від капіталістичного способу виробництва до асоційованого...». Цю ж ідею підхопив і Енгельс: «Капіталістичне виробництво, яке ведеться акціонерними товариствами, це вже більше не приватне виробництво, а виробництво в інтересах багатьох осіб, що об’єдналися». Ну, а кооперативи тим більше не приватні структури, бо тут складаються докупи не тільки фінанси, а й продуктивні можливості, жива праця суб’єктів виробничого процесу. Це — принципово інша якість, ніж просто сума капіталів у якомусь тресті; власне, цю ідею й підхопив Ленін, 1922 року під час своєї хвороби проштудіювавши третій том «Капіталу»: мовляв, ми докорінно переглядаємо свою точку зору на соціалізм, останній є ладом цивілізованих кооператорів.

Не будемо тут оцінювати, наскільки реалістичними та науковими є всі ці ідеї Маркса; зауважмо лише, що вони цілковито несумісні з настановами «Маніфесту...» на швидку пролетарську революцію і взагалі з рушійною роллю пролетарів в історії. Не випадково після смерті свого друга Енгельс, намагаючись виплутатися із цієї ситуації, ввів поняття «пролетарі розумової праці» і почав наголошувати на тому, що революція не потрібна у країнах із загальним виборчим правом, оскільки це «країни, де народне представництво зосереджує у своїх руках всю владу, де конституційним шляхом можна зробити все що завгодно, якщо тільки маєш за собою більшість народу». Проте ані він, ані Маркс не дезавуювали своїх попередніх творів, зокрема, «Маніфесту Комуністичної партії», ба більше — перевидавали його з новими передмовами на підтвердження правильності основних положень цієї програми радикальних, насильницьких і... безглуздих, виходячи з нових Марксових же ідей, революційних перетворень.

Тож саме один з молодших друзів Маркса й Енгельса Едуард Бернштейн, якого в СРСР несамовито поливали словесним брудом, став продовжувачем демократичних, а не тоталітарних інтенцій марксизму. Це твердження варто посилити: саме цей діяч німецької соціал-демократії найповнішою мірою зважив на ідеї, що містилися у третьому тому «Капіталу» та рукописах Маркса (з якими він був знайомий). Бернштейн бачив соціалізм і як ідеал суспільного устрою, і як процес безперервного поліпшення життя найманого працівника. Висхідним пунктом соціалізму Бернштейн вважав кооперацію; класову боротьбу він не заперечував, але вважав, що демократичні перетворення ведуть до набуття цією боротьбою виключно мирних форм. Взаємини між капіталістами та робітниками повинні розв’язуватися шляхом компромісів, а націоналізації могли підлягати тільки великі (стратегічні, як модно говорити зараз) приватні підприємства при збереженні дрібних і середніх приватних підприємств та поширенні акцій як засобів співволодіння власністю для найширших груп населення. Схожі позиції посіли і британські фабіанці, впливові в тодішньому робітничому русі, і ряд інших представників демократичного соціалізму, включно із деякими українськими соціалістами.

Із певним запізненням на схожі позиції став й інший молодший співробітник Маркса — Карл Каутський. Він вважав, що з певного етапу «організований капіталізм» втрачає хаотичний та хижацький характер, що з часом становище робітників поліпшується, тож потреба у скасуванні приватної власності щезає, натомість остання має бути поставлена під контроль найманих працівників, профспілок шляхом установлення «господарчої демократії». І необхідність революції мінімізується (якщо, звичайно, до влади не прийде тиранічний уряд) — усього можна досягнути еволюційним шляхом.

Іншими словами, врешті-решт європейська соціал-демократія прийшла до концепції змішаної економіки (свого часу про неї говорив і Ленін, але він її розглядав як тактичний епізод, а партії Соцінтерну — як стратегічну ціль і водночас реальність сьогодення). Такій економіці притаманні три основні форми власності: приватна, державна і громадська, які, у свою чергу, мають цілу низку різновидів (наприклад, громадська — це власність кооперативів, муніципалітетів, організацій, різних груп громадян). Приватна власність, у тому числі й акціонована, охоплює абсолютну більшість дрібних і середніх підприємств, торгівлю, а також частину великої промисловості. А от певні системотворчі, стратегічні підприємства, на думку соціал-демократичних теоретиків, можуть перебувати у державній власності. При цьому усі три форми власності (співвідношення між якими змінюється відповідно до розвитку економіки) перебувають у постійній конкуренції, але одночасно мають керуватися національними інтересами, забезпечуючи економічне зростання при дотриманні соціальної справедливості. Звичайно, це — мета, але не нав’язувана сьогоденню, а така, що органічно виростає із нього.

Засвоєні уроки і зроблені висновки стали надбанням не тільки західних лівоцентристів, а й усієї політичної та економічної еліти. Досить подивитися, як сьогодні у світі спокійно оперують важелями зміни форм власності у кризовий час, як — не без проблем, звісно — досягається консенсус профспілок і працедавців, як держава виступає «диригентом» у розв’язанні соціальних проблем. В Україні ж, на жаль, ані уроки Маркса (а його теорії зростали не на порожньому ѓрунті, а як відповідь на виклики хижацького типу капіталізму), ані уроки постмарксистської думки (дехто у нас досі вважає приватну власність панацеєю від усіх лих!) не засвоєні. Дивно, слово честі... А от про «царство свободи» сьогодні практично ніхто із серйозних теоретиків лівого (не ліворадикального!) спрямування не згадує. Бо ж і практика втілення утопій у ХХ столітті, і праці «пізнього» Маркса, і, головне, розмисли філософів екзистенційно-антропологічного спрямування доводять, що це надто складна, якщо взагалі розв’язувана проблема. Хоча розвиток постіндустріального суспільства здатен радикально змінити і людський спосіб життя, і норми економічної поведінки, і стереотипні уявлення про власність. Та це вже інша тема, хоч і безпосередньо пов’язана із попередньою.