Смерть патріарха

Ще за життя Павла Архиповича називали «патріархом української літератури і сучасним класиком». Письменник народився 25 серпня 1924 року в с. Солошине на Полтавщині. Учасник Великої Вітчизняної війни, був тяжко поранений. Літературну діяльність розпочав у 50-х роках. Протягом 60—70-х створив більшу частину своїх романів, зокрема, «Шепіт», «Диво», «З погляду вічності» (трилогія), «Розгін», «Левине серце», «Переходимо до любові», «Намилена трава», «Первоміст», «Євпраксія»... А згодом — «Роксолана», «Я, Богдан», «Південний комфорт», «Тисячолітній Миколай»... За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено — мін немає», «Лаври», «Ярослав Мудрий».

Можна сказати, що три десятиліття поспіль, від 60-х до 80-х, серед свідомої технічної інтелігенції, тим більше — з-поміж прогресивних гуманітаріїв, мало знайдеться тих, на кого би творчість Загребельного не мала впливу... Так, справжній бестселер — «Роксолану» — читали в оригіналі навіть ті, хто погано знав українську мову. Фактично тоді його історичні романи були могутнім чинником формування національної самосвідомості та історичної пам’яті народу. Це вже потім наші історичні знання набули якісно нового рівня після зняття табу на публікацію заборонених праць Івана Крип’якевича, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Володимира Антоновича...

Павло Загребельний був одним із авторитетів для українського суспільства. В одному з інтерв’ю «Дню» — а у нашій газеті він часто виступав у ролі авторитетного експерта — він сказав: «Мене молодь часто запитує про секрет популярності. Він простий — поважати своїх читачів авансом, вважати, що читач не дурніший за письменника. Всі люди хочуть і люблять думати. Треба піднімати звичайну людину до рівня Марка Аврелія... Мені здається, що я багато сказав із того, що хотів сказати у своєму житті. У своїх книжках я досить відвертий».

Іван ДРАЧ, поет, громадський діяч:

— У 1961 році, коли мене вигнали з університету, Іван Дзюба мою поему «Ніж у сонці» відніс до Павла Загребельного. Той надрукував її в «Літературній газеті» й взяв мене на роботу — завідувачем відділом художньої літератури. Таким чином ми познайомилися. Тоді в «Літературній газеті» Павло Архипович опублікував твори Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Юрія Щербака, не кажучи вже про Івана Дзюбу. Можна сказати, він надавав прихисток молодим літераторам, яких потім називали шістдесятниками. Вони й творили альтернативну групу тому існуючому письменству.

Павло Загребельний має широку популярність не тільки в Україні, а й за її межами. Рідко хто з таким вмінням і хистом освоює історичні пласти нашого буття, як це вдавалося йому. Він, мабуть, один із небагатьох, який жив із літературної творчості. Навіть не знаю, хто із сучасників може з ним конкурувати в цьому.

Анатолій ДІМАРОВ, письменник:

— Павло Загребельний — унікальний письменник. Фактично, він проклав шлях історичному роману в нашій літературі. До цього романи про історію України були під суворим табу. Павло Архипович написав низку прекрасних історичних творів, які мали такий попит, що їх перепродавали з-під поли в кілька разів дорожче, ніж на них стояла видавнича ціна. Павло Загребельний написав і роман «Первоміст», який, вважаю, прикував до ланцюга всю нашу партійну еліту. Дивуюся, як за нього прозаїка не посадили, не відправили на Соловки... «Первоміст» — про перший міст під Києвом. І про мостовика, для якого, окрім мосту, нічого не існувало. Йому було байдуже, який завойовник пройде по тому мосту до Києва, лиш би посада збереглася. А закінчувався твір тим, що, коли докотилися чутки, мовляв, насувається Чінгісхан, мостовик кинувся зустрічать його, аби продати подорожче первоміст... Після виходу роману я зателефонував Павлові: «Ти й досі живий?». І диво дивне! — жодного слова від найлютіших «гавкунів» не пролунало в газетах. Але за «Південний комфорт» все-таки його зняли з посади голови письменницької спілки. Піднялася вся прокурорська рать колишнього Радянського Союзу і обговорювала в Москві цей роман, до речі, тоді ще не виданий російською мовою. Павло Архипович був надзвичайним керівником Спілки письменників УРСР. Досить згадати лише те, що на чергову декаду літератури, що проводилася в Азербайджані, він узяв із собою (не побоявся!) двох найбільш гнаних українських письменників: Григора Тютюнника й Ліну Костенко. Він умів підтримати в біді.

Ми втратили геніального письменника! Письменника, який давно мав бути академіком Академії наук України. Письменника, який міг стати лауреатом Нобелівської премії. Але така наша країна. І така наша пам’ять...

Вічна пам’ять Павлові Загребельному.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури НАН України:

— Павло Загребельний — унікальна постать в українській літературі. Протягом майже останніх п’ятдесяти років він був одним із найяскравіших вітчизняних письменників завдяки своїй неймовірній працелюбності й чутливості до проблем як історичного буття нашого народу, так і до проблем сучасної дійсності. Його слава була високою і заслуженою. Адже такі романи як «Диво», «Євпраксія», «Я, Богдан», «Роксолана», «Тисячолітній Миколай» — були новаторськими. Прозаїк осмислював різні періоди нашої історії, наприклад, Київської Русі та Гетьманщини. Причому осмислював доволі сміливо як на комуністичні часи і оригінально викладавав. Приміром, «Я, Богдан» написано у формі сповіді Богдана Хмельницького. У той же час Павло Архипович, як вже згадував, був дуже чутливим до злободенних проблем дійсності. Романи «Південний комфорт», «Зона особливої охорони» чи «Стовпотворіння», а особливо «Брухт», свідчать, що автор чітко бачив політичний та соціально-економічний розбрат в Україні і завжди зберігав гостру оцінку тому, що відбувалося. Можливо, став подивом для мене його твір «Юлія, або Запрошення до самовбивства», присвячений Великій вітчизняній війні, і сповнений колосальною енергією життєлюбства і несамовитого кохання, що переживає головний герой. У тому головному героєві ми вгадуємо самого автора. Я міг би ще назвати і його повість «Гола душа» і навіть останню збірку публіцистичних статей «Український шлях»... Усе це говорить про те, що Павло Загребельний — творчо-самобутня постать, яка сформувалася на двох крилах — історичної романістики та осмислення сучасної реальності. До речі, йому не було рівних за кількістю прочитаних книг! Він виявляв невгамовну цікавість до талановитих молодих літераторів. Завжди. У 60-х роках, коли він очолював «Літературну газету» (майбутню «Літературну Україну»), активно підтримав молодих прозаїків, поетів, публіцистів, кого потім назвуть шістдесятниками. Він, по суті, першим надрукував поезії Вінграновського, Драча, Олійника. Підтримав Василя Симоненка та Ліну Костенко.

Нам його бракуватиме...

ДОВIДКА «Дня»

Павло Архипович Загребельний — видатний український письменник, Шевченківський лауреат, Герой України, автор понад 40-а романів. Він народився 25 серпня 1924 року в селі Солошине Полтавської області. Загребельний пройшов страшне горнило Другої світової війни. Потім за мирного часу закінчив Дніпропетровський університет. У 1961—1962 роках працював редактором газети «Літературна Україна». Протягом 60—70-х років письменник створив велику частину своїх романів, зокрема, «День для прийдешнього», «Шепіт», «Добрий диявол», «Диво»; трилогію «З погляду вічності», «Розгін» (за нього 1980 р. письменник був удостоєний Державної премії СРСР), роман із чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера», «Левине серце», (продовженням останнього став роман «Вигнання з раю»), «Переходимо до любові», «Намилена трава», «Євпраксія», «Південний комфорт» «Я, Богдан»... «Брухт» та «Юлія, або Запрошення до самовбивства» — написані останнім часом.

За сценаріями П. Загребельного на Київській кіностудії імені Довженка зняті такі художні фільми: «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено — мін немає», «Лаври», «Ярослав Мудрий».