«Пігулки» демократії»

Серія «Бронебійна публіцистика» із бібліотечного проекту «Дня» дебютувала на цьогорічному Львівському форумі видавців. І одразу була нагороджена головою журі конкурсу «Найкраща книжка Форуму видавців-2012» Богданом Моркляником. Однак вона вдало стартувала не тільки з погляду промо, а й комерційно. «Бронебійну публіцистику» розкупили у Львові, а також на Міжнародному фестивалі «Книжковий арсенал» у Києві. І продовжують купувати. Можна сказати, на неї є постійний запит. Про це свідчать і відгуки читачів, що весь час надходять на адресу редакції. А ось — відгуки тих, хто був партнером у роботі над «Бронебійною публіцистикою». Йдеться про авторів передмов: Оксану Пахльовську, Володимира Лиса, Андрія Григоренка та Володимира Панченка. Тепер у них сформувався загальний погляд на серію, адже до її виходу кожен працював тільки зі «своїм» публіцистом. (У наступних номерах читайте враження інших авторів).

«ПРОЦЕС ОСМИСЛЕННЯ НЕ МОЖЕ НЕ РОЗПОЧАТИСЯ...»

Андрій ГРИГОРЕНКО

Десь наприкінці літа 2012 року до мене звернулися з редакції «Дня» з проханням підібрати кілька уривків з публіцистики покійного генерала Петра Григоренка для включення в серію брошур під загальною назвою «Бронебійна публіцистика». У серію редакція «Дня» намітила помістити уривки з робіт українських громадських діячів ХІХ—ХХ століть.

І ось нарешті всі 15 брошур серії у моїх руках. Я перегортаю сторінки збірників, які, мені хочеться сподіватися, стануть каталізатором інтересу українського читача обернути свій погляд не тільки на власну національну публіцистику, але й на всю, таку непросту, історію власної країни — історію справжню, а не прописану в імперських пропагандистських «підручниках».

Сказати, що «Бронебійна публіцистика» затребувана сьогоднішньою ситуацією в Україні буде правдою, хоч і звучить це до певної міри банальністю. Більше того. Я б згрішив проти власних почуттів, що переповнюють мене у зв’язку з настільки своєчасним променем світла в такому недалекому, але по-колишньому болючому минулому.

Тут я зобов’язаний віддати належне мужності колективу, який створив серію «Бронебійна публіцистика». Я можу з упевненістю сказати, що навіть сьогодні, після більш двадцятирічного незалежного існування України, далеко не кожен український громадянин здатний відкинути всю брехливу накип імперіалістичної пропаганди. Якби я сам не був жертвою тієї багатошарової брехні, яка століттями отруювала не тільки українців, але і все населення імперії, в якій «на всіх язиках усе мовчить — бо благоденствує».

Як і мільйони інших подібних мені, я святкував «об’єднання України з Росією». Я також не розумів, що перемога Російської імперії під Полтавою була національною трагедією України. Не вкладалося в моїй дитячій голові й те, як ті ж люди, що раділи приходу радянських «визволителів», пару місяців потому опинилися в лавах Української повстанської армії.

Прозріння мені давалося важко. Прозрінню не сприяло і те, що я онук старого більшовика по материній лінії і онук одного з перших сільських кооператорів — по батьковій, і те, що мої батьки — члени КПРС, і сам я комсомолець. Між тим питань виникало все більше, але відповіді не виходили доладними. Ось, наприклад, легендарний будьонівський генерал Шарабурко розповідає про свій досвід радянської окупації Західної України у вересні 1939 року. Серед іншого він згадує про те, що дивізія під його командуванням підійшла до населеного пункту, який, за передвоєнною угодою з Німеччиною, повинен був відійти до СРСР, але там уже дислокувалася дивізія Вермахту. «Я, — зауважив Шарабурко, — тут же зв’язався з німецьким комдивом і вказав йому на попередньо узгодженій мапі, що вони перебувають на території, яка відходить до СРСР. Німці одразу ж покинули населений пункт і повернулися на заздалегідь узгоджені рубежі», — закінчив генерал. Я думаю, немає сенсу згадувати, що в той час я не тільки не читав секретного протоколу до угоди про мир і дружбу між СРСР та Третім Рейхом, але навіть не підозрював про його існування. Гірше того, ще кілька років пішло на те, щоб зрозуміти, що військове зіткнення Німеччини та СРСР просто не може бути окремою «вітчизняною» війною з тієї простої причини, що СРСР брав участь у боях Другої світової війни з 17 вересня 1939 року до 2 вересня 1945 року. Той факт, що комуністи поміняли одних союзників на інших, суті справи не міняє. Якщо ж врахувати передвоєнну змову Москви і Берліна про розподіл Європи (договір про мир і дружбу), то роль Кремля набуває ще зловіснішого вигляду.

Будь ласка, зверніть увагу, що йдеться про Другу світову війну, яка ще жива у спогадах сучасників, але пам’ятається в основному в кривому дзеркалі радянської пропаганди. Що ж говорити про більш старі історичні події?

Відкриваємо брошуру Миколи Костомарова і читаємо про етнічні особливості двох руських народностей, як Костомаров назвав росіян та українців. Волею-неволею доводиться проектувати його міркування і на сьогоднішній день. Слідом же йде Михайло Драгоманов з українською літературою, забороненою російським урядом. І далі — ще тринадцять талановитих українських публіцистів, враховуючи Франка, Хвильового, Шевельова, Багряного, Стуса і Григоренка.

Адже й ці 15 авторів — це тільки частина того скарбу, який був накопичений поколіннями українців, незважаючи на багатовікове перебування під владою кількох європейських імперій. Варто, мабуть, зупинитися і задуматися над феноменом відродженої незалежної української нації, століттями розірваної імперськими кордонами іноземних держав. Задуматися слід і над тим, що ні конфесійні релігійні відмінності, ні соціальний стан різних верств українського суспільства не вбили бажання українців визначати власну долю не за вказівкою з Відня, Варшави чи Москви, а за своїм власним розумінням. Останнє особливо актуально сьогодні, коли ворожі становленню української держави сили намагаються внести розкол у суспільство і розвалити саме молоду українську державу. У хід йдуть і псевдодемократичні пропозиції про федералізацію, і надання російській мові статусу державної, чудово розуміючи, що такий акт призведе до увічнення русифікації.

В жодному разі не слід розуміти, що знання російської, польської, англійської чи іншої іноземної мови погано. Навпаки, знання іноземних мов збагачує людську індивідуальність. Знаючи сам три мови, я кажу це з власного досвіду. Але я також знаю, що забуття національних коренів тягне за собою втрату національних особливостей. Українські громадяни будь-якого етнічного походження повинні бути кровно зацікавленими в істинному відродженні своєї країни, душею якої є українська мова і українська культура, що виросла в її надрах. Прагнення до українського відродження аж ніяк не суперечить відродженню культур національних меншин, як це демонструє поступове відродження кримськотатарської нації.

Я віддаю собі належне, що публікація серії «Бронебійна публіцистика» не призведе до моментального відродження, але я хочу сподіватися, що процес осмислення української долі і місця України у світі просто не може не розпочатися. В іншому випадку українська нація просто не має майбутньої перспективи.

«ЦЕ БАГАТОХОДОВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ»

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА

«Бронебійна публіцистика» — це європейська ідея та європейська реалізація цієї ідеї. Живемо в інформаційному хаосі, інформаційні — а найчастіше дезінформаційні — шуми перекривають будь-який смисл слова й думки. У посттоталітарному суспільстві не лише не відтворено, а й знову демонтовано основу гуманітарних наук, які й у цілому світі переживають тяжку кризу. Але в країнах зрілої демократії діють механізми державного, інституційного, фінансового захисту основ гуманістичного мислення. А в посттоталітарній реальності ці основи становлять елітарну нішу, до якої мають доступ лише фахівці. Виходить чимало високоякісних видань, але малими тиражами й у форматі, призначеному для фахової роботи. Але загалом суспільство й сьогодні не має доступу до визначних пам’яток як західної, так і української гуманітаристики, яка впродовж десятиліть була заборонена, цензурована, відсунута на маргінес суспільної уваги. Це сприяє деінтелектуалізації політичного та суспільного дискурсу, призводить до проліферації популізму, до втрати моральних орієнтирів у культурі, до занепаду етичних координат суспільного буття.

Отже, «Бронебійна публіцистика» — явище, що протиставляє цим процесам чітку програму відтворення обірваних зв’язків між суспільством і власною культурою, допомагає долати не лише лакуни знання, а й творить інструменти для регенерації громадянської свідомості — а також і культурної самосвідомості. Цим давно й послідовно займається західна гуманітарна наука. Національно важливі часописи часто виходять у супроводі не лише енциклопедичних видань, музичних дисків чи копій малярських шедеврів, а й таких от «пігулок демократії» — від Арістотеля до Руссо, від Еразма до Камю, від Декарта до Арендт. Тонесенькі книжки ціною в один євро, — а людина вранці, гортаючи газету при каві з круасаном, має в руках неоціненні шедеври мислителів, які спричинилися до творення сучасної Європи як простору реалізованої демократії. Тим самим постійно підживлюється й модернізується тканина громадянської свідомості.

Саме таку роль і виконує серія «Бронебійна публіцистика». Це — невагома книжка, яка творить нові масиви знання — історичного й морального. При всій своїй позірній легкості, при елегантності подачі та невимушеному форматі — це багатоходова інтелектуальна операція. Йдеться насамперед про «трансплантацію» втраченої історії, як слушно зауважила Лариса Івшина («День» від 21.09.2012), про вживлення в сучасність неоціненного — й досі не оціненого належним чином — інтелектуального спадку. В українській культурі є постаті — насамперед від ХІХ ст. і далі, — чиє мислення занурене в живий процес творення Європи. Думки цих інтелектуалів часто не лише рухались у руслі європейської думки, а часом у чомусь і випереджали її, — досить згадати таких мислителів, як Костомаров і Драгоманов, як Лисяк-Рудницький, Маланюк і Стус. Причому твори авторів, представлених у серії, будучи академічно високопрофесійними текстами, є водночас тим особливим жанром інтелектуальної публіцистики, потреба в якій зростає в особливо критичні моменти історії, — згадати філософську публіцистику часів Французької революції чи етичну культурологію інтелектуалів польської «Солідарності». Тож, крім усього, вдало вибрано й момент для виходу цієї серії. Це — найвищий час для поширення в суспільстві потужних імпульсів із минулого, в якому майбутнє часом бачилося ясніше, ніж у нашому скаламученому та хаотичному теперішньому часі.

Особисто в мене поява «Бронебійної публіцистики» будить мрію побачити подібні серії «Дня», які б презентували традицію громадянської думки й із польських, французьких, італійських, британських, американських широт. А найбільше мене зворушує доданий до серії олівець. У часи, коли потоком ринуть тексти без сенсу й без совісті, ця серія призвичаює до культури читання, впроваджує сучасні механізми осмислення та етику стосунків з великими Текстами минулого, що стає актуалізованою матрицею модерного критичного знання та європейської громадянської свідомості.

«АВТОГРАФИ ЗІ СЛОВОМ «НІ!»

Володимир ЛИС

Cкажу відразу: я читав раніше більшість творів, виданих у серії «Бронебійна публіцистика». Але в різний час і окремо. Тепер же, коли перечитав одну за одною ці книжки, раптом відчув, яка потужна в нас, виявляється, була публіцистика загалом, слово не лише художнє, а й безпосередньо звернуте до розуму й серця співвітчизників, слово гнівне, заперечувальне, викривальне, закличне, не лише слово-меч, а й слово-щит.

І Валуєвський циркуляр 1863-го, й Емський указ 1876 року за великим рахунком не спрацювали не лише через високу живучість українського народу і його мови, а й тому, що проти «монаршої волі» постало публіцистичне слово Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Пантелеймона Куліша, Івана Франка (а за ними — ще два-три десятки), котрі доводили: є такий народ — українці, а в них — не тільки мова, а й звичаї, традиції, своя історія, окрема література. І коли Франко писав: «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати...», то тисячі молодих сердець і голів прагли до цього ідеалу, який усвідомлювали як служіння Україні. А то була реальна небезпека — для царизму як суспільного устрою і для російського великодержавного шовінізму, який не міг впливати на мислячі українські голови.

Тепер багато хто з ревних патріотів кривиться при згадці імені Миколи Хвильового: мовляв, пхе, він же був націонал-комуністом, вірив у більшовицькі міфи. Але небезпека для цих самих міфів була в тому, що Хвильовий намагався поєднати їх із національним, отже, із реальним, правдивим життям, а не існуванням за догмами. А це для тих догм і інтернаціоналізму, точніше для того ж шовінізму, який рядився в інтернаціональні тоги, означало смерть, розвіювання за вітром. «Україна чи Малоросія» — уже сама постановка питання з такою правдивістю, як у Хвильового, робила неможливим подальше одурювання під інтернаціональними, «загальнопролетарськими» гаслами. Як сказав би батько пізнішої перебудови, відповіді на ці запитання показували, хто є ху.

А ще я зустрічав людей, уже в 90-х роках ХХ століття, які згадували, що утримала їх від повернення на Батьківщину, а отже, у ГУЛАГи, у повоєнні роки тоненька брошурка Івана Багряного «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» І пригадую, як мої ровесники слухали українськомовне радіо «Свобода», де лунало вільне слово Петра Григоренка, і один сказав: «Ну коли совєтський генерал сам до такого дійшов...» А «дійшов» ще й тому, що мислив, думав і своїми думками спонукав замислюватися інших. А ще були за кордоном Маланюк і Шевельов, а тут, у нас, точніше в СРСР, — цілком вільний навіть за ґратами, як і його слово, Василь Стус. А на моїй Волині — прості сільські дядьки, які колись гуртом читали, намагаючись осягнути зміст, «Листи до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського.

Як один з авторів передмов до книжок серії скажу про «свого» (нашого!) не лише для мене, а й для всіх нас Уласа Самчука. Його публіцистика особлива: негучна й роздумлива, що мовби непомітно випливає із побаченого Самчуком в Україні й поза нею. Та вона, як і все із серії «Бронебійна публіцистика», актуальна й досі. Письменник дав своє влучне визначення всієї совєтської ідеології і того життя, яке вона насаджувала, — «світ приблизних вартостей». Не конкретних, вагомих, а саме приблизних. Таких, як треба. А треба для тих, хто ними маніпулює. Та хіба не тисячі, а мільйони досі не повторюють комуністичні й проросійські гасла, ігноруючи реальність обшарпаних міст, селищ і сіл, наркоманії, побутової й політичної проституції, вишукуючи причини поганого життя в «оранжевой чуме» й «оголтелом национализме» і дозволяючи авторам цих гасел далі їх грабувати й обдурювати?!

І друге. Ми пишемо й кажемо про мужність українських провідників і публіцистів царської й совєтської доби. Про значення їхнього слова. А Улас Самчук на початку 1942 року (в умовах, коли гітлерівські війська були далеко на Сході, коли в Європі насаджували порядки й ідеологію Третього Рейху, коли завойовники вважали українців навіть не людьми третього сорту, а взагалі не людьми) не побоявся в газеті «Волинь» сказати, що українці — один із давніх європейських народів із давньою саме своєю історією, високою культурою й майбутнім. «Так було, так є, так буде» — у березні 1942 року важило не менше, ніж пізніше слово Стуса й Григоренка, чи раніше — Костомарова або Франка.

У гарного поета з Волині, передчасно померлого Олександра Богачука, є збірка з короткою й незвичною, але промовистою назвою «Ні!» А вірш, який дав таку назву, починається такими рядками:

Так і залишилось на стіні
Випечене кров’ю слово «Ні!»
Докопайсь, фантазіє моя,
Чий же це автограф, кров чия?

Автографи зі словом «Ні!», написані кров’ю свого серця, лишили в історії суспільної думки автори «Бронебійної публіцистики». Вони сказали «Ні!» й шовінізму, і тоталітаризму, «Ні!» прагненню знищити сам український народ і «Так!» його подальшому життю й розвою — кажуть і досі.

У кіоску при вході до Волинського (тепер Східноєвропейського) національного університету імені Лесі Українки, на поличці, де виставлено книжки серії, я завважив, що викладений напис «Бронебійна публіцистика» порушився.

— Купують, — радо сказала продавчиня.

— То поставте нові, — запропонував. — Так гарно виглядали.

— А вже нема...

Я раптом уявив, що ці куплені книжки — то кулі з патронташу, які проб’ють чиюсь заскорузлу упередженість. Або ж допоможуть захистити чиїсь душі. А в цілому проб’ють броню тієї сили, яка досі суне на нас і яку може зупинити слово, що лишає слід у свідомості українців, котрі під впливом того слова не раз бралися за зброю з реальними набоями. І перемагали. Ось про що подумалося, коли перечитав «Бронебійну публіцистику».

«ХОЧЕМО ЖИТИ КРАЩЕ — НАВЕДІМО ЛАД У СВОЇХ ГОЛОВАХ»

Володимир ПАНЧЕНКО

Публіцистики не буває багато.

Публіцистики буває мало.

Вона потрібна завжди, проте бувають у житті суспільства моменти, коли на розумне публіцистичне слово чекаєш з особливим нетерпінням. Таке трапляється в часи смути, непевності, загальної депресії. Як на мене, нині в Україні саме така пора. Атмосфера, в якій живемо, спонукає озирнутися на досвід тих, хто жив перед тобою, хто мучився тими ж питаннями, що й ти — тепер. Озирнутися — щоб краще зрозуміти себе нинішніх. «Бронебійна публіцистика», з якою у вересні ц.р. вийшла на люди газета «День», — чудова нагода для того, щоб розпочати «діалог» із М.Костомаровим, П.Кулішем, М.Драгомановим, І.Франком, В.Липинським, М.Хвильовим, Є.Маланюком, О.Ольжичем, У.Самчуком, Ю.Шевельовим, І.Багряним, П.Григоренком, В.Стусом... Усього цього разу матимете аж п’ятнадцять «співрозмовників».

І то нічого, якщо ви вже щось читали раніше. Можна навіть влаштувати для себе експеримент: прочитати книжечки в хронологічній послідовності, саме такій, як я оце зараз запропонував, — від М.Костомарова до В.Стуса. Певен: багато чого відкриється по-новому! Мене, скажімо, весь час не відпускало одне й те ж запитання: ну чому все в нашій історії повторюється?! Чому ми ніяк не можемо позбутися своїх «рідних» національних болячок? Скільки вже сказано про те, що найбільша біда українців — невміння порозумітися з самими собою, дивна схильність до «суїцидів», до самознищення, а все залишається, як було.

Чому так відбувається? Чому в ХVІІ ст. Мартин Пушкар чубився з Іваном Виговським, а їхні «двійники» блискуче побивали одне одного в час національно-визвольних змагань? Чому завжди було так багато відступників, які охоче йшли на службу до ворогів, аби руйнувати Україну зсередини? Чому провідники нації, захоплені боротьбою за булаву, нерідко забували про фундаментальні інтереси нації, країни? Чому Іван Самойлович «віддав» Московщині українську церкву, а інший Іван — Брюховецький, схаменувся аж тоді, коли його вірнопідданство зайшло надто далеко? І чому сумний досвід гетьманів, які «прогиналися» перед Москвою аж до непристойності, а у віддяку отримували конфіскації, заслання або ж смерть, нічому не вчить нинішніх правителів України?

Чому кожні вибори часом перетворюються в нас на маленьку громадянську війну? Може, фатальну роль відіграє специфічне геополітичне становище України, що зумовлює різні зовнішньополітичні орієнтації? Одних тягне на схід, інших — на захід... Чи, може, існують якісь фундаментальні вади ментальності; може, ми — нація анархістів і отаманів? Тільки ж коли цьому всьому настане кінець, і ми зможемо самим собі нарешті чітко відповісти на головні запитання: «Хто ми?» і «Чого ми хочемо?»

Щоб «вилікуватися», потрібні точні діагнози і певна «терапія». Ось такою «терапією», покликаною звільняти українців від комплексів, і може стати читання публіцистичної класики, спільне з авторами обдумування «старих-нових» тем. Всі ж бо біди, як відомо, починаються з «розрухи в головах». Цю думку можна, однак, і «перевернути»: хочемо жити краще — наведімо лад у власних головах...

На читача «Бронебійної публіцистики» чекає й ще один важливий висновок: ідеї свободи, «своєї хати», державного буття не впали, як дехто переконує, українцям із неба. Вони — виборювалися. За них сплачено велику ціну. Костомаров розплачувався перебуванням у в’язниці й засланням, Драгоманов — довічним вигнанням, Хвильовий, Ольжич і Стус — життям... Це варто пам’ятати, аби дорожити тим, що було здобуто 1991 року і що втратити легше, ніж потім знову відвойовувати.