Уроки читання від Миколи Жулинського

Літературознавець, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Микола Жулинський живе в Кончі-Озерній під Києвом. Його сусіди — Юрій Мушкетик, Олег Чорногуз та Іван Драч. Домовившись із науковцем про зустріч у його приватній бібліотеці для інтерв’ю, я й не уявляв, що власне увесь будинок академіка — бібліотека у традиційному сенсі. Книжки на стелажах майже в усіх кімнатах. У підвалі — окремий фонд. А мансарда слугує повноцінним бібліотечним сховищем. У науковця, який цінує точність і порядок, — усі книжки описані, є електронна картотека. Здається, що у цій приватній бібліотеці можна знайти геть усе — від світової та української класики до книжок сучасних письменників. Більшість сучасних видань із дарчими автографами.

Окрема гордість цього вимогливого читача — раритетні видання у власній колекції, до яких він час від часу повертається. Серед них праця Віктора Дубровського «Словник українсько-московський», («практичний підручник для вивчення української мови. Вісім тисяч московських виразів та приказок у перекладі українською мовою»). Рідкісний екземпляр. Книжка вийшла у світ 1909 року. Удостоїлась кількох перевидань. На окремій полиці — Генрих Гейне «Полное собрание сочинений» (1904 р.). Утім, найдорожчими співрозмовник називає два томи першої енциклопедії українознавства «Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», яка з ініціативи Михайла Грушевського вийшла друком у 1914—1916 роках у Петербурзі за ред. Ф. Вовка, М. Грушевського, М. Ковалевського, Ф. Корша, А. Кримського, М. Туган-Барановського і О. Шахматова. Також Микола Жулинський особливо дорожить збіркою «Поезії Т. Г. Шевченка заборонені в Росії» (Женева, 1890 рік) та раритетними «Кобзарями», зокрема 1882, 1899, 1921 років видання. Науковець зізнається, що не лише по роботі, а й у хвилини душевного неспокою часто повертається до першої енциклопедії українською мовою — «Українська загальна енциклопедія», видана у трьох томах упродовж 1930—1935 років та унікального зібрання прижиттєвих видань Володимира Винниченка. Книги допомагають заспокоїтися, розраджують, надихають.

— Колись мав близько 10 тисяч книжок. Зараз значно менше, адже передаю видання у користування тим, кому вони наразі потрібніші. Чималу частину віддав у Боремельську середню школу, яку свого часу закінчував. Також передаю книжки у бібліотеку Острозької академії. Там створили окремий фонд моєї бібліотеки, до якого передав видання XIX та XX століть. Це, здебільшого, художня література, — розповідає Микола ЖУЛИНСЬКИЙ. — Почав збирати власну бібліотеку давно. Але масштабність, об’єм не були манією побільше нагребти будь-яких книжок, а скоріше — щире бажання мати у приватній власності те, що любиш і до чого регулярно звертаєшся.

— Які видання мали вплив на формування вашого читацького смаку?

— Моє життя — це самоосвіта. Я вчився стаціонарно лише в Дубенському педагогічному училищі, але там не було можливості здобути всебічну освіту, адже переважно вчили мову та літературу. Тому зрозумів, що необхідно рівень власної грамотності підвищувати самостійно. Я з самого дитинства мав спрагу до читання. Удома були тільки Євангеліє, книга Псалмів. Все це залишилося від батька, який був віруючою людиною. Більше книжок удома практично не було. З бібліотекою познайомився під час навчання у Боремельській середній школі. Там я читав усе, що тільки видавали, — від брошури про те, як вирощувати кок-сагиз, до літератури про боротьбу з бур’янами. Особливо мене захоплювала пригодницька література. З’являлися книжки Джона Ріда про індійців. Багато було радянської макулатури, яку я теж перечитував від початку до кінця. Мені подобався сам процес читання. Я пригадую, як мене мати навесні змушували йти у льох й перебирати картоплю: гнилу викидати, а хорошу — відбирати для посіву. Йдучи в льох, я брав під пахву «Таємницю Соколиного бору» Юрія Збанацького про дітей партизан. Уся ця історія вигадана, але тоді мені малому це здавалося дуже захоплюючим чтивом. Тому однієї рукою шукав гнилу картоплю, а іншою — гортав сторінки. Пригадую, що там було дуже сиро, холодно, темно... Але любов до читання перемагала. От і українцям зараз вкрай потрібно навчитися любити сам процес читання.

Велику роль у пропагуванні книжки відіграє  газета «День». І авторські матеріали, й видавнича серія «Бібліотеки «Дня», усі видання якої, до речі, є в моїй приватній бібліотеці, ще один доказ цього. Чому я великий прихильник «Дня»? Бо ніколи не соромився вчитися. Коли «День» почав публікувати цікаві статті, присвячені історії України, культурі, мистецтву... Я їх вирізав і складав у спеціальні папки, щоб свого часу до них повернутися. І продовжую це робити, адже постійно передплачую «День»

— Скільки книжок у середньому ви перечитуєте щомісяця?

— Я взагалі дуже багато читаю. Ще аспірантом поставив собі за мету перечитати світову та українську класику. Пригадую, як мій старший брат десь знайшов зібрання Бальзака російською мовою. Перечитав усе, що було. Багато читав у Санкт-Петербурзі, де навчався. Зазвичай вихідні виглядали так: у суботу цілий день просиджував у букіністичних магазинах, гортаючи книжки, а в неділю йшов до публічної бібліотеки імені Салтикова-Щедріна. Це було моїм улюбленим місцем. Здавалося, там можна знайти будь-яку книжку. Великою мірою це була правда. Наприклад, видання, які в Україні знаходилися у спецфондах. Саме там перечитав Куліша і Костомарова. Також — Шопенгауера та Ніцше.

На жаль, наразі здебільшого доводиться читати те, що пов’язане з роботою. Наприклад, зараз пишу передмову до «Історії української літератури», тому мушу перегорнути чималу кількість наукових видань.

— Знаю, що як відомому літературознавцю, директору Інституту літератури вам часто надсилають та передають книжки сучасні українські письменники...

— Так, їх надходить дуже багато. Фізично не можливо перечитати всі. Але те, що справді вражає, обов’язково перечитую та намагаюсь відповісти авторам. Наприклад, Анатолій Болабольченко написав цікаві есе про Екзюпері, Ремарка, Єфремова... Я з ним якось подружився та залюбки читаю передані ним видання. Також зараз перечитую книжку Ігоря Калинця «Знане і незнане про Антонича». Я дуже люблю Антонича як поета, також це — хороша розвідка про нього. Надіслав мені свої книжки Ігор Ольшевський — скромна, але дуже цікава людина, яка пише прекрасні речі. Залюбки отримую книжки від донецького письменника Вадима Пеунова, якому наприкінці місяця минає 90 років. Наразі маю близько двох десятків книжок, на які повинен написати передмову чи рецензію або просто відповісти авторам, подякувавши, що надіслали. Зазвичай від авторів надходить п’ять-сім видань щомісяця. Видання із Закарпаття, Херсона, Львова, Донецька...

— А які книжки останнім часом ви купували самі?

— Я намагаюсь слідкувати за книжковими новинками. Купую в книгарні «Є» та «Науковій думці». Придбав Умберто Еко «Празький цвинтар», Сергія Жадана «Вогнепальні й ножові», Андрія Куркова «Лагідний янгол смерті», Мілаша Урбана «Міхаела», Юрка і Тараса Прохаськів «Відстані та вібрації». Також читаю зараз поезію Ігоря Павлюка, філософські роздуми Сергія Кримського.

— Що б ви порадили читати українцям XXI століття?

— В Україні велика біда: люди не хочуть читати розумної літератури. Тому раджу читати саме інтелектуальні праці. Взагалі сьогодні надзвичайно мізерна частка читання в розпорядку дня українця. Та й читають, здебільшого макулатуру. Так звані книжки хвилинного сприймання. Люди не знають світової класики, не знають кращих творів української літератури. Естетичні смаки можна виховати лише на високій літературі, тому раджу читати, передусім, класику. Я пам’ятають, як колись за будь-яку ціну шукав Камю, Кафку, Сартра... Хто сьогодні з молоді звертається до цих письменників? Читання — складний процес. Він вимагає роботи над собою. Потрібно увійти в цей світ і стати співучасником творчого процесу. Я переконаний, що без знання класичної світової та своєї національної літератури не можна вважати себе інтелігентом чи інтелектуалом. Потрібно змушувати себе читати.

— А як це можна зробити?

— Проблема у тому, що ми не правильно сприйняли динамічний світ, який характеризується поспіхом. Сьогодні правило — як найшвидше щось понадкушувати й вважати, що ти естетично задовольнив власний попит. А так не буває. Звичайно, є електрона книга, Інтернет, соціальні мережі, де можна обмінюватися думками, спілкуватися і... на тому завершити свій саморозвиток. Але ігнорування книжки під час цих процесів — шлях в нікуди. Прищепити любов до книжки легко — необхідно правильно дібрати цікаві світоглядні твори. Повторюю, що читання — нелегкий процес. Але гарантую: коли людина осилить роман «Зачарована гора» Томаса Манна — матиме додатковий стимул пишатися собою.

— Українське ТБ практично не продукує програм, присвячених книжкам. Як правильно зорієнтувати читачів у потоці книжкових новинок, що з’являються в Україні та за кордоном?

— Наша проблема, що в Україні немає системної, професійно-працюючої критики. Є хороші критики, наприклад Ігор Бондар-Терещенко чи Костянтин Родик, але власне критиків, які б системно відслідковували літературний процес, у нас немає. Тому читачі не знають, на кого орієнтуватися. Критика з XIX століття була надзвичайно читабельною, орієнтувала читача на те, що якісне з’являється. Читач міг перевірити критика — перечитати твір та дати йому власну оцінку, але саме авторитетні автори-критики виховували естетичні смаки. Я хотів в Інституті літератури створити відділ сучасного літературного процесу. І планував, що його очолить Ніла Зборовська (відомого літературознавця не стало у серпні 2011 року. — Ред.). Хоча це не наша функція, але потреба є, й від цієї ідеї я не відмовляюсь. Крім усього іншого, ви маєте рацію, що пропагувати книжку повинні також засоби масової інформації, зокрема телебачення. Але воно сьогодні зосереджене лише на комерційно-привабливих проектах.