Початки християнства в Русі-Україні (Продовження)
Продовження. Початок «День» №101
Нинішнього року виповнюється 1025 р. з часу хрещення Русі. Як відомо, князь Володимир, «шукаючи віру» для своєї країни, 988 року обрав візантійське християнство. Це давало можливість долучитися до високої візантійської культури, стати потугою на міжнародній арені, з якою б рахувалися інші держави. Вибір «візантійського вектору» був також пов’язаний з поширенням на Русі кирило-мефодіївської релігійної традиції, зрозумілої для русичів церковнослов’янської мови, якою користувалися в богослужінні й у сфері високої культури. В умовах існування сильної Русі-України ХІ—ХІІ стст. це сприяло створенню потужної руської цивілізації, яка в тій чи іншій формі продовжувала зберігатися аж до XVIII ст. Русь ХІ—ХІІ стст. в багатьох сферах випереджала латинський Захід. Інша річ, що подальший перебіг подій, пов’язаний із татарською та турецькою експансією в Європу, загальмував її розвиток і дав переваги Заходу.
Володимирове хрещення 988 року стало важливою віхою в історії східноєвропейських земель, визначило їхній цивілізаційний вибір. Не дивно, що 1025-річний ювілей цієї події в Україні збираються святкувати на офіційному рівні. Але не лише в Україні, а й у Росії. Більш того, патріарх Російської православної церкви Кирил заявив, що відзначення цього ювілею треба починати з Москви. І це при тому, що за часів Володимира міста Москви ще не існувало. Та й взагалі нинішні землі «корінної Росії» не мали стосунку до хрещення Русі 988 р. Християнство в той час утверджувалося на півдні Русі, тобто в межах нинішніх українських земель. Не помилимося, коли скажемо, що саме завдяки цим землям, де існували тривалі християнські традиції, ця релігія почала поширюватися на теренах Східної Європи.
(Минулого тижня ми опублікували перший розділ дослідження, який називається «Легенда про «вибір віри» князем Володимиром» (див. «День» №101 від 13 червня 2013 р.). Сьогодні пропонуємо наступний, а повну версію — всі 11 розділів — читайте на сайті: incognita.day.kiev.ua.)
ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ВАРІАНТ «ВИБОРУ ВІРИ»
Відомий дослідник слов’янського язичництва Є.Анічков писав: «На сутінки слов’янських релігійних древностей упало лише дві світлові плями, що дають можливість розглянути створене нашим язичництвом уявлення про божества. Одне — на узбережжі Балтійського моря, в Арконі, де до ХІ ст. збереглося капище Свентовита, інше — в Києві. Тут підносився пантеон богів Володимира, тут був засвідчений і культ Волоса».
Щоправда, треба зробити уточнення: на мисі Аркона острова Рюген язичницький слов’янський осередок зберігався до середини ХІІ ст., точніше до 1168 р., коли його було знищено данцями, які сповідували християнство. При цьому варто відзначити, що на Рюгені існувала сильна слов’янська держава руян, якої боялися данці та німці. Навіть після падіння Аркони ця держава продовжувала зберігатися й проіснувала до XIV ст. Язичницька Аркона зі своїми святинями була духовним інтегратором держави руян. Принаймні приклад Аркони засвідчує, що слов’янське язичництво цілком могло функціонувати в класовому суспільстві, обслуговуючи державні інституції.
Уже говорилося про можливий зв’язок держави руян з Північною Руссю, де спостерігалися сильні язичницькі традиції. Як бачимо, Північ Русі у ІХ—Х стст. неодноразово інспірувала язичницьку реакцію на Півдні. Не став тут винятком і князь Володимир, який прийшов із Новгорода в Київ. Пишучи про події 980 р., літописець зазначає: «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руська і пагорб той...»
Наведений літописний уривок про пантеон князя Володимира породив численну літературу. Висловлювалися різні міркування про ці божества. Наприклад, що далеко не всі вони є слов’янського походження. Зокрема, це стосується Хорса, Сімаргла й Мокоші. Перун же часто трактується як «дружинницький бог» чи навіть божество князівського роду. На нашу думку, пантеон Володимира мав синтетичний характер і включав до себе богів різних племен, що входили до складу Русі. А його верховний бог, Перун, сприймався як покровитель князівської влади. Можливо, ставлячи зображення Перуна, Володимир намагався вказати на опорні місця своєї влади. Так, у «Повісті минулих літ» знаходимо такі слова: «Володимир же посадив Добриню, вуя свого, в Новгороді. І Добриня, прийшовши в Новгород, поставив кумира Перуна над рікою Волховом, і приносили йому жертви люди новгородські, яко богу».
Володимир у літописі постає як типовий язичницький князь, що дотримується багатоженства. Там читаємо: «Був же Володимир переможений похіттю до жінок, [і] було йому приведено шість жон... І наложниць [було] в нього триста у Вишгороді, триста в Білгороді, двісті — на Берестовім...»
При цьому літописець, вдаючись до моралізаторства, вказує, що Володимир, незважаючи на похіть блудну, отримав спасіння, бо став християнином: «І був він ненаситний на блуд, і, приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Був бо він [такий] жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жон і наложниць триста, і мудрий він був, а кінець кінцем погиб. Сей же був невіглас, а кінець кінцем знайшов [вічне] спасіння».
Судячи з літописних свідчень, на початках правління Володимира не лише встановлювалися капища язичницьким божествам, насаджувалися язичницькі вірування, але навіть вдавалися до насильницьких дій щодо християн. Під роком 6491 (983) зафіксовано таку подію: «Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх. І вернувся він до Києва, і приносив жертву кумирам із людьми своїми. І сказали старці і бояри: «Метнемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, — того заріжемо богам». Далі йде оповідь про те, що жереб упав на сина одного варяга, який був у Візантії й там прийняв християнство. Коли ж до нього прийшли люди Володимира, щоб забрати сина, він сказав: «Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, не п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один єсть, [той], що йому служать греки і поклоняються, бо сотворив він небо, і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А сі боги що зробили? Вони самі зроблені є». Після цього мужі Володимира вбили варяга-християнина та його сина.
Здавалося, за часів «раннього Володимира» язичництво на Русь прийшло всерйоз і надовго. Але буквально за кілька років ситуація кардинально змінюється: Володимир із ревного адепта язичництва перетворюється в ревнителя християнства. Чим було викликано таку різку зміну?
Можна дошукуватися різних причин цього. Проте, на нашу думку, головну роль у цьому відіграла «зміна дислокації» князя. Коли він перебував на Півночі Русі, його задовольняли місцеві язичницькі традиції. Північ була пов’язана з Балтикою, де християнство слабо поширювалося, а язичництво все ще залишалося сильним. Схоже, Володимир сподівався, що язичницькі вірування стануть ідеологічною підвалиною його держави.
Проте цього не сталося. На Півдні поширювалося християнство, і тут позиції язичництва були серйозно підірвані. До того ж Південь був сильно пов’язаний із християнською Візантією. Тому «язичницька реформа» Володимира не могла дати належного ефекту. Князь ризикував отримати християнську опозицію в Києві й опинитися в міжнародній ізоляції, оскільки з язичницькою Руссю не мали би справи ні християнський, ні мусульманський світи. У такій ситуації довелося «шукати віру».
Далі буде
