Особлива ситуація Маріанни Кіяновської

Відома поетеса й перекладачка працює фрілансером і мешкає у Льовові. При цьому вона винаймає спеціальне помешкання під робочий кабінет і... книгозбірню. «День» дізнався, яким саме фоліантам там є місце і чому бібліотекарі полюють за книжками Маріанни...

 — Хто сформував у вас любов до читання?

— Мій дідусь. У нього була величезна бібліотека: аж три кімнати книжок. Я виймала із шафи декілька з них і будувала собі ніби замковий мур. Коли згоріла наша хата, в якій мешкали мої батьки і дідусь із бабусею, то частину енциклопедій, які вцілили після пожежі, продали в букіністичному магазині: на виторговані за книжки гроші сім’я купувала їжу. Та навіть зараз уся моя класична україністика, видана за радянських часів (це дві великі книжкові шафи), у тому числі повне зібрання Франка, — від нього. Загалом моя бібліотека розділена по трьох помешканнях. Єдине, чим я відрізняюся у збиранні книжок від дідуся — зазвичай я прочитую всі книжки, які купую.

— А він був колекціонером?

— Ні. Є люди вразливі на музику, а він любив усякі зображення: анатомічні атласи, кості, викопні черепи, ботанічні атласи. Дідусь дуже добре малював, хоча ніколи не вчився на художника. У цьому я і росла: дитячу енциклопедію прочитала повністю, по діагоналі прочитала Велику радянську енциклопедію. Можливо, це якось вплинуло на те, що я дуже довго була кросвордистом. На початку 1990-х, коли я вчилася в університеті, це був мій головний заробіток. Тоді один кросворд коштував п’ять доларів. На третьому курсі університету я заробляла приблизно 60 доларів на місяць. То були космічні гроші: можна було заплатити за винайм квартири, ще й купити гарні зимові чоботи. До слова, читання енциклопедій — це насправді не зовсім читання. Любов до хорошої художньої літератури у мене не з дому...

— А звідки?

— Насправді це не одне й те саме: любов до книжок і любов до літератури. Справжнє уміння читати художню літературу, розуміння того, чим є поезія, до мене прийшло у школі: мені дуже пощастило з учителями російської (чомусь саме російської) літератури. Ще однією людиною, котра стала для мене знаковою на довгі роки, була викладачка з університету Ольга Станіславівна Федик, доцент кафедри стилістики на факультеті журналістики, нині покійна. Ми з нею дуже цікаво зустрілися. На якомусь звалищі макулатури, майже на смітнику, я знайшла якось Верлена, видання 1969 року (у мене, до речі, зараз цієї книжки немає, вона зникла ще в університеті). Я читала цей томик у трамваї, а вона їхала поруч і придивлялася. Закінчилося тим, що вона півтора року, без грошей, була моїм репетитором, готувала мене до вступу, хоч мої батьки були готові платити.

Мої вірші вперше опублікували в газеті «Радянська освіта», коли мені було п’ять років. Рідні неймовірно пишалися цим, навіть починали тиснути на мене, знаючи про успіх перших публікацій Ніки Турбіної, поетеси-дитини. Але я на якомусь рівні, мабуть, зрозуміла, що насправді така слава — щось дуже недобре, і взагалі перестала показувати їм свої вірші. У мене навіть сформувалося відчуття, що писати вірші — погано. А Ольга Станіславівна переконала мене, що я можу писати. Вона мені радила книжки, задавала писати складні есе. Так у мене розвинувся смак до художньої літератури і довіра до свого внутрішнього голосу.

— Які видання тримаєте біля себе найближче?

— У цій квартирі — те, з чим я працюю. Точніше, ми працюємо: мій чоловік — полоніст. Самих словників у нас майже півсотні. Поряд — українська поезія (Стус, Свідзінський, Герасим’юк та ін.), без якої я не уявляю свого життя.

У цих шафах — література польською мовою: культурологія і теорія літератури, багато жіночих студій, літературознавчі розвідки. Також — проза польських авторів, серед яких Ольга Токарчук, Яцек Денель... У цих шафах — зарубіжна література польською мовою, те, що не перекладено українською.

Над робочим столом — автори, яких я зараз перекладаю, а також антології. Наприклад, переклади Богдана Задури з угорської. Російська перекладацька школа орієнтується на великі літератури, а поляки перекладають також із малих літератур. Єжи Фіцовський уклав антологію «Mistrz Manole i inne przeklady» («Майстер Маноле та інші переклади»). Це поезія польських ромів, а також румунська народна поезія, єврейська народна (і авторська наївна) поезія, — не ті вірші, до яких ми звикли, а переважно жартівливі або жалобні речі. Коло неї — антологія словацької поезії, ось кілька антологій американської чи просто англомовної поезії. Антологій у мене багато. Іноді тільки вони й рятують, бо дають певний зріз літератури, недоступної в Україні.

Адам Поморський — просто геніальний перекладач, у мене є майже всі його переклади. Тут — його Ахматова і Хлєбніков. Здавалося б, який сенс мені читати цих поетів не російською, а польською? Але ці книжки для мене як майстер-клас: корисно побачити, як працює великий перекладач із великим поетом. Я теж пробувала перекладати Хлєбнікова й Ахматову; а при тому, що переклад — не таке просте діло, то цікаво, як до цієї справи підходить Поморський, цікаво, чи він жертвує тим самим, що і я, чи ні.

— Часто буваєте в Польщі?

— Ні. Зараз приїхала з Третього всесвітнього конгресу перекладачів, а до того була у Варшаві три роки тому (продовжує діставати книжки).

Ось один із моїх улюблених поетів, Марек Кристіан Емануель Бачевський (показує декілька книжок), переклади опубліковані кілька років тому в журналі «Кур’єр Кривбасу». Цей поет дуже цікаво вибудував власну легенду, використавши прізвище довоєнного виробника горілок та лікерів зі Львова. Таких письменників, які цілісно й послідовно вибудовують собі легенду, в Польщі є декілька, і Яцек Денель — один з них.

Також маю надзвичайно багато ксерованих книжок, бо давніше видану поезію часто неможливо придбати. Коли буваю на польських книжкових ярмарках, купую всі підряд поетичні книжки молодих авторів за правилом: «Бог упізнає своїх». А потім роблю селекцію, хто для мене поет, а хто — не поет.

Це не мій інтерес до польської поезії, це мій інтерес до поезії як такої. Я багато знаю й читаю української молодої поезії. Засаднича різниця між молодим поетом і старим — не в тому, що одного багато публікують, а іншому важко «пробити» першу книжку, а в тому, що культура й мова культури постійно зазнають змін, і на ці зміни найшвидше реагують або абсолютно геніальні митці, але в межах своєї вже сформованої парадигми, або зовсім молоді, чутливі до змін у мові на структурному, системному рівні.

Дуже цікава книжка Агнєшки Вольни-Гамкало, яка починала дуже радикально. Приблизно десять років тому вона роздяглася на сцені, читаючи вірші. Це справило сенсацію, її ім’я стало відомим у середовищі. Але я люблю її тому, що вона ще й дуже добре пише.

— Які книжки вам найбільш дорогі?

— Є дорогі для мене книжки, подаровані важливими, рідними людьми, а є книжки, без яких моє життя не було б таким, яким воно є. Наприклад, Монтень, якого маю і російською, й українською: я їх читаю паралельно (більше звикла до російського перекладу, який давно знаю). По відомому тексту пливеш, як по ріці, а в цей час добре думається про щось інше. Люблю і перечитую Паскаля. А ще — Сервантеса, Дюма, Стівена Кінга...

— Яка книжка справила на вас найбільше враження останнім часом?

— Це — книжка Анни Гжеськов’як-Крвавич «Zabaweczka» («Іграшечка»). Вона про карлика Юзефа Борувласького, який був співрозмовником багатьох європейських королів та почесним громадянином європейських міст. Він народився в Україні. Це вже записи достойної людини, яка з почуттям власної гідності розмірковує про життя; важливо, що в нього змінилася оптика. У нас немає взагалі такого типу літератури — у форматі мікроісторії. Тому я купую їх у Польщі. Але саме ця книжка для мене особлива. Свого часу вона мене буквально вразила.

Також величезне враження і вплив на мене мала книга, яку я сама щойно закінчила, — «Юліан Тувім. Поезії та контексти». У мене навіть з’явилось відчуття, що я прийняла його в себе, пропустила крізь себе. Його страх став моїм, його сила стала моєю силою

От ми з вами зараз розмовляємо, а для мене навіть і в цьому є один особливий особистий момент. Десь років зо десять тому, під час одного інтерв’ю я сказала, що маю багато польських книжок (а тоді їх ще не було стільки, як зараз). І от, телефонує мені пані з львівської бібліотеки і каже: «Ви розповіли, що у вас така чудова бібліотека, дуже вас прошу: напишіть, будь ласка, заповіт, щоб ваша бібліотека перейшла до нашої бібліотеки» (Маріанна сміється). Ще чотири таких інтерв’ю про книжки з інтервалом у десять років — і я буду готова написати заповіт на оту львівську бібліотеку. Тоді мене шокувало те прохання і навіть образило, а тепер викликало б усмішку і схвалення, бо та жіночка насправді щиро вболіває за свою справу і дбає про книжки.