Незнайомий знайомець Климент Квітка
У начебто добре знаних зі шкільної програми сюжетах української культури під час ближчого знайомства раптом виникають, наче не знати звідки, такі повороти й такі персонажі, коли давно знайоме раптом набуває зовсім інших сенсів. Про одного з тих, хто фігурує в цих сюжетах, але перебуває в них на задньому плані, хоча гідний зовсім іншого; хто має заслужене місце в історії української культури ХХ століття, але про кого незаслужено забули майже всі, крім вузьких фахівців і купки інтелектуалів, і піде сьогодні мова.
ЕТНОГРАФ
Він був етнографом, фольклористом, музикознавцем, котрий зібрав і записав, зберіг для нащадків шість тисяч народних пісень. Близько двохсот із них використали українські та російські композитори як теми для симфонічно-інструментальних творів. Найвидатніші хорові композиції Миколи Леонтовича також створено на мелодії, записані ним. А ще він зумів за півстоліття активної наукової діяльності — це були непрості часи царського, потім — більшовицького панування — видати близько сотні наукових праць. Отже, ще у квітні 1929 року Всеукраїнська академія наук висунула його кандидатуру на обрання дійсним академіком, і тільки політичні ігри з обранням академіків-більшовиків стали на заваді цьому заслуженому відзначенню наукових заслуг. А помер він рівно шість десятиліть тому, 19 вересня 1953 року, поза Україною, в Москві, куди його закинула лиха доля, перед тим двічі провівши через сталінські в’язниці й табори. Його ім’я — Климент Квітка.
Щоб краще уявити, ким був Климент Квітка, звернімося спершу до сухих біографічних даних.
Народився він 4 лютого (за новим стилем) 1880 року в селі Хмелів теперішньої Сумської області. 1897 року закінчив 5-ту київську гімназію із золотою медаллю. У гімназичні роки навчався й у Музичному училищі Київського відділення Російського музичного товариства по класу фортепіано. Уже в гімназії збирав народні пісні, з 1996 року співпрацював із журналом «Київська старовина». Продовжив освіту в Київському університеті Святого Володимира, де водночас був деякий час концертмейстером хору. 1902 року закінчив юридичний факультет Київського університету. Тоді ж підготував і видав першу збірку записаних ним народних пісень.
Після закінчення вишу працював у Сімферопольському та Тифліському окружних судах, паралельно вів наукову працю.
У листопаді 1917 року Центральна Рада призначає Климента Квітку товаришем (заступником) генерального секретаря з судових справ, а в березні 1918 року — товаришем (заступником) міністра юстиції Української Народної Республіки. Після перевороту, очолюваного Павлом Скоропадським, Квітка працює рахівником у місті Юзівці (нині Донецьк).
У 1920 — 1933 роках він працював у Всеукраїнській академії наук (ВУАН), де організував Кабінет музичної етнографії. Одночасно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. 1933 року Квітку звільнили з роботи за політичними звинуваченнями й на півтора місяця заарештували. Залишившись без засобів існування та побоюючись нового арешту, він переїхав до Москви й розпочав роботу в Московській консерваторії, де йому дали курс музики народів СРСР і посаду професора.
На початку 1934 року його знову заарештували у так званій «Справі славістів» й ув’язнили на три роки. 13 квітня 1936 року його достроково звільнили й поновили на роботі в Московській консерваторії. Там він був спершу керівником фольклорної секції Науково-дослідного інституту при Московській консерваторії, а потім, аж до кінця життя, — науковим керівником заснованого ним же Кабінету вивчення музичної творчості народів СРСР. Написав у Москві чимало наукових праць, частину з яких було видано за життя чи посмертно, але більшість залишилася в рукописах.
Член-кореспондент Академії мистецтв України Софія Грица вважає, що Климент Квітка — вчений світового рівня:
«У музичній фольклористиці він має величезні заслуги не тільки як збирач народних пісень на терені України, Росії, Середньої Азії, а й як видатний теоретик-мислитель... Квітка був організатором першого в Україні музично-фольклористичного осередку, Кабінету музичної етнографії при Всеукраїнській академії наук. Цей Кабінет, до речі, займався не тільки фольклором України, а й фольклором національних меншин, що жили в Україні. А це був перший такий прорив і дуже важлива новація для історико-порівняльних досліджень... Тоді він видав фундаментальний збірник «Українські народні мелодії», цілий ряд теоретичних статей із теорії моделювання ритму; багато монографічних досліджень про одну пісню, наприклад пісню про дітозгубницю, про дівчину, що помандрувала з уводителем. Вони виняткові для української фольклористики в розумінні незвичайної прецизійності, точності досліджень кожного зразка. Його праці, які я назвала, відкривають нові горизонти в дослідженні структурної типології фольклору, вивчення етногенезу фольклору, роботи з теорії ладу. У тому ж самому періоді, про якій я говорю, він був в дуже тісних творчих контактах із іншим відомим вченим — Колессою, й у співпраці з ним вивчав українські думи, зокрема думи Правобережжя... Досліджував постаті кобзарів, лірників, був автором першої соціологічної програми з вивчення їхнього життєвого шляху й вивчення їхнього репертуару; це був початок власне такого соціологічного напряму в українській фольклористиці.
Подвижницька праця Квітки відкрилася нам фактично тільки після його смерті. Я маю на увазі видання двотомника праць, які вийшли друком у Москві на початку 1970-х років під редакцією і з передмовними коментарями Володимира Гошовського; також двох збірників рукописних праць архівних матеріалів, котрі підготував у нас Анатолій Іваницький, який видав їх 1985 року в Києві. Величезні заслуги Квітка має, насамперед, як методолог науки, який розпрацьовував історико-порівняльні структурні методи дослідження фольклору, методи точного текстологічного аналізу пісні. Він вражав своєю енциклопедичною ерудицією, він же знав близько двадцяти мов. Це, звісно, відкривало йому ключ до світової науки. Завдяки Клименту Васильовичу Квітці й Філарету Колессі українська фольклористика піднялася до рівня справжньої історичної науки й тим самим отримала належне визнання у світі».
Отже, йдеться про першорядну величину світової науки й про першорядну величину національної культури. Але пересічний українець, боюся, не знає Климента Квітку взагалі. А от пересічний український гуманітарій Квітку знає, але переважно не як ученого, а як чоловіка Лариси Петрівни Косач, знаної як Леся Українка. Хоча навіть цей пересічний український гуманітарій — за рідкісними винятками, — боюся, не здогадується, чим був цей шлюб для Климента, й чим він був для Лесі. Бо ж що можна прочитати в шкільному курсі літератури? Хіба те, що чимало народних мелодій Климент Квітка записав з Лесиного голосу...
ЛЕСИНЕ ALTER EGO
Стосунки Лесі Українки та Климента Квітки видавалися викликом дуже багатьом сучасникам. По-перше, він був помітно молодший за неї. По-друге, вони кілька років, усупереч тодішнім традиціям навіть передової української інтелігенції, жили в громадянському, не освяченому церквою шлюбі. І це викликало спротив навіть у батьків Лесі. З листа Лесі Українки до батька:
«Мені дуже дивно, що ти пишеш мені «не удерживай Квитку, пусть едет в Швейцарію». Коли се я кого удерживаю? І чого б я мала удерживать в данім разі? Се зовсім залежить від його волі і потреби, куди їхати, а куди ні, і я нічого йому радити не буду. Не бачу теж причин, чого б я мала забороняти йому бути там, де я. [...] Мені неприємно, що і ти йому про се говорив, так, наче він божевільний чи заразний, що вже з ним в одному городі жити не можна. ...Не знаю теж, чому вираз симпатії до мене, чи дбання про моє здоров’я має називатись «вмешательством в наши семейные дела» — коли так, то й порада твоя «їхати в Швейцарію» теж есть !вмешательство»? Мені чогось неприємно те, що ти ставиш питання, чи бути Квітці там, де я, чи ні, — се мене ставить в фальшиве положення».
Тільки під величезним тиском рідних вони 1907 року погодилися на церковний шлюб. Щоправда, вінчалися в далекій периферійній церкві на Деміївці в Києві, вона й досі стоїть на початку проспекту 40-річчя Жовтня. І для них це (можна простежити знов-таки з листів) було своєрідним відчіпним, щоб їм не заважали жити разом. Бо жити не разом вони на той час вже не мислили.
А познайомилися вони 1898 року в Києві на одному з вечорів університетського літературно-артистичного товариства. Уже відому поетесу зацікавив юнак, закоханий в українську народну пісню. Леся добре розуміла, яке значення має професійна робота із запису та вивчення народної творчості, отже, щирий інтерес до музичного фольклору та фаховість суджень нового знайомого привернули її до Квітки. Вона запропонувала йому занотувати пісні, які вона знала, й перші записи з Лесиного голосу Климент зробив ще тоді. І робив їх потім увесь час упродовж їхнього спільного життя...
Але це були роки трагічного роману Лесі Українки зі смертельно хворим на сухоти Сергієм Мержинським, отож стосунки її з Квіткою залишалися на рівні приязні та дружби. На найвищий щабель вони перейшли за певний час після смерті Мержинського буквально на Лесиних руках. Квітка своєю щирою приязню рятував її від «апогею смутку», як вона сама визначила свій тодішній стан.
Ось красномовний фрагмент із листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської (котру в листуванні вона звала переважно «хтосічок», а себе «хтосем»):
«Мій хтосічок знає, — що хтось завжди тримався добре з «Квіточкою», але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже «Квіточка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько до того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати один одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю».
Слід сказати, що Лесина мати — знана письменниця Олена Пчілка — була категорично проти всіляких відносин її дочки «з якимсь жебраком», як вона презирливо називала Климента. Ба більше: вона стверджувала, наче він є «безчесною людиною, що одружується з грошима Косачів-Драгоманових». Тож не дивним у цьому контексті виглядає цей фрагмент із листа Лесі Українки до рідних:
«Я все-таки при сьому всьому не почуваюся нещасною, і якби Кльоня (так вона звала Климента. — С.Г.) не мав тенденції вдаватися до лихварів, то я б ще не такі злидні, жартуючи, прийняла, бо вони якось ні на настрою, ні на наших відносинах не відбиваються...»
Звідки «лихварі»? Річ у тім, що молоде подружжя вирішило відмовилися від допомоги Лесиних батьків. Усі гроші, необхідні на лікування тяжкохворої дружини, Климент заробляв сам. Та й Леся намагалася працювати не задурно. Але інколи коштів не вистачало, тоді закладали нечисленні коштовні речі, продавали все, що можна було продати, крім бібліотеки, чи вдавалися до послуг лихварів...
Одна лише деталь, яка наочно характеризує стосунки цієї пари: в тодішньому провінційно-колоніальному Тифлісі, де працював Климент Квітка, Леся Косач-Квітка (так вона в шлюбі незмінно підписувалася) займалася не тільки своїми рукописами — вона ретельно переписувала для чоловіка не лише тексти його наукових студій, а й ті папери, яким він мусив давати раду як чиновник Російської імперії. Як же інакше вона мусила чинити: йшлося-бо про людину, котру Леся кохала. Хоча деякі сучасні феміністки, котрі високо підносять на своєму прапорі творчість Лесі Українки, намагаються не помічати цього кохання.
Без сумніву, це справді була всеохопна, жертовна любов, яка подвигала Лесю, постать в українській культурі все ж таки відчутно значнішу від Квітки, на переписування його праць і паперів. І на ризиковані для неї самої поїздки до Криму, коли в улюбленого Кльоні раптом відкрилася відкрита форма сухот; на безкінечне піклування своїм чоловіком. І водночас Кльоня відповідав їй тим самим почуттям. І за її життя, й після смерті поетки. У тодішній газеті «Рада» є приголомшливий опис похорону Лесі Українки. Похорону, що йому всіляко заважали жандарми, які зрізали стрічки з труни, які намагалися наказати людові «не вести агітацію» та «припинити антиурядову маніфестацію». І коли вже всі розійшлися, не послухавши, звісно, жандармів, коли вся церемонія скінчилася, над свіжою могилою надовго залишився лише заплаканий, убитий горем Климент Квітка...
ЧОЛОВІК
Після смерті дружини Климент Квітка поринув у роботу. Служіння Україні в часи УНР стало частиною цієї роботи, але головною тут була наука. Феноменальна ерудиція дозволяла вченому працювати в галузі порівняльного музикознавства не лише всіх слов’янських, а й тюркських та угро-фінських народів, хоча головний інтерес його досліджень зосереджувався на українській народній музиці. Він, зокрема, розробив методологію дослідження календарних пісень, заклав теоретичні основи етномузичної соціології та історико-порівняльного вивчення музики етнічно споріднених народів, підгрунтя сучасної музично-фольклористичної педагогіки тощо.
Климент Квітка до кінця життя не хотів робити власні стосунки з Лесею Українкою предметом навіть наукових студій, не те що уваги «жовтої преси». Здавалося б, що в тому, щоб розповісти бодай дрібку про свої стосунки з великою поеткою і коханою жінкою? Цікаво, хто б відмовився зробити це із сучасних чоловіків, коли — згадаймо! — за життя принцеси Діани офіцер британського війська (джентльмен! дворянин!) щедро вилив у «жовтій пресі» реальні, а чи вигадані деталі своїх інтимних стосунків із нею? Климент Квітка був зовсім іншою людиною. Ось як різко він писав тоді ще молодому, а згодом знаному літературознавцеві Дмитрові Косарику на його прохання розповісти про стосунки з Лесею Українкою (хочу підкреслити ще раз цю деталь: вона дуже часто в листах останніх років життя підписувалася Леся Квітка або Леся Косач-Квітка, тобто наче передавала чоловікові право на свою долю і на своє ім’я):
«Дорогий Дмитре Михайловичу! Коли Ви посилали мені запит щодо біографії Лесі Українки, Вам, певне, не спадало на думку, що Ви причиняєте мені психічну травму. Я не історик літератури, і Леся Українка для мене не предмет об’єктивного наукового досліду. Наперекір сентенції «час — найкращий лікар» — все тяжче, що зв’язане з біографією Лесі Українки, з бігом часу робиться ще тяжчим, і кожен запит щодо її біографії так на мене впливає, що на кілька днів гостро падає здатність до роботи... а потім надовго більшає загальна депресія. Як я жив в Києві, запити були часті, аж на вулиці спиняли не тільки «за довідками», а ще й ставили складні питання про генезу творів, і це було одною з причин, з яких я покинув Київ в такому настрої, щоб не вернутися ніколи, це — одна з причин, з яких я й тепер не можу перестроїти себе так, щоб поворіт до Києва був психічно можливий...»
Мабуть, Климент Квітка, все ж таки трошки переставив акценти, точніше, змушений був це зробити, зважаючи на реалії радянського часу. Полишив він Україну не лишень тому, що йому було боляче, коли його розпитували про Лесю Українку, хоча було боляче, безумовно, також. Полишив він її, як уже було сказано, через політичні переслідування. Його звинувачували в націоналізмі, бо він надто активно співробітничав із Михайлом Грушевським (хоча той був у ті роки радянським академіком і відійшов від будь-якої політики). Але безумовно, що Леся Українка до кінця його життя лишалася для нього не літературознавчим об’єктом, а живою, найдорожчою, найближчою людиною.
І все ж таки Климент Квітка зараз фігурує в наукових дослідженнях передусім як чоловік Лесі Українки. Хоча, ще раз повторю це, він був самостійною й значущою науковою постаттю, що засвідчують й оцінки фахівців, і визнання Всеукраїнської академії наук. Власне, навіть те, що Леся Українка обрала з-поміж інших чоловіків зі свого оточення саме Климента Квітку, зайвий раз засвідчує вагомість і непересічність його особистості.
Як на ті часи, можливо, Климентові Квітці навіть пощастило: він побував за гратами в’язниці, в сумнозвісному концтаборі «Карлаг» поблизу Караганди, на засланні в Алмати (де заробляв на життя читанням курсу латини), але все ж вийшов на свободу й одержав змогу працювати за фахом. Ба більше: в 65 років Климент Квітка несподівано для колег одружується вдруге, з 25-річною піаністкою Галиною Кащеєвою. Вона підготувала дисертацію про українські народні думи й працювала на теоретичному відділенні Московського музичного училища імені Гнєсіних. Попри зрозумілий скепсис музичного середовища, шлюб цей, схоже, був вдалим. Галина Кащеєва збиралася написати книжку про чоловіка, але померла від ангіни, проживши — як і Леся Українка — лише 42 роки...
Квітка прожив тривале, знов-таки — як на ті часи, — життя, 73 роки. І його наукова спадщина залишається актуальною (та, до речі, не повністю виданою) до сьогодні. Жив він останні два десятиліття хоча і на чужині, але начебто не відірваний від Батьківщини. Але, разом із тим, Квітка як науковець і Квітка як учасник і герой однієї, мабуть, із найзворушливіших, найцікавіших українських історій кохання ХХ століття, досі є постаттю, щонайменше, маловідомою. Так, до цієї пари — Леся та Климент — у наші дні прикута увага ряду дослідників нової генерації. Але справжнє відкриття Климента Квітки, якого не можна поділити на відрубні шматки — на ученого, на чоловіка Лесі Українки й, нарешті, на великого патріота України, — постаті цілісної та у якомусь сенсі трагічної, гадаю, ще попереду.
