Капітулянтські прапори пацифізму

Багато хто в нас вперто не бажає реагувати на факт збройної агресії проти України. А часто взагалі виступають із закликами «впасти в обійми» агресора. Нещодавно в інтерв’ю каналу «112» нардеп від Партії регіонів Ганна Герман заявила: «Ми не здатні воювати. Усі свої кораблі в Криму здали, навіть не затопили їх. Єдина можливість — негайний початок діалогу з Росією». По-перше, Збройні Сили виконують наказ. Якби був наказ битися — вони б билися. По-друге, який діалог, про що? Про умови нашої капітуляції? Про визнання анексії нашої території? Про повернення до Києва й Межигір’я пана Януковича? Це те саме, що діалог з бандитом, який уже пограбував тебе й розмірковує, чи ще не побити тебе... Логіки в цьому стільки ж, скільки в ростовських заявах колишнього вождя ПР про те, що він би не допустив захвату Криму, але при цьому повідав, що сам просив Путіна про введення військ до України. Як можна не допустити втрати території, сприяючи введенню туди військ агресора — залишається таємницею інтелектуальних процесів пана Януковича.

ОСКАЖЕНІННЯ ПУТІНА

Час від часу його в Росії, як бісика з табакерки, випускають на публіку для трансляції останніх кремлівських вимог до України. Ситуація очевидна, й лють Путіна зрозуміла: все вище керівництво України, президент, керівники силових структур, були завербовані, Україна підготовлена до здачі Кремлю (дуже показово, що Янукович, Якименко, Захарченко й ін. побігли саме до своїх господарів, хоча й провалили завдання), все було готово, й раптом український народ вийшов на Майдан і плани зруйнував. Спецоперація, яку готували кілька років і яка коштувала мільярди доларів, — зазнала краху. Оскаженіння Путіна вилилося в кримську авантюру. А хотілося ж усієї України.

У важкий момент, який переживає наша країна, з’явилася чимала кількість провокаторів і спекулянтів, що паразитують на свободі слова. Це й істерика з приводу російського політтехнолога Шувалова, з його вельми складною «кредитною історією», й чергові заклинання проти «полювання на відьом», й інші заклики до ідеологічного роззброєння перед обличчям зовнішньої агресії. До речі, пройшла інформація, що ОБСЄ визнала виправданість відключення російських телеканалів в Україні. А скільки було нервових зітхань із цього приводу з боку ультраліберальної громадськості! А тепер до питання про те, що відключили. Нещодавно телеканал Еспрессо-tv продемонстрував сюжет російського телебачення, це було звернення відомого кремлівського політтехнолога й радника Путіна Олександра Дугіна до проросійських сепаратистів Південного Сходу України. Дугін давав цим формуванням прямі інструкції: створюйте збройні загони, призначайте своїх губернаторів, коли захоплюєте будівлі СБУ й МВС — призначайте в ці структури ваших керівників. Тут ось російська Феміда постійно відкриває кримінальні справи проти несимпатичних їй громадян України, РФ, що перебувають за межами території, ніскільки не бентежачись питаннями юрисдикції. Чом би й нашим органам не порушити кримінальну справу проти пана Дугіна? Адже є за що.

Але, мабуть, апетити РФ виходять за межі окремих областей України і, як повідомив на брифінгу секретар Ради безпеки й оборони Андрій Парубій, Росія спробує призначити «президента» українського Південного Сходу... А ось тут треба буде діяти Україні дуже рішуче й непохитно, не так, як у Криму.

Власне, всі останні дії Кремля проти нашої країни є спробою довести світовій спільноті, що Україна — це держава, що не «відбулася». Над якою треба встановити зовнішній контроль.

До речі, нашу ультраліберальну громадськість підтримав кримський «прем’єр» Аксьонов, який дуже побивався щодо відключення російських телеканалів на Південному Сході України. Звісно, він жодним словом не прохопився про те, що спочатку в Криму відключили всі українські канали.

НЕНАВИСТЬ У ПЕВНИХ РАМКАХ

Шустер запросив до своєї програми в.о. президента України Олександра Турчинова. Верховний Головнокомандувач виправдовувався за Крим, пояснюючи, що там, мовляв, треба було виграти час, щоб забезпечити мобілізацію й відновлення боєздатності армії. Скаржився на розруху, на повний розвал оборонного сектора, пригадав, що два міністри оборони взагалі були громадянами Росії. Ну, якби тільки вони, з іноземним громадянством багатьох відповідальних осіб у нас узагалі суцільне неподобство.

Турчинов повідав, що й наказ у Криму був: стояти до кінця. Він утішив, що весь склад внутрішніх військ і 50% армійських частин вийшли з Криму, а зараз йде робота щодо повернення кораблів і військової техніки. В.о. президента забув, що це майно військові росіяни в істинно «братньому» дусі повертають Україні в абсолютно понівеченому стані, у вигляді металобрухту. Дай боже, щоб хоч щось підлягало ремонту...

Багато про що Турчинов не сказав. 20 років офіційний Київ і вухом не вів, не реагував на створення в Криму Росією цілої індустрії антиукраїнської пропаганди, що дала найяскравіший ефект саме 2014 року.

Сьогодні говорити українською в Криму небезпечно для здоров’я й життя (хоча ніколи не було небезпечно говорити російською), демонструвати симпатії до України — небезпечно. Підтримується штучно створена російською креатурою ненависть до всього українського. Ставлення до українців приблизно таке, як до євреїв у нацистській Німеччині 1933—1936 рр., коли ще не сталося горезвісної наради у Ванзеє. Коли ще не визначилися з «остаточним рішенням», коли цивілізований світ приїхав до Гітлера на Олімпійські ігри, а фюрер на період спортивних торжеств навіть тимчасово заборонив друкувати в газетах антисемітські матеріали, коли ненависть ще стримувалася в певних рамках. Але вже й у цей період дещо можна було прогнозувати. Деякі дослідники Голокосту писали, що жертв геноциду особливо вразила ворожість і нетерпимість, відверта злорадність з приводу бід, яких зазнали ближні, з боку сусідів, знайомих, з якими багато років підтримували цілком позитивні стосунки. Саме це викликало шок у жертв і паралізувало у багатьох волю до опору.

Ось усе це відчули на собі сім’ї українських офіцерів у Криму. Коли вчорашні добрі сусіди кричали офіцерським дружинам: «Забирайтеся до своєї України! Ідіть на свій Майдан і нехай вас там спалять коктейлем Молотова!» Індустрія ненависті в Криму будувалася роками за злочинної байдужості київської влади, що збуджується, лише коли бачить грошові потоки й розподіл портфелів.

І сьогодні влада поволі починає загравати з проросійськими силами, пропонуючи їм убивчі для України поступки. Уже чути голоси про другу державну мову, про децентралізацію, що підозріло нагадує федералізацію, про «свою культуру» в регіоні тощо.

Певна річ, торгувати українською мовою, історією та культурою, всім тим, що становить українську ідентичність, набагато простіше, ніж реально боротися з корупцією й організованою злочинністю, із засиллям олігархату, наводити лад у судах і правоохоронних органах...

«МИ ПОВЕРНЕМОСЯ!»

Турчинов продемонстрував і оптимізм, дай боже, щоб він був виправданим: «Я вірю, що наші люди повернуться до Криму, і він буде українським». Що ж, коли 1940 року тисячі британських, французьких і бельгійських солдатів під тиском нацистських військ покидали Дюнкерк, вони залишили на березі цілі піраміди своїх касок, що з часів наполеонівських воєн означало: «Ми повернемося!»

Поспівчував в.о. президента й кримським «фюрерам» (Аксьонову й іншим), які, на його думку, виконавши своє завдання, перетворилися на лузерів, і кримській молоді, що отримала реальну перспективу брати участь у бойових діях російської армії в Чечні й Дагестані. «Золотих гір» у Криму поки не видно, й протверезіння ще настане. На переконання О.Турчинова, окупована територія не має перспектив розвитку, а все захоплене в України повернуть з величезними штрафами.

ЧИ НЕ ЗІРВУТЬ ВИБОРИ?

Шустер поцікавився, чи не зірвуть вибори президента в Україні? За Турчиновим, Україна — це страшний сон Путіна, якому треба на очах усього світу добряче покарати нашу країну, щоб й іншим не кортіло боротися за свою свободу. Ведучий поставив і запитання, якого чимало політиків в Україні прагнуть уникати: як Україні бути з НАТО. Турчинов відповів: саме Росія всіма силами штовхає Україну до НАТО. Так, Олександре Валентиновичу, вона штовхає, а ми щосили впираємося й на всіх міжнародних форумах присягаємося, що до Північноатлантичного альянсу не прагнемо. Як би це не закінчилося для нас зовсім погано.. Щоправда, Турчинов не виключив, що про це треба буде подумати. І за це дякуємо.

Між іншим, деякі наші лідери, котрі смертельно бояться євроатлантичної інтеграції України, дуже полюбляють останнім часом педалювати тему про те, що до НАТО не можуть вступати країни, які мають територіальні проблеми. Раніше Україна їх не мала, а тепер Росія нам їх створила. Але й тут не все так однозначно. На «5-му каналі» промайнула інформація про те, що високопоставлені чиновники НАТО заявили, що ситуація в Європі й світі змінюється й територіальні протиріччя вже не можуть унеможливлювати членство в НАТО. Більше того, було відверто сказано, що Альянс не дасть Російській Федерації такого зручного способу перешкоджати прийняттю до його лав нових членів.

Ну, а вимоги РФ щодо федералізації України Турчинов оцінив як спробу створити нашій країні десяток таких проблем, як у Криму.

ПРО ВЕСЕЛЕ

Один з наших телеканалів показав виступ на російському ТБ Йосифа Кобзона, який завзято ганьбив Андрія Макаревича за його підтримку України. Кобзон запевняв, що Крим завжди був російським і радянським, а Макаревич погано знає історію. Але річ у тім, що за історичними мірками Крим перебував у царській і комуністичній Росії порівняно недовго: з 1783 року. Наприклад, у складі Кримського ханства півострів був на 150 років довше (не кажучи вже про Візантію, хазарів, Рим, греків, скіфів і т.д.). Отже, історичні пізнання самого номенклатурного рапсода небездоганні. Коли ж ветерана кремлівсько-комсомольської пісні журналісти повідомили, що в Дніпропетровську його хочуть позбавити почесного звання за підтримку агресії проти України, Кобзон розлютився й заявив, що не хоче мати нічого спільного з цим «бандерівським» містом.

І не можна сказати, щоб Йосиф Давидович був настільки безнадійно дурним, але перебування в естрадній обслузі Кремля зобов’язало саме до такої поведінки, ніякої фронди, не зрозуміють. Та й уразлива він людина. Он і в США йому візу не дають. Ну гаразд, це «американський імперіалізм». Але як писав останній посол СРСР і перший посол Росії в Ізраїлі Олександр Бовін, на його очах Кобзона не пустили до Ізраїлю, протримали ніч у кімнаті в аеропорту «Лод» у Тель-Авіві, а наступним рейсом відправили додому, до Москви. Не інакше як підступи ізраїльських «бандерівців». За таких обставин від будь-якого дисидентства краще триматися подалі, що рапсод і робить.