Другий фронт

Чим більше віддаляються події Лютневої революції, тим більше стає зрозуміло, що на нашу загальну перемогу працювали тисячі людей, тисячі добровольців, про яких  мало хто знає і без яких цієї перемоги просто не  було б.

17-літня Софія — з таких невідомих бійців, волонтер в одній з київських лікарень. Її історія типова для багатьох молодих киян і водночас, як кожна з таких історій, унікальна.

«Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ЗАЛИШАТИСЯ ОСТОРОНЬ НЕМОЖЛИВО»

— Як почався Майдан для тебе?

— Вперше я вийшла на демонстрацію 1 грудня після побиття студентів. Ми всі з хлопцями та дівчатами, моїми  друзями — студентами з Богомольця, Драгоманова, Могилянки — були обурені. Того дня вийшло багато людей, все було дуже позитивно. Ми навіть на Банковій побували і втекли звідти, коли «Беркут» почав кидати гранати. Після Нового Року на деякий час Майдан для мене припинився.

— Чому?

— Я підтримувала протест, тому що в країні коїлося бозна-що, але в тому, як все відбувалося на Майдані, багато що мені здавалося неоднозначним, тому я лише спостерігала. Однак після початку зіткнень у лютому я зрозуміла, що далі залишатися осторонь неможливо. Дізналася, що потрібні волонтери в лікарнях, і  прийшла 19 лютого в 18-ту лікарню.

— Хто, за твоїми спостереженнями, йшов у волонтерство?

— Мене вразив спектр людей: переважно студенти без медичної освіти, але також і учені, і юристи, й лікарі, інколи діти віком 15—16 років — приходили потай від батьків, вдень або вночі — «тільки візьміть нас помагати». Було дуже приємно, що Київ став на допомогу.

— Що ти побачила в лікарні у свій перший день?

— Нікого з волонтерів ще не було. Тим часом кияни масово зносили сюди медикаменти, втомлені лікарі вже не знали, куди що дівати. Тож  ми влаштували склад ліків на другому поверсі неврології. Сортували медикаменти, розклеювали стрілки, щоб люди знали, куди йти, інформували. У лікарні тоді лежали декілька потерпілих у вівторок, 18 лютого, з несерйозними травмами — важких  тоді звозили до ЛШД (Лікарня швидкої допомоги. — Д.Д.) і до 17 лікарні. Тихо, перемир’я. 20-го ми прийшли о 9-й ранку — а за годину почали привозити поранених з вогнепальними пораненнями, «швидкі» одна за одною.

«НОСИЛКИ З КРОВ’Ю. РИДАЮЧІ МЕДСЕСТРИ. ХІРУРГИ, ЩО НЕРВОВО ПАЛЯТЬ...»

— Пам’ятаєш першого пораненого?

— Дуже добре пам’ятаю. Приїхала «швидка», привезла хлопця 18—19 років, блідого, кров з ношів стікала, прострілені обоє легенів. Я була впевнена, що він помре. Але через півтора тижні він вже бігав на Майдан. Дуже міцний парубок. Звати Богдан. Зараз на Схід поїхав.

— Як змінилося коло ваших обов’язків після 20 лютого?

— Треба було брати контакти потерпілих, ім’я-прізвище, шукати родичів, а також шукати медикаменти, тому що з’ясувалося, що в лікарні елементарно немає шовного матеріалу, лідокаїну, новокаїну і багато чого іншого навіть для надання першої допомоги. Ми знаходили гроші, бігали по аптеках, скуповували дуже дорогі антибіотики. Панував хаос. Через декілька днів ситуація більш-менш стабілізувалася, ми організували цілодобовий волонтерський пункт, близько 5 осіб регулярно чергували. Налагодили харчування — у нас була окрема кухня, тому що лікарняна їжа не дуже якісна, вирішували проблеми із законом, розв’язували  конфлікти з лікарями, тому що ті не знали, куди подіти поранених, адже все, що стосувалося майданівців, було незаконно і нелегально. Лікарі брали на себе величезну відповідальність, щоб прикривати все це. Аж до 25 лютого привозили людей. Деякі просто ховалися по квартирах з вогнестрілами, їх потім привозили до лікарні, тому що рани починали гнити — складні випадки.

— Було страшно?

— Було страшно, коли почали привозити поранених, а ми не знали, що відбувається. Ніхто навіть не встигав подивитися новини. Ніхто нічого не знає, і всюди розриваються сирени «швидкої допомоги». Ноші з кров’ю. Ридаючі медсестри. Хірурги, що нервово палять, операційні по всій лікарні. Операційних не вистачало, тому мало не в коридорах людей зашивали. І страх, що треба терміново купити ліки, а ліків ніде немає, і незрозуміло де взяти, а при цьому йде операція.  І невідомість — що буде далі. Тому що погрожували надзвичайним станом, а ми відповідали за наших поранених.

— Вас охороняли?

— На вулиці перед входом цілодобово стояли людей 30 з івано-франківскої сотні Самооборони, ми їх годували, дуже милі, добродушні хлопці.

— А проблеми з міліцією були?

— Був випадок з пацієнткою, дівчиною 18 років, з гінекологічного відділення. Її побив «Беркут», коли захоплював Будинок профспілок: вона почала знімати це на телефон, «бекрутівці» затягли туди, побили, відвезли до СІЗО, знову побили. У неї почалася вагінальна кровотеча. Виявилось, що вона вагітна — побиття призвело до викидня. За нею приїхала міліція, хотіли забрати і посадити. Ми  її відбивали. Головний лікар написала в діагнозі, що їй необхідна госпіталізація і вона як мінімум тиждень не може виходити з лікарні. Міліція пішла. Наступного дня вже вийшла амністія всім майданівським.

«НА ЖАЛЬ, ДОПОМОГА ДУЖЕ ЗМЕНШИЛАСЯ: ВСІ РОЗСЛАБИЛИСЯ»

— Ким ви опікуєтеся сьогодні?

— Зараз у нас здебільшого пацієнти з хімічними опіками, з гепатитами, з отруєннями після димових гранат, після всіляких хімічних сумішей, які вони кидали, після диму від спалених шин, ще й «Беркут» кидав незрозуміло що. Ще з інфарктами, з обструктивними бронхітами, з посттравматичними синдромами, зі старими контузіями. В середньому за останній місяць менше 15—17 осіб на день не було. Мають потребу у величезній кількості медикаментів. На жаль, допомога дуже зменшилася. У перші дні, на початку березня, до нас приходили й постійно приносили великі суми грошей, ліки, допомагали і з транспортом, і з їжею. Зараз все це набагато складніше знаходити. Всі розслабилися.

— Виходить, клопоту менше не стало.

— Харчування, ліки, допомога в екстрених ситуаціях — наприклад, організувати квитки, щоб людина доїхала додому, зв’язок з родичами, юридичні питання, гігієна, одяг. Більшість наших підопічних  — немісцеві, які згідно із законом повинні лікуватися за місцем проживання, проте відправляти їх туди — означає прирікати на відсутність медикаментів і тямущих лікарів; деякі пацієнти родом з таких місць, де до найближчого медпункту їхати та їхати. У когось речі й документи згоріли або загубилися, родичів у багатьох немає, людям дійсно потрібна допомога в питаннях, з якими вони зіткнулися несподівано для себе. І, до речі, якщо хтось з немайданівських пацієнтів потребує нашої допомоги, ми теж її надаємо.

— Які ще у вас труднощі? Все обмежується лише хворими?

— Було декілька неприємних випадків, коли нас намагалися звідси вигнати. Ми ж лишалися на пташиних правах, і після приходу сюди представників Народного штабу медичного опору, які сказали, що все беруть у свої руки і переводять ліки на свій склад, адміністрація вирішила, що більше ми непотрібні. Нам допоміг Народний шпиталь, який існував тоді. Ми добилися офіційних документів від МОЗу, згідно з якими ми можемо тут залишатися, лікарня передає це приміщення нашому волонтерському пункту і медикаменти закріплюються за нами.

Днями сталася досить неприємна сцена: прийшла людина нібито з 8-ї сотні, представився як волонтер Червоного хреста, який підпорядковується Народному штабу медичного опору, і сказав, що у нас забагато медикаментів, тож у нас їх вилучають для цілей Майдану. Поводився  досить грубо, ображав, обіцяв повернутися. Чудово знаю, що у них є величезний склад на Трьохсвятительській. По-друге, вони вже досить велику кількість медикаментів вивезли з Михайлівського собору, з лікарень нібито на далекі склади, але куди що поділося насправді — незрозуміло.

— Чому так?

— Тому що дуже треба комусь. Далі вже мої припущення.

— Ну, якщо все-таки   припустити?

— Говорять, що ці медикаменти перепродаються через кумівські мережі аптек. Фармацевтичний бізнес після  наркотиків і, вочевидь, зброї є одним з найбільш прибуткових. З Майдану вивезли дуже багато медикаментів: там були і нарковмісні препарати, й дорогі антибіотики, і рентгенівське устаткування, і шовні матеріали. Було 6—7 складів, забитих під зав’язку і в Жовтневому палаці, й у Михайлівському монастирі, і на Прорізній, і в лікарнях. Медикаментів вистачило б на весь Київ і на регіони на декілька місяців. Куди  все поділося — невідомо. Приїздить автобус, все забирають. Ми відбивали медикаменти в 17-й лікарні, а в 12-й, наприклад, волонтери прийшли вранці —  медикаментів немає. Куди поділися? Відповідь — розвезли по відділеннях. І відразу ж приходить медсестра зі списком необхідних ліків, які до цього точно були на складі, і виявилося — брехня: ліки пішли куди завгодно, тільки  не у відділення.  А куди — можна лише здогадуватися.

«МАЙДАН ДАВ МЕНІ УСВІДОМЛЕННЯ ТОГО, ЩО ХОРОШИХ І ДОБРИХ ЛЮДЕЙ ДУЖЕ БАГАТО»

— Скажи, як тобі після всього цього повертатися до звичайного — по суті, ще дитячого — життя?

— Це складно, так... Такий когнітивний дисонанс. У нас були канікули, тому що закрили метро, і до школи дістатися було неможливо. Повністю занурилася в життя лікарні, днювала й ночувала тут, а потім з’ясувалося, що час повертатися до школи. І ось мій перший день — приходжу, люди сміються, посміхаються, а у мене лікарня перед очима.

— Наскільки глибоко тебе змінив цей досвід?

— Мама  говорить, що я стала свідомішою, але прибирати в кімнаті від цього не почала. Ще — я стала спокійнішою, тому що зрозуміла, що мої звичайні побутові проблеми не означають нічого, що треба терпиміше ставитися до життя. Напевно, подорослішала. Причому не зовсім так, як планувала. Хотіла отримати свободу, як всі мої однолітки, гуляти-веселитися на законних підставах, а вийшло так, що зіткнулася з болем, смертю, несправедливістю, і як це все переварити, і навіщо було потрібно таке дорослішання? Деякий час я навіть хотіла повернутися назад, у свій безхмарний стан, був період депресії.

— Що робитимеш далі?

— Збиралася поступати на філософський, але тепер хочу взяти рік відпустки після школи, поїздити за волонтерськими програмами, подумати, чим хочу займатися далі. Адже наші лікарні, навіть київські, не забезпечені нічим. Лікарів кваліфікованих, класних багато, але вони не можуть людям допомогти. Елементарно немає шприців,  масок, немає фінансування, натомість багато несправедливості, спекуляцій, бюрократії, дріб’язкових крадіжок, людського егоїзму на всіх рівнях, у всій державній ієрархії. Хочу якось з цим боротися, брати участь у реформах. Для цього намагаюся обрати нішу, яка була б для мене найбільш продуктивною.

— Ось після тих неприємних речей, про які ти говориш, вірити в людей ти почала більше чи менше?

— Ой, це складно. З одного боку — побачила стільки бруду, незрозумілого мені. Декілька людей померло у нас безглуздою смертю — наприклад, один пацієнт від інфаркту після 4-х операцій, вижив після 4-х поранень — але просто не витримало серце, тому що якась сволота вкрала у нього документи. Люди вмирають, а ти у них крадеш останнє. Як людина при здоровому глузді я цього зрозуміти не можу. Не можу зрозуміти, коли лікарі відмовляються лікувати — говорили в обличчя: хочемо додому спати, а ви тут зі своїми хворими, навіщо вони нам потрібні? Розумієте, безсилля — це найсумніше. Прикро знати, що є проблеми, які тобі не вирішити, тож так — хотілося відмотати назад, щоб не бачити того, в чому я безсила. Потім я вирішила, що це теж і корисно, і цінно, і треба якось з цим справлятися. Врешті-решт, Майдан дав мені усвідомлення того, що хороших людей дуже багато, що є ті, кому не все одно, і що доброті людській все-таки немає меж.