«По слідах Петра Григоренка треба створити світовий фронт боротьби з імперською Росією»

18 травня, минає 70-та річниця депортації кримськотатарського народу. Важливу роль в оприлюдненні засекречених даних про справжні наслідки цієї трагедії відіграв український генерал Петро ГРИГОРЕНКО, який публічно виступив проти фальсифікації радянськими слідчими органами інформації про втрати кримськотатарського народу після депортації та підготував спеціальну промову «Хто ж злочинці?» Утім, ім’я самого Петра Григоровича, правозахисника й дисидента, й сьогодні залишається маловідомим для нового покоління українців.

Головний редактор «Дня» Лариса Івшина днями зробила пост у «Фейсбук» про Петра Григоренка, назвавши його «соратником Сахарова і сучасної державної людини». «Прочитав ваш пост і згадав про своє знайомство з генералом Григоренком... — написав у соціальній мережі львівський адвокат, колишній працівник військової прокуратури, полковник юстиції в запасі Олег ЛЕОНТЬЄВ.

— Дізнався про нього під час навчання у ВКИМО (м. Москва) — нам читали судову психіатрію в Інституті загальної і судової психіатрії ім. Сербського. Професор Кондратьєв був певною мірою вільнодумцем — розповідав нам про каральну психіатрію (це був 1985 — 1986 навчальний рік), про діагноз «вялотекущая шизофрения», який масово ставили дисидентам, як їх «лікували» жахливо болючими уколами розчину сірки в персиковій олії, — розповів ЛЕОНТЬЄВ. — Серед іншого, розповідав про генерала Петра Григоренка, оскільки він був військовослужбовцем, а ми навчались на військово-юридичному факультеті. Експерт навів приклад, що навіть генерали, мовляв, можуть мати психічні хвороби. Щоправда, казав він про «хворобу» Григоренка в іронічній формі... Оскільки «перебудова» ще не сягнула свого піку, але самвидав уже був більш поширений, то він відіслав нас до збирання інформації про Григоренка самостійно.

«ТАКІ ЛЮДИ ВИПАДАЛИ ІЗ ЗАГАЛЬНОЇ КОНЦЕПЦІЇ «СОВЄТСКОГО ЧЄЛОВЄКА»

— У своїй розповіді про дисидентів загалом та генерала Григоренка зокрема, експерт зазначав, що підозра в їхній психічній повноцінності виникала тому, що не можна було боротись за права особи, людини, відстоювати чиїсь — а не свої меркантильні — інтереси, і що такі люди випадали із загальної концепції «совєтского чєловєка». Також Кондратьєв розповів, що випадок із Григоренком слугував підставою для сумнівів у адекватності радянської медицини. Адже сумніви у психічному здоров’ї П. Григоренка полягали власне у його відстоюванні правоти й правди.

Далі я потрапив служити в місто Чімкент у Казахстані. Це був 1987 рік — уже «Літературна газета» «Огонек» «Новый мир» друкували багато чого, зокрема й про дисидентський рух.

Прокуратура розташовувалася за адресою — вул. Григоренка (!) То, напевно, якийсь більшовик-однофамілець був. Так от — я непомітно ввів в обіг адресу «П. Григоренко» й усі почали листуватися власне таким чином! Із особливою зухвалістю я ще писав повне ім’я або добавляв: «ул. им. Генерала П. Григоренко». Думаю, що серед адресатів кореспонденції були ті, хто знав причину мого виправлення. Написання «виправленої» адреси на конвертах із службовим листуванням, напевно, був першим «тролінгом» системи...

«ГРИГОРЕНКО — ФАКТИЧНО ЄДИНИЙ ОФІЦЕР, ГЕНЕРАЛ У ДИСИДЕНТСЬКОМУ РУСІ»

— Чим вас передовсім зацікавив феномен генерала Григоренка?

— Зацікавив тим, що він був військовим — генералом, а також — з України, що особливо відчуваєш, коли ти далеко від свого дому. Мені — військовому, а також працівнику військового правоохоронного органу — було важливо, що серед військових, у генеральському званні була людина, яка дала приклад реального служіння народу, а не інтересам партії. Це було важливо з огляду на роботу в прокуратурі — потрібно мати моральний авторитет, незіпсованість, а для цього повинен існувати певний орієнтир, особистість. Наскільки мені відомо, П. Григоренко — фактично єдиний офіцер, генерал у дисидентському русі. Зважаючи, що генералом він став не як тепер стають — за допомогою «не правових» чинників чи зв’язків. Людина, яка не побоялася втратити свій соціальний, майновий стан та пішла проти системи — це без сумніву герой. У ньому мені цікава небайдужість до несправедливості, а також — пошук правди. Я не читав його праць у повному обсязі через їх відсутність у широкому доступі, тільки окремі цитати в публіцистиці. Вважаю, що П. Григоренка слід популяризувати в суспільстві як особистість, а також — його роботи.

— До речі, газета «День» у своїй книжковій серії «Бронебійна публіцистика» видала книжку Петра Григоренка, до якої увійшли його праці «Приховування історичної правди», «Наші будні», «До питання державної незалежності і взаємин між народами СРСР». Це видання користується популярністю в читачів. Його активно обговорили студенти — учасники Львівського дискусійного клубу...

— Це дуже добре. Генерала Григоренка українцям треба більше читати. Взагалі його творчість необхідно вивчати в межах шкільної програми, військових та юридичних вишах.

П. Григоренко своїм прикладом довів, що потрібно ставити, здавалося б, недосяжні мрії чи недосяжну мету, йти до неї і вона буде втілена у життя. Він довів це у підтримці кримськотатарського народу у праві на повернення їх на історичну батьківщину. Імпонувала його боротьба за національне визволення поневолених Російською імперією — у вигляді СРСР — народів. Актуальність праць П. Григоренка у теперішній час полягає хоча б у тому, що йому вдалося змінити й сформулювати світову думку щодо необхідності розвалу СРСР. Так само й тепер необхідно — по слідах П. Григоренка — створити світовий фронт боротьби з імперською Росією до її знищення як реінкарнації імперії зла — СРСР.

Сьогодні, коли в Україні напружена суспільно-політична ситуація, треба згадувати також про унікальність підходу П. Григоренка до прав людини. Він фактично довів їх універсальність. Ця універсальність прав увійшла складовою в названу мною Конвенцію (я у 2005 році мав стажування за програмою Ради Європи й тодішньої Генпрокуратури України щодо застосування положень Конвенції з прав людини у роботі прокуратури. За часів Януковича — Пшонки ця робота пішла нанівець...) Так от — основна проблема українських прокурорів в усвідомленні, вивченні та імплементації в свою роботу Конвенції полягала в тому, що вони не усвідомлювали універсальність та гнучкість прав людини, що вони (права) не можуть, як закон — бути чітко перелічені й оформлені «у список». Власне, методологія й підходи П. Григоренка у питанні всеохоплюючої суті прав людини, їх універсальності є інструментом розуміння й застосування Конвенції. Досить наочно можна бачити у рішеннях Європейського суду «розвиток» права.

 «ГРИГОРЕНКО ПРИДІЛЯВ УВАГУ ЗВІЛЬНЕННЮ НАРОДІВ З ІМПЕРІЇ, А ТАКІ ІДЕЇ В РФ ЗАБОРОНЕНО»

— Чому, на вашу думку, мисляча частина росіян не пам’ятають про генерала Григоренка та не використовують його інтелектуальний спадок?

— Росіян — справді мислячих і ліберальних, як мені здається — в межах статистичної погрішності, і всі вони зосереджені в рамках «садового кольца». Спілкуючись із своїми друзями, що живуть у РФ, мислячими, друзями України, помітив, що головний посил в їхній розмові такий: ми розуміємо, Крим «уворовали», але не можуть стримати радісну посмішку; «приятно все же»... П. Григоренко приділяв увагу звільненню народів з імперії, а такі ідеї в РФ заборонені та непопулярні.

Не знають його, на жаль, і в Україні. Чи багато у нас можуть перелічити прізвищ дисидентів? Ну, хіба тільки ті, що жили в СРСР і слухали «голоси» пробиваючись крізь «глушилки». Так і з П. Григоренком — він широко відомий, але не в загальній масі.

П. Григоренко своєю діяльністю показав різницю між «правом» та «законом» у існуванні держави на прикладі боротьби з «народним» комуністичним режимом. Держави, в якій панує «право» — немає й бути не може. А держава, де панував «закон» — була, це фашистська Німеччина. Там суворо дотримувався Закон — відомий факт про розстріл за безквитковий проїзд у громадському транспорті. Але при цьому порушується базове право людини — на життя. Торжествує Закон — нехтується Право. Боротьба Григоренка з радянською системою — це була боротьба за усвідомлення декларованих прав й утілення їх у реальність.

— Петро Григоренко був військовим стратегом, зокрема в деталях пояснював чому СРСР потерпав у перші роки Другої світової. Що українські військові мають врахувати з його спадщини сьогодні — в умовах війни?

— Причини поразок СРСР у перший період Другої світової війни, за словами Григоренка, полягали в питанні військової тактики та кадрів. Він один з перших прямо вказував і критикував знищення командних кадрів перед війною, що врешті-решт призвело до масових втрат. Сталінське гасло «кадри вирішують усе» отримало своє підтвердження: які кадри такі й результати роботи. Це особливо видно й зараз — кадровий потенціал Збройних сил України знищений і про це потрібно говорити прямо. Зараз у керівництві залишилося чимало так званих паркетних генералів, з низькими морально-діловими якостями. Недоброї пам’яті екс-міністр оборони України Тенюх, на мій погляд, — людина низьких моральних якостей. Він призначив зрадника адмірала Березовського командувачем ВМС України і не поніс жодної відповідальності — ані за законом, ані людської. Українські Збройні сили потребують фахових керівників. Є достатньо патріотичних молодих офіцерів ланки майор-підполковник, які пройшли миротворчі сили, співпрацювали із військовими фахівцями цивілізованих країн.

Що стосується тактики, як причини програшу перших боїв, — П. Григоренко правильно відзначав, що СРСР готувався до наступальної війни, хоч як би парадоксально це було для радянської історіографії. В подальшому його тези були підхоплені й розвинуті публіцистами на кшталт Суворова. Україні слід відкинути політкоректність та розпочати будувати ешелоновану лінію оборони від російського агресора. А ще краще — просто вступити в НАТО...