«Майдан показав, що можна зламати мафіозну структуру»

За програмою Міжнародного Шевченківського конгресу, який з 19 до 22 травня тривав у Черкасах, на Батьківщині Тараса Шевченка, було представлено перше повне видання «Кобзаря» англійською мовою. Переклад здійснив відомий ведучий тележурналу «Вікно в Америку» Петро ФЕДИНСЬКИЙ. Книжка вийшла у світ минулого року й одразу викликала шквал відгуків та позитивних рецензій в англомовному світі. Нагадаємо, перше видання «Кобзаря» англійською було здійснено ще 1964 року в Канаді В. Кіркконелом та К. Андрусишиним. Петро Фединський — не лише перекладач, а й прекрасний журналіст, програми якого український глядач пам’ятає ще з 1990-х років. Про особливості роботи над перекладом, актуальність «живого» Шевченка та правила боротьби з російською пропагандою «День» поспілкувався з американським журналістом, який аж до кісток є українським патріотом, у Черкасах після представлення книжки.

— Упродовж останніх місяців, зокрема з початку цього року, у повідомленнях про Україну та з України в американських ЗМІ кардинально змінилася тональність, — розповідає Петро Фединський. — Це помітно не лише в кількісному, а й в якісному смислі. Майже щодня в найповажніших часописах США — «Нью-Йорк Таймс» та «Вашингтон пост» є статті та репортажі з України. Ці матеріали дають американським читачам чи не вперше глибоко пізнати ментальність та дух України. У текстах відчувається прихильне ставлення до України, і насторожене — щодо Росії. Цивілізований світ бачить, що Росія загрожує не лише Україні, а й всій Європі...

— Сьогодні Україна продовжує жити в умовах інформаційної війни зі сторони російських ЗМІ...

— Відповіддю українських ЗМІ на пропаганду повинна бути правда. Росія остаточно зіпсувала собі імідж. Сьогодні провідні американські медіа кажуть прямо: «Путін бреше!» Про це пишуть в редакційних статтях двох найвпливовіших газет, про це каже американське ТБ... Я читав інтерв’ю з Адамом Міхніком, з польської «Газети виборчої», де він сказав, що Україна вже виграла інформаційну війну. Адже Росія так відверто і відкрито бреше, лякаючи міфічними «бандерівцями», «націонал-фашистами», що в адекватних людей це викликає лише посмішку і спротив проти будь-яких повідомлень в російських ЗМІ, не лише щодо України... Сьогодні, на щастя, не так, як під час Голодомору, коли можна було закрити в інформаційному вакуумі Україну від світу. Працює міжнародна преса, працює преса з України. Зокрема, газета «День», яку в Америці можна читати англійською мовою. Увесь цивілізований медіа-світ пише компліментарні статті про українського патріота та його боротьбу за свою державу. Зокрема, в американських медіа ставиться наголос на українській молоді. ЗМІ пишуть про те, як часто зустрічали на Майдані активного, енергійного, цілеспрямованого та освіченого мітингувальника, який знав дві-три іноземні мови й чітко усвідомлював, що хоче зробити у своїй країні, та яким бачить її майбутнє... З усього світу тільки путінські медіа бачать загрозу в «бандерівцях»...

— Натомість у самій Росії пропаганду сприймають як істину в останній інстанції. Що може стимулювати росіянина до пошуку альтернативної інформації та критичного мислення?

— Якщо буде справедлива, незалежна, вільна Україна, інакше кажучи, якщо Майдан остаточно і безповоротно переможе — то ви станете шансом для Росії. Позитивним прикладом змін... Майдан показав, що можна зламати мафіозну структуру, антиправила існування держави. Це, безумовно, розуміє Кремль, тому міцно тримає в руках контроль над ТБ. Таким чином влада контролює критичну масу інформації, а відтак — контролює росіян. Контроль інформації дає Кремлю контроль над Росією. Що може критичну масу росіян, вихованих ТБ, змусити знайти альтернативну інформацію? Гадаю, картинка не в телевізорі, а у вікні.

Мене дивує інше, чому деякі, здавалося б, інтелігентні росіяни, що мають доступ до різних джерел інформації, що вільно читають англійською, що живуть в Америці чи Європі — теж підтримують агресію Путіна проти України? Цей феномен треба дослідити. Гадаю, що це з почуття меншовартості та бажання приєднатися до «великого народу». Путін дає їм ілюзію того, що вони причетні до великої країни, великого народу, великої історії... Але це — лише ілюзія. І світ це знає.

— Україна вперше відчула відверту агресію, а фактично — неоголошену війну. Як ви розцінюєте нав’язування стандарту «балансу думок», прикриваючись яким медіа часто дають ефіри терористам?

— Ми в «Голосі Америки» зустрічалися з цим питанням. Після теракту 11 вересня один із кореспондентів «Голосу Америки» дістав інтерв’ю з правою рукою Бен Ладена... І це пустили в ефір. Оглядач газети «Нью-Йорк Таймс» написав статтю під заголовком «Давати мікрофон Гітлеру». І це був величезний скандал. Голову відділу новин, який вирішив подати матеріал в ефір, пригадую, навіть нагородили в Державному департаменті, здається «за мужність». Але — принципово важлива деталь: державний секретар йому руки не подав... Після цього випадку в «Голосі Америки» слово терористам не дають.

Щодо ситуації з українськими ЗМІ, то мені складно щось казати. Про ефіри з терористами і сепаратистами заговорили саме зараз... Але те, що канали 365 днів на рік давали цим людям слово, то як це оцінювати? Який залишок із цього залишається? Окремий терорист чи сепаратист може і не мати великого значення у шаленому потоці інформації... А шлейф низки таких розмов...

Я глибоко переконаний, що, якщо і брати інтерв’ю в терориста, то на це повинні зважуватися найталановитіші, найрозумніші, найобізнаніші журналісти країни. Вони повинні ставити запитання так, щоб вся країна і сам співрозмовник від час інтерв’ю зрозумів, що він — терорист, злочинець, нікчема... І навіть після такого інтерв’ю треба думати, як подавати сюжет в ефір — повністю, чи окремі тези, і тут же антитези української сторони — влади, силовиків, майданівців. Одне скажу точно — журналістика повинна на рівні нерву відчувати свою відповідальність... Повинна розуміти свою роль і функцію, особливо в немирний час. Сьогодні не часи СРСР, і журналістам не так неймовірно важко доносити правду, скажімо, як правду про Голодомор... З чим зіштовхнувся мій великий товариш Джеймс МЕЙС, журналіст «Дня».

— Дякуємо вам за згадку про Джеймса Мейса. Ми теж глибоко переконані, що він повинен стати взірцем для журналістів... «День» неодноразово друкував його хрестоматійну статтю «Повість про двох журналістів», і заснував спеціальну премію ім. Мейса... А яким ви його запам’ятали?

— Мейс був дуже особливою людиною. Я в нього запитував, чому він обрав для себе саме Україну? Він ще у 1980-х роках казав: «Я вірю, що Україна була, є, і буде...» Він дуже добре знав її історію, відчував менталітет людей, бачив перспективи країни... У Мейса журналістика невідривно переплетена з розумінням відповідальності не лише за кожен матеріал, а фактично за кожне слово...

Знаю, що головний редактор «Дня» Лариса Івшина, з якою маю честь бути знайомий, багато зробила для пропагування творчої спадщини Мейса, зокрема у видавничій серії «Дня» вийшли друком його книжки, які, до слова, я давно перечитав.

Ми зустрічалися з Джеймсом у Вашингтоні кілька тижнів. Я бував у нього в Бостоні, а він бував у мене — біля Вашингтона. Пригадую, що якось брав у нього інтерв’ю для «Голосу Америки». Це був сюжет про Голодомор. І я запитав у нього, мовляв, ще Шевченко писав, коли ж ми діждемося свого Вашингтона? А він відповів прямо: «А може, вже Вашингтон був... І може, він помер під час голоду...» Гадаю, що сьогодні для українців повинен стати головним не окремий чоловік — національний лідер (хоча і це надміру важливо), а закон. Бо закон — це коли народ домовляється про правила гри, відбувається організація суспільства. Мажор, олігарх, міліціонер і... робітник мусять бути рівними перед законом.

— Минулого року ви переклали англійською мовою «Кобзаря». Як гадаєте, чи може Шевченко сьогодні стати морально-естетичною платформою, «висхідною лінією» для діалогу всіх українських регіонів?

— Він уже є цією платформою. Щоб знати Шевченка, треба знати Україну. А щоб знати Україну, щонайменше, треба знати Шевченка... Це замкнене коло. Шевченко не лише дасть можливість порозумітися регіонам України, а й по-новому відкриє країну світові. Коли я готував «Кобзар» у перекладі на англійську, то подав до нього понад 500 заміток. Пояснив англомовним читачам — хто такий Мазепа, що таке «покритка», чим відомі Жовті Води...

Краса, любов, заздрість, надія, розпач, віра... У центрі всього цього у Шевченка — Україна. Зміст «Кобзаря» дає світові розуміння сьогоднішньої кризи... Шевченко завжди казав, що є надія. І за неї треба боротися. Шевченко не лише діагностує сьогодення, а й вказує шляхи виходу з нинішньої кризи. Треба лише уважніше його перечитати.