«Школа нетеатрального мистецтва» відкриває приховані можливості

«Хотіти — означає могти», — ось що вигукували глядачі під час вистави «Школа нетеатрального мистецтва» у величезну алюмінієву трубку. Його показали цими вихідними — 22 і 23 вересня — у рамках фестивалю сучасного мистецтва «Гогольfest 2012». І більше не показувати не будуть. А уявіть, яких зусиль коштує відрепетирувати і поставити виставу, яка триває панад три години! І це аби зіграти її лише двічі? Особисто в мене виникає запитання: «Чом би не зіграти її ще раз?» Адже деякі вистави у театрі «Дах» йдуть вже не перший рік. Ймовірно, «Школа нетеатрального мистецтва» мала б не менший успіх. Причина в тому, що вистава ставилася саме під цей величезний театральний майданчик, площа якого 100*25 м, з трьома виходами вгорі на території заводу. Це і його сила, і його слабкість. Адже альтернативний майданчик у Києві знайти нелегко. А грати більш як двічі в рамках фестивалю просто немає сенсу.

Та повернімося до зали. Андрій Палатний — актор, який дав випробувати силу свого голосу кожному охочому, розпочав з того, що хоче навчитися нелегкої майстерності — літати. Звичайно, без допомоги якихось додаткових засобів.

«Літати мені просто необхідно! Літати — все одно, що дихати. Але для польоту передусім важлива упевненість. А ви вмієте літати? — звернувся він до зали. — Ну що ж, вчитимемося! Я зараз все покажу!»

І показав. Вилазив на високі банки, а потім зістрибував з них, та так, аби кожен стрибок був вищий від попереднього, перевертав ванну з тією ж метою — підстрибнути вище, ліз, дерся по уявному дереву. Підтримуваав при цьому напарника словами: «Коли залізеш вище, тебе знизу підштовхуватиме якась сила. Тобі спочатку вистачить однієї руки, пальця, а невдовзі і самої лише думки. Чому? Тому що хотіти — означає могти!»

Якщо мистецтво виконує соціальну функцію, впливаючи на людей, то «Школа нетеатрального мистецтва», безумовно, підсилює віру у свої власні сили і можливості.

Коли Владислав Троїцкий ставив виставу, він запитав у своїх «дахівців»: «Кого хочете грати?» Так у виставі з’явилися тексти Шекспіра, Йонеско, Чехова (Михайла), Стреллера, Арто, KLIMа, Шолдака, Юхананова, Буковськи, а також тексти з Біблії. І навіть Джульєтта тут не одна, а цілих три. І розмовляють вони з Ромео з трьох різних точок із зали. Вони вторують одна одній, кричать, волають, ридають, присягаються в коханні одному Ромео. Добре, що в кінці Ромео пішов лише до однієї.

Загальний тон задає музика самобутнього етно-хаус гурту «ДахаБраха». Синтез, відверто кажучи, чудовий. Завдяки їм у залі спочатку панує напружена атмосфера, серце починає битися прискорено, а потім музика стишується, затягуючи тебе у вир свого простору. Фінал тут пам’ятний, як в оповіданнях Чехова. Але є відчуття, що ти чогось «недоїв». Наприкінці другого акту глядачі пританцьовували на стільцях, зокрема й постановник вистави.

Незважаючи на деколи зовнішню несерйозність, «Школу нетеатрального мистецтва» можна назвати не лише школою для молодих режисерів, а й школою життя, де ненав’язливо підносять мораліте, яке в чистому вигляді просто нестерпне. А сам режисер прокоментував надзавдання вистави так: «Він відкриває приховані можливості людини». А сама мораль легко сприймається, тому що актори змогли поставити серйозне запитання, яке люди почули. Так принаймні здалося мені.

На прес-турі, де журналісти навперейми розпитували Троїцкого: «A правда, що у виставі є король? Скажіть, а хто в нашій країні король?» На ці запитання Владислав спокійно відповів: «Ви королі!» Хочеться лишень додати, якщо кожен із нас король, то й жити ми маємо в королівстві.