«Як патріот Росії я хочу, щоб Україна перемогла»

Приїзд до України російського письменника і правозахисника Володимира Войновича, який підтримав нашу країну під час військової агресії Росії, викликав справжній ажіотаж серед преси і читачів. Графік багатоденного візиту було розписано практично погодинний. Письменник приїхав для того, щоб представити український переклад книги «Особа недоторкана» — першої з легендарної трилогії «Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», яку підготувало видавництво «Клуб сімейного дозвілля». Цікаво, що переклад книги було здійснено Михайлом Каменюком і опубліковано обмеженим накладом ще 24 роки тому, і з того часу він більше не публікувався. Сьогодні перекладач працює над останньою книгою трилогії.

Зустріч із читачами, яка відбулася в книгарні «Є» напередодні від’їзду Володимира Войновича, зібрала аншлаг. Захід відбувся у форматі запитань і відповідей. Як виявилося, з Україною у письменника давні зв’язки. Саме тут минуло дитинство і юність Володимира Войновича. «Я залишив Україну 1951 року і з того часу дуже рідко розмовляв українською мовою, тому говоритиму по-російськи, — виправдовується на початку зустрічі Володимир Войнович. — Хоча я дуже люблю цю мову, просто при такому великому зібранні людей соромлюся нею говорити. Для мене Україна — країна не чужа». Батьки Володимира Войновича були родом з України. Мама народилася в Херсонській губернії, а тато — в Новозибкові (зараз це Брянська область, а колись була Чернігівська губернія). Сам письменник народився в Таджикистані, але коли йому було вісім років, за три тижні до початку війни родина переїхала до Запоріжжя. Потім були перші бомбардування, евакуація. Евакуювалися до Ставропольського краю, в село, де за тих часів усі люди теж говорили українською мовою. Коли війна закінчилася, Володимир Войнович повернувся до України і жив тут до 19 років, до того як хлопця забрали до війська. На цей час він закінчив у Запоріжжі ремісниче училище, вчився у вечірній школі. В армії майбутній письменник теж з Україною не розлучився — курс молодого бійця пройшов у Джанкої, перші півтора роки служив у Польщі, а потім — у Луганську, який тоді називався Ворошиловградом. «На Гострій могилі там у нас була штурманська авіаційна школа, — згадує Володимир Войнович. — Потім був Чугуїв Харківської області, теж авіаційне училище. Усі ці місця згадувалися в бойових зведеннях останніх місяців. Після демобілізації, рік я жив у Керчі, а вже потім виїхав до Москви, де відбувся як письменник».

Зрозуміло, що окрім творчості, гості перш за все запитували про ставлення письменника до російсько-українського збройного конфлікту, який розгортається на Донбасі. Володимир Войнович пішов набагато далі за всіх тих нечисленних російських культурних діячів, які підтримали Україну, — він публічно побажав перемоги українській армії. «Сьогодні йде жахлива війна, — сказав Володимир Войнович. — Нещодавно нікому навіть у страшному сні не могло примаритися, що можливий збройний конфлікт між Росією та Україною — я б скоріше припустив, що відбудеться війна між якимись областями Росії.  На мій погляд, саме тому, що в 90-х роках у нас в країні не відбулася люстрація, до влади змогли прийти такі сили, які спочатку зазіхнули на Крим, а тепер розв’язали війну на Донбасі. Зараз ці події часто порівнюють з аншлюсом Австрії. Мені ж здається, що вони значно більше нагадують події 1968 року, коли радянська влада злякалася, що революція в Чехословаччині стане спокусливим прикладом для радянських людей, і послала туди танки. Коли під час Майдану Україна вирішила піти європейським шляхом, у Москві злякалися, бо наш режим всіляко відокремлює себе від Європи і, я б сказав, від людського співіснування з цивілізованим світом. Я дуже люблю Україну, але я також дуже люблю Росію і як патріот Росії я хочу, щоб Україна перемогла, щоб ідеї Майдану здійснилися, і щоб це стало добрим прикладом для Росії. Звичайно, українському народові ще потрібно буде пройти довгий шлях до Європи, але ви зараз перебуваєте попереду нас. Коли ви дійдете, можливо і Росія потягнеться за вами».

Після завершення зустрічі і тривалого ритуалу роздачі автографів, попри напружений графік (пізно ввечері на письменника чекав черговий ефір на телебаченні), Володимир Войнович погодився поспілкуватися з «Днем».

— Володимире Миколайовичу, чи читали ви когось із сучасних українських письменників?

— З молодих сучасних письменників — ні. Колись у дитинстві я читав українською мовою всю сучасну і класичну українську, а також світову літературу, читав навіть російських письменників в українському перекладі. Я знаю те покоління українських письменників, яке молодше за мене, але яких вже теж не можна назвати молодими: поетів Івана Драча, Ліну Костенко, Миколу Вінграновського. Під час нинішнього приїзду в Україну познайомився ось ще із Андрієм Кокотюхою, але прочитати його твори поки що не встиг.

— Думаю, якщо запитати будь-якого середньостатистичного росіянина, навряд чи він зможе назвати хоча б одного сучасного українського письменника. Чому, на ваш погляд, українська культура не запитана в Росії? Можливо, це — одна з причин, завдяки якій війна змогла відбутися?

— Не думаю, що причина в цьому. Просто ми стали жити окремо. За радянських часів був журнал «Дружба народов», в якому перекладали і друкували українську літературу. Зараз нічого схожого немає. Гадаю, що сучасну польську літературу в Росії знають не краще. Читають якісь американські детективи, книжки, які здобули світову популярність, «Код да Вінчі», наприклад. Особисто я такі книжки не дуже люблю.

— Що б ви порадили українцям сьогодні? Як поводитися, коли сусідня країна напала на тебе?

— Я вважаю, що не лише всьому народові, а й кожній окремій людині важливо відстоювати те, у що вона вірить, попри всі труднощі і ризики. Я бажаю вам вижити і перемогти. І не просто перемогти, а не втратити при цьому бажання приєднатися і потяг до Європи. Адже якщо ви переможете і станете тоталітарною країною (а під час війни буває, що у людей загострюються відчуття і вони обирають якогось диктатора), я тоді вам нічого доброго бажати не буду. Я мрію про те, що Україна стане демократичною, європейською країною,  і у вашого суспільства виникнуть нові перспективи розвитку.

— Дякую за побажання. Ви неодноразово говорили про те, що, хоч би і у віддаленій перспективі, але Росія також неодмінно зближуватиметься з Європою. Відомо, що це вічна дискусія в середовищі російських інтелектуалів, ще з часів «західників» і «слов’янофілів». Які ваші аргументи в цій суперечці?

— Сьогодні світ став системою з’єднаних посудин. Ще до кінця 40-х років він був набагато розрізненіший, ніж нині. Сьогодні завдяки засобам пересування, літакам, електроніці, завдяки всесвітньому радіо, телебаченню, інтернету світ став дуже тісний. Зараз немає жодних по-справжньому незалежних країн. «Незалежність» — це поняття умовне, тому що не лише Україна, а й навіть Сполучені Штати теж залежать від зовнішнього світу. Усі країни залежать одна від одної. Врешті-решт, є таке прагнення, аби всі країни і народи почали дотримуватися якихось загальних законів «гуртожитку». Я вважаю, що такі закони створив саме західний світ, і тому невипадково Україна і частково також Росія прагнуть до нього. Але в Росії цьому процесові намагаються завадити. Рано чи пізно, якщо всі не загинуть у третій світовій війні, світ сприйме ці розумні закони.

— В Україні всі ведуть мову при те про те, що Захід недостатньо нам допомагає. Чи згодні ви з цим? Чому, на ваш погляд, як людини, що тривалий час прожила на Заході, люди там не готові жертвувати своїми, наприклад, економічними інтересами заради України і безпеки в Європі?

— Це звичайна людська слабкість. Більшість людей — егоїсти, те ж саме стосується і країн. Вони не хочуть сваритися з Росією, розривати бізнес-зв’язки тощо. Європі дуже важко вдаватися до якихось санкцій. Тому  й борються між собою дві ідеї — вчинити принципово чи піти на компроміс. На Заході є багато прибічників компромісу, є просто конформісти — безпринципні й готові йти на будь-які поступки. Боротьба між цими позиціями триває, і поки що перемагає щось середнє.

— Сьогодні ви презентували читачам український переклад своєї книжки. Навіщо взагалі, на ваш погляд, потрібні переклади російської літератури українською мовою? Запитую, тому що в Україні, з-поміж інших, існує і різке негативне ставлення до цього явища — кажуть, мовляв, навіщо спотворювати оригінал, адже і так всі знають російську мову.

— Я теж думав: «навіщо?» Але мій перекладач Михайло Каменюк переконав мене в тому, що є люди, які воліють читати українською. До речі, перші дві книжки з трилогії про солдата Івана Чонкіна українською мовою, в київському видавництві «Дніпро» з’явилися раніше, ніж оригінал у Росії! Тоді в Україні зібрали 150 тисяч заяв на придбання книжки! Але оскільки економічна ситуація в 90-і роки була непростою, видати вдалося лише 15 тисяч примірників. Сьогодні тут в Україні вже, напевно, є молодь, яка погано володіє російською мовою, — можливо, для них цей переклад буде корисним. Але решті українців я порадив би все ж таки читати книжку в оригіналі.