Опiр матерiалу

Наша розмова відбувається в невеличкому кабінеті пана Костянтина у приміщенні типографії. На стінах — картини Анатолія Криволапа та Віктора Хоменка. На столі — розкладені численні мистецькі каталоги, щойно видрукувані у типографії. Розмову починаємо з особистого досвіду пана Костянтина: будучи військовим, він, після звільнення з армії, заснував невеликий бізнес, який згодом переріс у потужне підприємство та бренд, міцно пов’язаний із мистецтвом та відомими іменами арт-ринку. Сьогодні, окрім, власне, видавничого спрямування, Костянтин займається підтримкою мистецьких проектів і художників, пробує себе у ролі куратора. Для цього у травні було створено Фонд культурних ініціатив ArtHuss. Ще одним важливим напрямом діяльності Костянтина Кожем’яки є залучення бізнесу до арт-ринку. Про те, як мистецтво зробити джерелом натхнення для бізнесу, пан Костянтин розповів «Дню».

— Моїй компанії 14 років. Усе починалося зі скромної типографії. Після звільнення з армії були «проби пера» в бізнесі. Таким чином я здобував безцінний бізнес-досвід, що базувався на життєвому досвіді й армійських якостях: невибагливість, працелюбність, обов’язковість, пунктуальність, порядок, чіткість в постановці завдань. Ось так  2002 року ми заснували сімейну типографію, в якій на той час було чотири людини. Сьогодні тут працює вже 60 співробітників.

Ми завжди орієнтувалися на друкарську продукцію преміум-сегменту, використовували інноваційні технології, приносили на вітчизняний ринок технологічні прибамбаси з Європи, Америки, Японії. Так ми підійшли до розуміння, що необхідно будувати обдуману маркетингову політику.

Коли прийшов вересень 2008-го і почалася криза, у нас все лишилося добре. Навіть навпаки, шум на ринку вщух, і нам стало зрозуміло, яке наше місце у цій ніші, хто наш клієнт. Але виникла інша проблема — відсутність бренда. Ми запросили професійних підрядчиків, брендингові агентства тощо. Спочатку провели аудит, чітко визначили суть питання та поставили завдання: необхідно створити бренд. Його було створено відповідно до того, як нас бачить і сприймає клієнт. Так народилося коротке влучне слово Huss, графічне зображення якого трохи перегукується зі Швейцарією.  2009 року ми відчули, що той стартовий імпульс, який існував на етапі введення бренду, вичерпаний. Головний нюанс — навіть якщо ви підприємство, заточене на європейський формат — менеджмент, філософія, ставлення до бізнесу, команда, побудова, орієнтація на клієнтів, техніка, матеріали, технології, — вас все одно будуть сприймати як слов’ян. Адже ставлення до клієнта у вас тепле, слов’янське, дружнє. Ось так вийшло, що в назві виникло ще одне слово. Не просто типографія  Huss, а Фамільна типографія Huss.

З’являється наступне питання — формування образу бренда. Преміум-сегмент — це іміджева поліграфія. На відміну від рекламної поліграфії обговорення на початку виконання замовлення розпочинає не просто працівник, а власник, топ-менеджер або особи з найближчого оточення. Для того, щоб тебе сприймали належним чином і ти знав, що зустрічаєшся з лояльною до тебе людиною, контакт з якою переросте у співробітництво, необхідно сформувати свій правильний образ. За допомогою якого інструменту? Будемо спонсорувати баскетбольний чи гольф-турнір, чи конкурси краси? Дурниці це все. А тим часом у нас окремо стоять замовники під назвою художники. Окремо тому, що вони всі люди тонкі, цікаві, але — люди топові: Владислав Шерешевський, Анатолій Криволап, Матвій Вайсберг. Сам факт спілкування з такими людьми — вже подія. Тому ми вирішили формувати імідж бренда через долучення до мистецьких проектів. Все почалося з того, що ми виступали партнерами виробництва каталогів виставок, потім стали партнерами виставок, потім стали партнерами видавничих арт-проектів, таких як книжка про Казимира Малевича, чи Віктора Зарецького, чи Анатолія Криволапа.

А потім ми відчули в собі досвід та силу і зрозуміли, що у нас на арт-ринку є велика проблема менеджменту. А менеджмент у промисловості й мистецтві має багато спільного. Спочатку я зробив один проект — календарі. Згодом я зробив художній проект, присвячений 200-річчю Тараса Шевченка. Надихнули мене події на Майдані й розуміння того, що це треба виносити за кордон, щоб Україну  в новій якості, але зі старими брендами впізнавали та сприймали по-новому. Проект за участю художників Миколи Журавля і Петра Бевзи («Ми просто собі...».— Авт.) був у березні вивезений у Нью-Йорк, виставлений в Українському інституті. Були запрошені Андрій Дещиця, Мустафа Джемілєв. Цими днями 200-річчя Шевченка святкували в ООН. Проект помітили в Міністерстві культури, нам зробили пропозицію, і ми виставили його на початку червня в Музеї Шевченка.

Паралельно ми розуміли, що треба робити благодійний фонд, основне завдання якого — поділитися своїм досвідом, зробити так, щоб люди бізнесу повернулися обличчям до мистецтва, поставилися до нього і як до джерела натхнення, і як до способу підвищити свій соціальний статус, і як до точки прикладання зусиль щодо розбудови та підтримки сучасного українського мистецтва, тим самим демонструючи патріотизм.

«Я ПОЧАВ КОЛЕКЦІОНУВАТИ КАРТИНИ І ВІДЧУВ, ЯК ДО МЕНЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ СТАВЛЕННЯ»

— Коли ви вирішили пов’язати свій бренд із мистецтвом, власне, що вас із ним пов’язувало на той момент?

— Ще до того, як взятися за цю роботу, я  до мистецтва не мав жодного відношення. Усі мої знання лишалися на рівні «Дев’ятого валу» Айвазовського. Зараз я вже колекціонер, в мене близько сорока картин. Свою колекцію я виставляю на бізнес-заходах, наприклад на Форумі маркетинг-директорів, економічних форумах. Нещодавно фонд виступив партнером обох виставок у «Мистецькому Арсеналі» до Дня незалежності  — «Батьківщина» та «Український ландшафт. По той бік відчаю...».  Зараз є ще кілька проектів, де фонд виступає і як партнер, і як організатор. 18 вересня у виставковому просторі Інституту проблем сучасного мистецтва ми будемо показувати авторський проект Миколи Журавля  «Опір матеріалів». Основний об’єкт виставки — м’яка іграшка, яка є символом України. Мета проекту — спробувати дослідити, як із м’якого вайлуватого гречкосія під впливом зовнішніх факторів народився воїн, захисник, готовий віддати життя за свою свободу. Центральна експозиція — двометровий м’який песик зі штучного хутра, графіка, живопис і відеофільм...

— Як відбулося ваше знайомство з мистецтвом, що воно дало вам як бізнесмену?

—  В мене є такі знайомі, перед якими не соромно бути смішним, недолугим чи не надто розумним, до яких можна підійти і сказати: «Вітя, я в цьому взагалі нічого не розумію, то можеш мені хоч щось пояснити? Що це за мазня?» І ось у мене з’явився своєрідний консультант, персональний коуч — художник Віктор Хоменко, — який почав мене запрошувати на всі виставки, навіть на ті, до яких я не маю жодного відношення. Він говорив: «Я тобі рекомендую відвідати відкриття цієї виставки. По-перше, там буде багато цікавих людей, з якими я тебе познайомлю. По-друге, це такий цікавий майстер, у нього така техніка...» Як учитель Віктор Хоменко мене вводив у цей стан, у це коло людей, вибудовував первинну шкалу, структурував моє уявлення. Він мені сказав: «Ти просто дивися і слухай».

Естетичний смак має функцію діалектики розвитку. Він виховується, розвивається, як нюх. Я пам’ятаю, хто з художників мені перший сподобався. Не буду називати, щоб не образити цю хорошу людину, чудового художника, але це занадто просто. Тоді я буквально закохався у його роботи, а зараз мені інше подобається.

Отже, ти ростеш, це по-перше. По-друге, я почав колекціонувати картини і відчув, як до мене змінюється ставлення, навіть у сім’ї. Це ж фамільна типографія. У мене два дорослих сини, дружина. Мені одразу ставили питання: «Тату, ми сподіваємося, ти не перейдеш межу дозволеного, коли це піде у збиток виробництву, сімейному бюджету, поточним матеріальним завданням?» Зараз ми всі на одній хвилі. Це ще одна додаткова платформа нашого сімейного єднання.

«ЕПОХА «ЗОЛОТОГО БАТОНА» ПОСИЛИЛА КРИЗУ УКРАЇНСЬКОГО АРТ-РИНКУ»

— Як зацікавлення мистецтвом та розвиток естетичного смаку вплинув на вашу безпосередню роботу в типографії? Чи почали ви по-особливому добирати проекти? Чи змінилися акценти?

— Це не можна розглядати окремо від подій, які щодня відбуваються в Україні. Окрім того, що ти почав інакше ставитися до людей і люди інакше ставляться до тебе, ти ще поставив своєрідний фільтр, який визначає виникнення ділових зв’язків, не говорячи вже про дружні, за принципом  збігу життєвих цінностей...

— Які бонуси отримує бізнес, підтримуючи мистецтво і митців? І чому раніше арт-сфера не була такою привабливою, як, припустимо, сфера спорту чи благодійні акції?

— Нещодавно до мене підійшла піар-директор одного з гольф-клубів. Ми познайомилися під час Форуму маркетинг-директорів. Я там виступав із доповіддю на цю тему, зробив виставку своєї корпоративної колекції. Вона сказала, що слідкує за мною у «Фейсбуці» й додала: «У вас щось є зараз, якийсь проект? Ми би хотіли долучитися як партнери. Зараз так усі цікавляться мистецтвом».

До речі, відсутність інтересу з боку бізнесу до мистецтва визначало периферійність українського арт-ринку, відсутність менеджменту. Як завжди, немає інвестицій — немає товару, немає товару — немає менеджменту, який його просуває. Усе взаємопов’язано. Як наслідок — відсутність мистецтва. З приходом Віктора Ющенка виникла надія, що українське мистецтво піде у ріст, але потім прийшла інша плеяда, ті, хто з епохи «золотого батона», їм взагалі нічого не потрібно. Ця епоха і посилила кризу українського арт-ринку.

Коли я анонсував і тестував свій проект із залучення до мистецтва на маркетинг-директорах на форумі, я почав із того, що Huss пропонує вам цілий перелік можливих проектів, ви виберете на свій смак, ми вам допоможемо, зкоординуємо, зкомунікуємо, і ви за рік, два, три сформуєте свій бренд. Але це не працює, тому що це утилітарна штука. Вона у людини не викликає розуміння: «Нащо воно мені треба?» Значить, потрібно починати з ідеологічної основи. Мистецтво — це така класна штука, це гойдалка від творчості до практики, це вічний процес. Це складно, але  воно працює і дає можливість впевнено себе почувати у конкурентному середовищі.

«ЗІБРАЛАСЯ ТИСЯЧА ЛЮДЕЙ, ІЗ КОЖНОГО — ПО 150 ГРИВЕНЬ, І ВИДАВНИЧИЙ ПРОЕКТ ГОТОВИЙ»

— Тобто ви пропонуєте бізнесу виходити з ресторанів і переходити в галереї, умовно кажучи. Наскільки сьогодні така ініціатива є затребуваною й успішною у бізнес-сфері?

— Мені поки складно говорити, оскільки, за великим рахунком, наш фонд формально зареєстрований два місяці тому. І сьогодні головне моє завдання — прозвучати, донести ідею діяльності фонду. Чи потрібно простому обивателю, будь він бізнесменом, власником компанії чи топ-менеджером, розповідати про Хьорста, дохлу корову, на якій сидять мухи?

Ключове завдання — це ексклюзивні закриті тури мистецькими проектами та виставками для бізнесменів. Це цікаво й ефективно, тут і переговори можна провести, обговорити проекти тощо. В нас уже є кілька напрацювань, коли ми, скажімо, на ті ж виставки у «Мистецькому Арсеналі» запрошуємо обмежену кількість людей на закриті екскурсії.  Друге завдання: всі продукти, які друкуються фамільною типографією Huss, ми продовжуємо просувати, працювати над популяризацією бренду. І третє завдання: всі ці події супроводжуються збиранням контактів. Іде активне напрацювання клієнтської бази, яка залучена, захоплена, цікавиться, є лояльною до самого виду діяльності та результатів, до того, хто проводить діяльність. Є ступінь довіри. Це йде підготовча робота до наших майбутніх справ, які мають назву краудсорсінг. Для того, щоб якісь проекти, перш за все видавничі, робили за народний кошт. Придумали, озвучили, сказали. Зібралася тисяча людей, із кожного — по 150 гривень, і видавничий проект готовий. Це поширена практика у світі.  Ми умисно збираємо людей, які заточені на це. Якщо людина прийшла до «Мистецького Арсеналу» і витратила три години, щоб обійти всю експозицію, то їй уже  можна запропонувати витратити 220 гривень на друк альбому репродукцій із музею Варвари та Богдана Ханенків англійською та українською мовами.

— Скільки у Фонду ArtHuss зараз проектів у роботі й які з них є пріоритетними ?

— Все тече — все змінюється, тому щодо кількості проектів я не впевнений. А от пріоритетні назву: Культурний проект за участю семи майстрів «Опір матеріалів». Відкриття — 18 вересня в Інституті проблем сучасного мистецтва НАМУ.  Другий проект — у  Музеї Варвари та Богдана Ханенків ми запускаємо видавничу серію «Бібліотека мецената», дев’ять назв. Стартуємо з назви «Перлини європейського мистецтва. Від античності до ХVIII століття». Це спонсорський проект. Є дещо ще, але про це говорити поки що зарано.

«ЗЕМЛЯ. ВАТА. ПОВІТРЯ»

— Ви відчули на собі зміни у співпраці бізнесу з мистецтвом після подій на Майдані?

— Паралельно з революцією на Майдані відбувалася й культурна революція. Тоді багато людей вперше познайомилися з багатьма митцями. Зв’язки бізнесу і культури трансформувалися. Мій товариш Гена Козуб, як я вже говорив, сидів, думав і сказав: «Наступний проект ми назвемо «Розгерметизація». Раніше мистецтво жило окремо, там були поціновувачі, окремі люди, це був вид діяльності для обраних, вони варилися у своєму соку. Соціуму було нецікаво, що вони роблять, соціум відволікався на відвертий декор і вважав, що це й є справжнє  мистецтво...

Якщо постійно думати про війну, скільки загинуло, який населений пункт захопили — можна з глузду з’їхати, якщо не шукати свою точку Дзен. Нею може стати мистецтво. І от зараз воно поступово стає  більш зверненим до людей. Наприклад, Віктор Хоменко намалював картину «Земля. Вата. Повітря». І всім усе зрозуміло: ми живемо на землі, дихаємо повітрям, а отримувати насолоду від життя нам заважає така собі опосередкована субстанція — «вата»...

— Як ви обираєте для себе проекти, які хочете підтримати? Яких художників?

— З одного боку, є митці. Стосунки з ними, вибір однодумців серед них — це одна історія. А є бізнесмени, деяких із них я хотів би бачити своїми союзниками. Я поки все роблю сам, але так не може продовжуватися безкінечно. Врешті-решт, сприяння розвитку українського мистецтва — це запобігання виникненню ще одного «донбасу». Напевно, це — загальний клопіт. Тому я власним прикладом говорю колегам-бізнесменам: «Хлопці ! Я не залізний, ставайте поруч, підключайтеся. Наприклад, у тебе хороша піар-служба. Це буде твій внесок. А в тебе логістика — це твій внесок. І так далі». Я готую себе до стану, що в мене повинні з’явитися партнери. Не важливо, як вони будуть називатися, важливий результат.

Тепер про митців. Якщо до мене приходить митець і говорить: «В мене є такий проект», а я дивлюся і розумію, що це інтер’єрна штучка, що це дуже мило, гарно, то кажу: «Вибачай, друже. Це — не моє. У мене проекти соціально спрямовані, світоглядні, рівень, ближчий до вищого». Це наступний критерій: соціально відповідальне мистецтво. Також це має бути високий мистецький рівень.

«ЧИ ПОТРІБЕН  ПАРАД НА ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ? ТАК»

— У вас багато проектів. Тим часом у суспільстві існує дискусія, чи доречно зараз, у час війни, присвячувати багато уваги культурній, розважальній сферам... Ваш благодійний фонд виник у травні — якраз після анексії Криму і початку збройного конфлікту на Донбасі...

— Чи потрібен був парад на День Незалежності? Категорично відповідаю: так. Коли відбуваються складні часи, то подолання труднощів, які на нас звалилися, відбувається не лише за рахунок фізичних і матеріальних зусиль,  а передусім за рахунок духовних зусиль.  І такі речі, як паради, культурні проекти, — це те, що нас об’єднує, надихає, зрештою, насичує, живить, це те, що  дає нам можливість вийти з цього негативу, зупинитися, подумати, зібратися.

Це — перший момент. А другий — ну, колись же війна скінчиться! Причому її завершення відбудеться в процесі побудови громадянського суспільства в Україні. У нас з’являється така субстанція, як громадянське суспільство, в основі якого —  середній бізнес. Коли війна закінчиться, хтось із тих людей, хто сьогодні на передовій — воює чи допомагає як волонтер, — піде в політику, хтось вернеться на своє робоче місце. А хтось відчує, що від нього щось залежить, що він може приймати рішення, і вирішить зайнятися своїм бізнесом: пекарнею, таксопарком тощо. І ось для людей, які ще не здогадуються, що будуть основою середнього бізнесу, я готую посадочні місця. Куди вони будуть ходити і де будуть розвиватися...

«МИ — УНІКАЛЬНІ»

— Чи зараз відчуваєте запит на мистецькі проекти, коли всі зосереджені на війні й перевантажені негативною інформацією? Проекти мистецькі є, а чи є суспільний запит, і хто саме його формує?

— Ми три дні присвятили тому, що в режимі кол-центру обдзвонювали своїх віп-клієнтів, яких ми запросили на відкриття виставок у «Мистецькому Арсеналі». Дуже поширеною є реакція, коли ти дзвониш, а тобі кажуть: «Ну яка виставка? В країні війна...» Це мене спочатку дуже засмутило. А потім ти починаєш тормошити людину: «Що за плачі, ти як взагалі стрес знімаєш? Давай піднімайся — і на виставку, я тебе зустріну!» А в кінці людина підходить і дякує.

— А на яке саме мистецтво сьогодні є запит? У Києві завжди були черги у, скажімо, PinchukArtCentre, на так зване актуальне мистецтво. Але як виявилося згодом — на основні виклики, які переживає Україна, це мистецтво відреагувати не може, не відповідає запитам і очікуванням людей. Тоді на авансцену вийшло інше мистецтво. Що сьогодні є затребуваним, що люди хочуть бачити?

— Нашим настроям сьогодні відповідає те, що несе  в собі в різній формі один сенс —  оптимізм. Це — головне. Актуальне європейське мистецтво, на мій погляд, — це вияв естетських  уподобань ситого, втомленого від достатку і спокою суспільства. Стомленого від комфорту, від того, що все вирішено, все  розраховано і прораховано на десять, тридцять, сто років вперед. В Україні зараз відбувається зовсім інша історія. Де ще в центрі Європі сьогодні люди сидять по підвалах, ховаючись від бомб, а на передовій гинуть щоденно десятки, сотні героїв? Тому хай нас вибачать усі світові гуру від мистецтва, але українці сьогодні більш за все потребують оптимізму і усвідомлення свого унікального культурного коду, що допомагає нам перенести ці надскладні випробування.