Міф про «золоту добу» Брежнєва

Ви не звертали уваги на те, скільки за останні роки в торговельних мережах з’явилося всього — за назвами, звісно — радянського? Шампанське, горілка, печиво, цукерки, шинка, сардельки і, ясна річ, ковбаса. Варена, напівкопчена, сиров’ялена і сирокопчена. Фантастичні назви в цієї ковбаси — скажімо, «Салямі радянська». Наче в СРСР могла бути ковбаса під такою назвою... Це такий самий оксюморон, як і розкішний «Мерседес» колишнього секретаря міськради Донецька, а нині — народного депутата України Левченка з номерною спецтабличкою «СРСР». Чи сардельки «Брежнєвські» (щось у спогадах кремлівських кухарів жодного слова про такі сардельки немає...). І стилізації під радянський «знак якості» в емблемах фірм і товарних ярликах. А нещодавно довелося пройти повз магазин, куди покупців закликала «ідейно витримана» реклама: «Ціни, як в СРСР».

З маркетологами нерідко змагаються і журналісти, причому не компартійних, а суто «буржуйських» видань, описуючи ті чи інші принади часів «розвиненого соціалізму». І, ясна річ, не можна не згадати «документально-публіцистичні» телефільми, присвячені знаним постатям тих самих часів — від спортсменів до генеральних секретарів (переважно це, звісно, фільми московські, але трапляються й стрічки вітчизняного виробництва), де позитив у зображенні головних героїв вочевидь переважає негатив, а добу змальовано пасторальними барвами.

Одне слово, радянське означає — найкраще з усіх можливих.

Звичайно, йдеться не так про сталінські, як про більш пізні часи. І головна постать цих часів — чотириразовий Герой Радянського Союзу, герой усіх «братніх країн», кавалер понад 200 орденів та медалей (у тому числі десятків бойових, включно з Орденом «Перемога») Леонід Брежнєв, маршал, визначний полководець і флотоводець, теоретик марксизму-ленінізму, лауреат Ленінської премії в галузі літератури за не ним написані мемуари etc. Йому встановлювали і, думаю, ще встановлюватимуть (як не в Україні, так у Росії) пам’ятники і меморіальні дошки, на його прикладі у Дніпропетровській області донедавна цілком офіційно навчали земляків, як треба жити.

Інакше кажучи, були в нас прекрасні часи, а ми їх перевели на ніщо, не треба було смикатися, перебудовуватися, займатися політикою — і досі жили б у розважливо-розміреному світі, де кожному гарантувався певний добробут і де невпинно, хоча й не надто швидко, зростали цивілізаційні показники (тривалість життя, освіченість, житлові умови), де можна було безпечно ходити нічними вулицями і не перейматися, що твою квартиру «обчистять». Далеко не всі, хто пише й говорить про «золоту брежнєвську добу», відверто артикулюють такі речі, але, принаймні, у підтексті вони присутні завжди...

Утім, часом і артикулюють. От, скажімо, уславлений оскароносний (за фільм «Москва сльозам не вірить») кінорежисер і актор Володимир Меньшов:

«У молодості, як усі навколо, підтримував дисидентські розмови, але з «празької весни» почав уловлювати в передачах «Радіо Свобода» і «Голосу Америки» образливі інтонації. Дисиденти не обмежувалися критикою ладу, їх просто дратувала Росія... Накопичена на кухнях антиенергія вирвалася назовні в перебудову — Горбачов, який поділяв дисидентські цінності, був піднятий на щит, і народ, не розмірковуючи, радів краху «невдалого історичного експерименту»... Говорили: «Комуністи призвели до порожніх полиць». Брехня, це зробив Горбачов. Переконаний, якби ми залишалися у брежнєвській системі, зараз жили б в економічно процвітаючій демократичній державі... Грубо кажучи, країну розпропагандували «ворожими голосами» і забороненою літературою. Якщо сьогодні поцікавишся у ветерана дисидентського руху: «За що ти ненавидів радянську владу?», то навряд чи дочекаєшся чіткої відповіді. Все зведеться до дефіциту ковбаси і гострого бажання змотатися за кордон... Тепер історія переміниться — думаю, скоро в Росії й державного капіталізму не залишиться. Ми повинні повернутися до успішної економічної моделі, побудованої при пізньому соціалізмі, як єдино адекватної нашому менталітету».

А тим часом ніякої «золотої доби» насправді ніколи не існувало. Й «успішної моделі» також. І не могло існувати ніде, крім Москви та спецрозподільників і спецбуфетів для номенклатурників і лауреатів різного штибу.

Для доведення цього не треба звертатися до книжок і статей інакодумців, до темпераментної публіцистики кінця 1980-х, до висилань «Радіо Свобода» чи «Голосу Америки», які так не подобаються Меньшову й іже з ним. Ані про мордовські концтабори, ані про національне гноблення, ані про «поворот сибірських річок» можна не згадувати. Досить звернутися до наведених у цілком офіційних статистичних збірках і виданнях брежнєвського часу цифр (щоправда, вони тоді мали гриф ДСП, тобто «Для служебного пользования», але ж тепер, принаймні, в Україні, їх можна вільно взяти), і звести докупи.

Ось тільки деякі з таких цифр, що характеризують добу правління Леоніда Брежнєва, яка розпочалася якраз півстоліття тому.

Почнімо не з економіки, а з громадського порядку. З 1973 по 1983 роки в СРСР загальне число щороку здійснюваних злочинів зросло майже удвічі, у тому числі тяжких насильницьких злочинів проти особи — на 58%, розбоїв та грабунків — у два рази, квартирних крадіжок і хабарництва — у три рази. Кількість так званих «економічних злочинів» зросла на 39%. При цьому йдеться тільки про зареєстровану злочинність. Вибіркові дослідження тих часів показували, що реєструвалася лише половина злочинів проти здоров’я та недоторканності особи, а крадіжок державного і приватного майна, хабарів, привласнень державних коштів — не більше ніж 10%. У 1985 році кожний четвертий виявлений злочинець був рецидивістом. Ними (знов-таки, йдеться лише про виявлені та розкриті злочини) здійснювалася третина вбивств, розбійних нападів і квартирних крадіжок. 1985-го порівняно з 1971 роком тільки виявлені розкрадання у великих та особливо великих розмірах зросли вп’ятеро. На початок 1980-х капітал тіньової економіки оцінювався у 70—80 млрд рублів (це за тодішнім офіційним курсом, використовуваним у підрахунках, тобто близько 100 млрд доларів). Ось, до речі, й стартовий капітал кримінального капіталізму 1990-х — він став впливовим і значним уже за «дорогого Леоніда Ілліча»...

А тепер — до офіційної економіки. На початку 1980-х років науково-індустріальною працею, пов’язаною з високими технологіями, було охоплено максимум 10—15% робітників. Натомість 35—40% тих, хто працював у промисловості, 55—60% у будівництві, 70—75% у сільському господарстві (загалом — понад 50 млн людей) займалися фізичною, ручною роботою, що не мала відношення до індустріальних технологій. При цьому лише близько третини середньомісячної зарплати робітників та службовців (ІТР) безпосередньо пов’язувалося з результатами їхньої праці. Не дивно, що «плани партії» насправді не тільки не перевиконувалися, а банально «валилися». Поставлені на ХХІІ з’їзді КПРС 1961 року завдання на 20 років були виконані — у різних галузях — на 50 — 75%, не більше. Далі плани стали скромнішими, але все одно — у 1981—1985-х роках промисловість щороку виконувала ці плани в середньому на 94%.

У СРСР так і не було комплексно розв’язано питання індустріалізації (розвинені комунікації, механізація виробництва, висока якість робочої сили тощо). Тож не дивно, що 1984 року на закупівлю за кордоном різного роду машин та обладнання було витрачено 24 млрд рублів. Натомість у середині 1985-го лише 29% продукції машинобудування СРСР відповідало світовим стандартам; це була майже виключно військова техніка.

І ще дуже красномовні цифри. У США в 1985 році було 1,5 млн електронних обчислювальних машин і 17 млн персональних комп’ютерів. В СРСР того року — лише кілька десятків тисяч ЕОМ. Перші серійні персональні комп’ютери в СРСР — «Электроника БК-0010» та ПЭВМ «Агат» — з’явилися в продажу того ж таки 1985-го, хоча розроблено їх було на кілька років раніше, проте сумнозвісне «впровадження у виробництво» тривало ледь не цілу п’ятирічку. Ба більше: піонерські розробки портативних комп’ютерів в СРСР було здійснено ще в другій половині 1960-х; ці надсекретні апарати було встановлено на космічних кораблях серії «Зонд», на яких радянські космонавти мали облетіти Місяць. На американських «Аполло» комп’ютери були набагато слабшими, але... «Зонди» злітали в автоматичному режимі, американці свої космічні розробки якнайширше використовували в індустрії та масовій медицині (скажімо, мультивітаміни з мікроелементами), а радянські науково-технологічні прориви було надійно засекречено аж до кінця 1980-х...

А тепер — про сільське господарство, що в СРСР аж до кінця 1950-х ніяк не могло перевищити рівня, якого досягла Російська імперія 1913 року. Але врешті-решт перевалили і цей Рубікон, проте... Втім, судіть самі. Втрати вирощеного зерна становили 20%, картоплі — 40, овочів — 35%. Усі види тваринництва і птахівництва, крім виробництва яєць, були для колгоспів та радгоспів збитковими. Так, у 1980 році продукція, яку вони продавали державі, давала збиток: по молоку — 9%, по великій рогатій худобі — 13, по птахах — 20, по вовні — 11%. Не дивно, що за таких обставин 56% радгоспів і 53% колгоспів не давали прибутку й існували лише за рахунок державних дотацій і списання боргів. Але й це не надто допомагало: того самого року понад 50% колгоспів не мали грошових ресурсів розвитку. І ще одна важлива деталь: станом на 1987 рік у європейській частині СРСР було понад 900 порожніх садиб на селі. Разом із тим за попередні 15 років загальна орна площа скоротилася на 16% — не було кому працювати, попри те, що «дірки» загачували щорічними виїздами сотень тисяч студентів на сільгоспроботи.

І ще одна промовиста деталь: рекордні врожаї картоплі в УРСР у 1980-х були сумірні з середніми врожаями тієї ж сільськогосподарської культури у ті ж часи у Швеції, де і ґрунти набагато гірші, і клімат більш суворий.

Загалом же у брежнєвські часи такі-сякі продукти в магазинах (та й то не всюди) були наявні завдяки закупівлям за кордоном. Експорт нафти, газу та інших сировинних ресурсів тримав на плаву радянську економіку і давав змогу забезпечити мінімальний добробут населення. Так, за 1970 — 1987 роки закупівлі імпортного м’яса та м’ясопродуктів зросли (тут і далі — у натурному обчисленні) у 5,2 раза, риби і рибопродуктів — у 12,4, рослинної олії — у 12,8, зерна — у 13,8, цукру — у 6,9, масла — у 183,2 раза. Питома вага імпорту у споживанні м’яса в СРСР становила в 1987 році 6,6%, масла — 19,7, олії — 22,5, цукру-сирцю — 25,5%. Загальна ціна щорічного імпорту продовольчих товарів сягнула 10 млрд рублів (чи, оскільки йшлося про офіційний курс рубля до долара, 12 млрд доларів). Не забуваймо, що долар тоді був більш ніж удвічі вагомішим, аніж сьогодні...

Спорудження житла вважалося сильною стороною радянської системи. Але ж у середині 1980-х в СРСР споруджувалося 130 млн кв.м житла на рік, у США — 260 млн кв.м (при відчутно меншому населенні); в СРСР корисної площі на людину припадало 15 кв.м, у США — 49 кв.м; в СРСР на житлове будівництво йшло 2% ВНП, а в США — майже 4%. Можна, звісно, сказати, що нині ситуація значно гірша, а можна замислитися, чому розвинені держави здатні значно ефективніше вести житлове будівництво.

Ще один дуже важливий соціальний показник — середня тривалість життя. Вона в СРСР із 1971 року перестала зростати, й у 1985-му була меншою, ніж у 1958-му. Із 1970 року почала зростати дитяча смертність. Понад півсотні держав світу на початок 1980-х мали нижчу дитячу смертність. Отож чинні нині в Україні негативні тенденції в демографічній сфері — продовження того, що розпочалося в «золоту брежнєвську добу», й було продовжено під час перебування при владі вихованців і висуванців цієї доби.

А тепер — про зарплати, які тоді «невпинно зростали». Так, зростали, проте в США частка фонду заробітної плати в національному доході, створеному в промисловості, 1970 року становила 65%, 1985-го — 64%. У СРСР цей показник 1960 року становив 32,2%, на 1985-й він зріс до 36,6%. То де ж була вищою описана Марксом норма експлуатації? Із кінця 1970-х розпочалися відчутні інфляційні процеси (спонукою до них стало, зокрема, масштабне олімпійське будівництво та інші олімпійські витрати, що не дали економічної віддачі внаслідок бойкоту Олімпіади, і витрати на війну в Афганістані). І хоча номінальні доходи радянських людей зростали, реальна купівельна «вага» одного рубля 1985 року дорівнювала 54 копійкам середини 1960-х. Інакше кажучи, з 1960-х років легальні зарплати більшості радянських людей або стояли на місці, або навіть падали за купівельною спроможністю. Рятували приробітки, до яких вдавалися переважно молоді фахівці, та масова участь у своєрідному загальнонародному русі «несунів»: кожен ніс із роботи додому щось або для свого господарства, або на продаж. Власне, йшлося про елементарні крадіжки, проте злодіїв були десятки мільйонів, практично — всі пролетарі та ІТР, отож їх і назвали лагідно «несунами».

Узагалі, в СРСР одночасно існували й масовий незадоволений попит на значне число товарів, і затоварювання, що мало наслідком списання величезних обсягів готових товарів і видачу нічим не підкріплених зарплат. Це явище ще чекає на своїх дослідників, але вже зараз зрозуміло, що така економіка, хвора на своєрідну «шизофренію», нежиттєздатна, приречена на катастрофу. Власне, це всі ми відчули на собі, коли почалися намагання її перебудувати і за часів Горбачова, і пізніше, вже після розпаду СРСР.

І ще один ряд цифр, не менш важливих, ніж суто економічні показники (хоча і він безпосередньо впливав, і дуже істотно, на економіку).

«Тільки б не було війни», — заради цього радянські люди були готові терпіти й політичне безправ’я, і матеріальні злидні, й зневагу з боку населення економічно розвинених країн. «Комуністична партія веде боротьбу за мир в усьому світі!» — наголошувала пропаганда. «Миру — мир!» — декларували Микита Хрущов, Леонід Брежнєв, Юрій Андропов, Костянтин Черненко і Михайло Горбачов. Насправді ж «мирне» життя Радянського Союзу після 1945 року являє собою нескінченний ланцюг ініційованих Кремлем війн та воєнних операцій, у яких, за підрахунками незалежних експертів, загинуло (на полі бою, від ран та хвороб) близько 200 тисяч радянських громадян — чи то в складі регулярних радянських військ, чи то як військові радники, які, втім, дуже часто безпосередньо брали участь у бойових операціях. А загалом через конфлікти «мирного» часу пройшли кілька мільйонів радянських військовиків і офіцерів спецслужб. Крім того, радянські інструктори та навчальні центри активно діяли в багатьох гарячих точках земної кулі, а на території СРСР (зокрема й УРСР — передусім Одеси та Криму) велася підготовка озброєних борців за інтереси трудящих із усіх материків, окрім хіба що Австралії та Антарктиди.

Тобто справді мирних років Радянський Союз за правління «борця за мир» проти війни практично не знав. Похоронки йшли безупинно, тільки із сімей загиблих брали підписки про нерозголошення. Нарив прорвало лише під час війни в Афганістані — її приховати вже не вдалося, хоча точні її масштаби та число жертв невідомі й понині. Принаймні експерти вважають, що має йтися про показники, приблизно втричі більші за офіційні. І це не рахуючи смертей молодих хлопців через кілька років після повернення з Афгану внаслідок поранень, яких вони зазнали там, і хронічних хвороб.

На цьому можна поки що поставити крапку. Загальна картина, гадаю, цілком зрозуміла, а детальне заглиблення в окремі фрагменти цієї картини — то зовсім інша річ, яка заслуговує на спеціальні дослідження. Міфологема «золотої доби» 1960—1980-х народилася, звісно, не на порожньому місці: це був час відносно спокійного, стабільного та мирного життя, що було вперше в історії СРСР. Навіть вторгнення до Афганістану в перші роки не стало чимось, що мало помітний вплив на внутрішнє життя Радянської держави (хоча насправді цей вплив існував — одразу ж істотно зросла інфляція та відчутними стали проблеми із закупівлею багатьох товарів на світовому ринку). Проте міфологема є міфологемою: з нею, можливо, зручно й затишно жити, але на її підгрунті неможливо будувати справді ефективне цивілізоване суспільство. І кому як не журналістам давати собі звіт у тому? Бо ж, крім усього іншого, значне число сьогоднішніх проблем закорінено саме в «золотій брежнєвській добі»...

Отож іще одна цифра, що яскраво характеризує і ту епоху, й нинішніх грошовитих персонажів, які вважають її «золотою добою». На початку 1980-х обсяги «тіньової економіки» в СРСР сягнули за 100 млрд тодішніх рублів, тобто становили 1/5 ВНП; саме тоді «стали на крило» комсомольці-секретарі, які під час перебудови успішно проміняли «Капітал» на капітал. Тож як тут не вшанувати «дорогого Леоніда Ілліча» монументом чи пам’ятною дошкою?

Головні конфлікти — з найбільшими людськими втратами і найбільшими фінансовими і ресурсними витратами — для СРСР розгорілися якраз у добу царювання «бровеносця» Брежнєва.

•  1960—1970 роки — участь у бойових діях у Лаосі.

•  1961—1974 роки — участь у В’єтнамській війні.

•  1962—1969 роки (з перервами) — участь у бойових діях у Ємені.

•  1967—1973 роки — участь у арабсько-ізраїльських війнах і воєнних діях.

•  1967—1979 роки (з перервами) — участь у бойових діях у Мозамбіку.

•  1968 рік — окупація Чехословаччини.

•  1969 рік — бої з китайськими військами на острові Даманський і в районі озера Жаланашколь.

•  1970 рік — участь у бойових діях в Камбоджі.

•  1971 рік — участь у бойових діях в Бангладеш.

•  1975—1979 роки — війна в Анголі.

•  1977—1979 роки — війна між Ефіопією та Сомалі й громадянська війна в Ефіопії.

•  1979—1988 роки — вторгнення в Афганістан і війна на його території.

•  1982 рік — участь у бойових діях у Лівані та Сирії.