Iз любов’ю до рідного села

Музей історії села Доросині, що в Рожищанському районі, один із небагатьох на Волині за багату експозицію, культурно-просвітницьку й виховну роботу занесений Міністерством культури і мистецтв до Всеукраїнського реєстру музейних закладів. Цей високий статус зобов’язує раду музею, яку майже тридцять років очолює директор середньої школи Ярослав Троцюк, постійно дбати про поповнення його фондів. У цьому їм допомагають колишні вихованці альма-матер і працівники обласних музеїв та державного архіву.

...Того осіннього дня громадськість села, гості святкували 125-річчя від дня заснування школи. Для охочих було організовано екскурсію залами музею. Із зацікавленням ми слухали розповіді 11-класниці Тетяни Ляшук. У залах є на що подивитися. Тут можна побачити копію ікони Богоматері Елеуса XV століття, оригінал якої експонується в Олеському замку, що є філіалом Львівської картинної галереї. У сімдесяті роки, коли був намір влади закрити храм, забрали цю святиню з місцевої церкви у Львів.

А ось кераміка з Кияжського городища (нині це сусіднє село). Здається, вона досі зберігає тепло рук невідомого майстра. На одному із знімків — стародавня дорога, як мінімум, часів Литовської доби. Тут донині не орють і не сіють. Знати б, хто з великих їхав цією дорогою...

Не можна без хвилювання дивитися на вишиванки, датовані 1929, 1930 роками. Потемнілі від часу рушники, сорочки, скатертини з чистого полотна милують око чітким візерунком. Традиційне для нашого краю поєднання червоного та чорного кольорів, техніка вишивки — хрестиком і гладдю. Тематика — від чітких геометричних фігур до дивної краси квітів. Уміли вишивати доросинські жінки, і дотепер цим володіють. А за вишивання вони сідали переважно вечорами і клали стібок до стібка при світлі лучини або, в кращому випадку, — гасової лампи.

Серед цікавих експонатів — стародавній посуд. Ось глечики-двійнятка для косарів. До одного насипали кашу чи борщ, в інший наливали воду. Дерев’яний прес для віддушування сиру, виготовлений  1916 року, — це справді щось. Із першого погляду не розбереш, що воно й для чого, але «агрегат», як для тих часів, таки складний. Так само дивують плетений короб для сала, постоли, припорошені пилом давніх часів. Є тут фляжка австрійського солдата періоду Першої світової війни, чимало ужиткових старовинних речей.

Про історію Доросинів розповідають фотостенди, на яких знімки відомих людей — ветеранів війни і, зокрема, колишнього фронтовика, першого Героя Соціалістичної Праці на Волині Володимира Вірного. Це звання він здобув у червні 1951 року в 27-річному віці за вирощування високих врожаїв насіння каучуконосної технічної культури — кок-сагизу. За радянських часів ще понад 40 односельчан було удостоєно орденів і медалей за відмінну працю на ланах і фермах місцевого колгоспу. А вже за незалежної України сім доросинців, випускників місцевої школи, отримали почесне звання заслужених. Серед них: зоотехнік Іван Іщук, агроном Андрій Третяк, підприємці Сергій Троцюк і Леонтій Іванішин, лікар Микола Артишук, учителька Ольга Куран та автор цих рядків.

У наступному, недавно відкритому, залі є чимало матеріалів із історії самої школи.  Це, зокрема, спогади племінниці першого і незмінного вчителя її — Василя Голощука — уродженця Турійського району. Особливий інтерес представляє звуковий спогад Варвари Марчук, яка навчалася ще в церковнопарафіяльній школі. Є тут світлини польських учительок Зосі Гамалєї та Зосі Новакувни. Вони добре вчили сільських хлопчиків і дівчаток. Це засвідчує оригінал свідоцтва Афанасії Хмілевської за 1931 рік про закінчення четвертого класу початкової школи. У ньому оцінки «добре» та «дуже добре». Із жовтня 1939 року дітям селян несли освіту Борис Тоцький і Петро Троцюк. Навчання в школі було відновлено у вересні 1944-го. Про перших повоєнних учнів і вчителів ідеться у грунтовному дослідженні колишнього директора Доросинської середньої школи Євгена Григоровича Демкова «Із минулого освітянської ниви». У ньому дуже цінними є сторінки про Павла Івановича Лігостая.

...Він родом із Слобожанщини. Закінчив Харківський педінститут. За розподілом приїхав 1940 року вчителювати на Волинь. Був завідувачем Вітонізької початкової школи. Весною 1944-го його призвали в армію. Із боями дійшов до Берліна. Після демобілізації в травні 1945-го повернувся в наш край, де на нього чекали дружина і маленький син. Павло Іванович у райвно отримав призначення в Доросині директором семирічки, в якій працювали вісім освітян. Лігостай тут пропрацював п’ять років. За його керівництва  1947 року відбувся перший випуск учнів із свідоцтвами про закінчення семирічки. У вересні 1950-го його перевели за станом здоров’я на посаду завуча семирічки в сусіднє село Великі Березолуки. Він часто хворів. Помер у віці 39 років.

Пізніше, 1951-го, Доросинська школа здобула статус середньої. Її класи розміщувалися в чотирьох приміщеннях. Навчання тривало у дві зміни. Восени і взимку грубки топили дровами. Гасові лампи чаділи і давали слабеньке освітлення. Але у сільських дітей було велике бажання вчитися. І освітяни вкладали всю душу в цю справу, бо бачили хороші плоди.

На стендах є світлини всіх директорів школи. До когорти перших належать: Віра Яківна Зубенко, Мирон Борисович Латинський, Віктор Прокопович Сосницький та Володимир Гнатович Пастушук. Через складні умови праці на цій посаді вони перебували недовго — рік, два, три.

У нове просторе типове приміщення школа переїхала лише 1958 року. Мені довелося вже будувати її другий поверх. Пригадую невимовну радість вчительського і учнівського колективів (у ній тоді вчилося майже 600 учнів із Доросинів і десяти навколишніх сіл, а працювало 80 педагогів) з приводу новосілля. За останні шістдесят років цей навчальний заклад закінчило майже три тисячі учнів. Тут є галерея портретів усіх 73-х золотих і срібних медалістів. Усі вони та чимало їхніх ровесників здобули середню спеціальну і вищу освіту. Школа дала Україні трьох письменників — Володимира Лучука, Ігоря Павлюка та Володимира Василюка. Став відомим літератором і вчитель цього закладу Степан Курило-Шванс. Йому присвячено окремий куточок, де виставлено його рукописи, друкарську машинку, 12 збірочок новел і оповідань і п’ять художньо-документальних книжок. Три з них — «На шляхах звивистих», «У вихорі війни» та «Село Доросині і його люди» — розповідають про 565-річну історію цього відомого села на Волині.

Після канікул школа знову радо зустріла учнів. Сьогодні вона виховує майбутню еліту Незалежної України, здатну конкурувати на міжнародному ринку праці. Вона живе, розвивається, має широкі перспективи, з вдячністю пам’ятає творців її історії й шанує тих, хто в ній нині працює і вчиться.

— Збір експонатів для музею триває, й ми вже мріємо про нове приміщення для цього культурно-освітнього закладу, — каже директор школи Ярослав Троцюк. — А воно в селі є: це другий поверх колишньої контори колгоспу.