«Актуальна» поезія: спроба альтернативності

Василь Лозинський — далеко не найбільш відомий чи визнаний, проте дуже виразний і характерний герой сучасної української поетичної сцени. Прихильник того, що можна вкрай умовно назвати «лівими» та «соціальними» тенденціями в поезії, він час від часу продукує проекти, варті уваги, бодай із теоретичної точки зору, навіть для тих, кому вони не цікаві, з погляду естетики.

Нова його акція — видання поетичної збірки «Свято після дебошу». Її формат напівсамвидавний, наклад малесенький, обкладинка існує в трьох версіях — наприклад, моя змайстрована з обрізків якогось журналу мод. Тобто це досить простий арт-бук, створений спільно з видавничо-лекційним некомерційним проектом NICE.

Усередині все на диво традиційно: просто вірші. Однак вірші не надто характерні й типові для тенденцій сьогоднішньої української літератури. Василь Лозинський у своїх текстах «танцює» не від образів, не від сюжетів і, тим паче, не від метафор. Основа в нього — ідея, що частіше набирає форми певного соціального чи й соціологічного концепту. Вже від неї й розгортається вірш, сповнений таких собі сплавлених шматків навколишньої, головним чином знову-таки соціальної дійсності:

кошторис чітко виписаний

до деталей, цінник товару як

естетичний елемент культурного

 спілкування,

валюта доброчинства і самопоміч,

одним словом — круті бабки (...)

або:

почисти замість мене зуби,

розшнуруй замість мене взуття,

зніми його та розвалися

на ліжку в кімнаті з видом на океан,

знищ замість мене всі віруси

на компі

(...)

зроби щось замість мене!

Людино зі спеціальними потребами,

напиши ліпший вірш замість мене!

Сполучення цих шматочків дають різні ефекти. Можна говорити про ефект соціальної критики. Можна побачити й таку річ, як спробу відійти від ірраціональної структури поезії, спробу, аналогічну тенденціям contemporary art і його переступанням зображальності. Хоча тут важко не згадати скептичного французького мистецтвознавця Жана-Клода Маркаде, котрий вважає домінування жесту, ідеї та суспільного контексту, а не образу в багатьох зразках сучасного мистецтва, «літературщиною». І якщо художники певного типу справді відступають або наступають у царину «літературного», то куди ж тоді подітися літераторам із подібними настроями?

У будь-якому разі раціональні, трохи апокаліптично-антиспоживацькі, згустки реальності Василя Лозинського утворюють не лише критичні жести, а й цілковито ліричні тексти:

білі целофанові кульки

на підлозі здалися мені

промінням місяця, що був повним

у ці дні

вгледівши таке, я поцілував подушку,

так ніби це була ти.

Не позбавлене «Свято після дебошу» місцями також пародійності, тихої, ледь примітної усмішки:

щойно бачив малого хлопця

з червоною розпашілою пикою

і двох дівчат

які плювали одне на одного

на вулиці з найкращими у Львові

хот-догами.

Отож книжка Василя Лозинського цікава передусім як приклад концептуальних і раціональних пошуків нових шляхів розвитку сучасної української поезії. «Свято після дебошу» спонукає насамперед до роздумів чи уваги до певних явищ, проте поєднання у збірці соціологізованої мови, антиконсумеризму, іронії та сентиментальності свідчить: ці пошуки ще не наблизилися до якогось чіткого стилістичного чи світоглядного результату.