Хто хотів війни на сході

Академік Елла Лібанова — знаний український фахівець з соціоекономіки, і її статті та інтерв’ю завжди викликають неабиякий інтерес. Так і зараз, тим більше, що інтерв’ю дослідниці опубліковано в московській «Новой газете» — одному з небагатьох друкованих органів у РФ, якому дозволена певна фронда і який може давати російській освіченій аудиторії більш-менш об’єктивну інформацію про події на Донбасі (вимушено часом присмачені репортажами з табору «ополченців» про порушення перемир’я клятими «укропами»).

У заголовок інтерв’ю (авторка Ольга Мусафірова) винесено цитату Лібанової — «Войны на Донбассе никто не хотел, никто не ожидал» — і побудовано воно на аналізі специфіки регіону, настроїв місцевого населення та шляхом реконструкції «вугільних областей» у разі, якщо вони будуть підконтрольні Україні. Оцінки та пропозиції академіка Елли Лібанової, як на мене, вельми цікаві та слушні (хоча деякі з них, як і належить справжній науці, спонукають до дискусії), слід сподіватися, що «нагорі» до них прислухаються. Хоча, можливо, комусь і не дуже сподобається формула вченої: «Государство либо диктует свою волю олигархам, либо танцует под их музыку. Перед выборами президента меня спросили, как оцениваю перспективы Порошенко. Я сказала: все зависит от самого Петра Алексеевича, кем он захочет стать — украинским реформатором Петром Первым или миллиардером Порошенко». Але правда завжди краща, ніж лестощі, чи не так?

А разом із тим видається, що Елла Лібанова недооцінює цілеспрямований негативний вплив на ситуацію в Донбасі з боку Кремля, Старої площі (там був розташований ЦК КПРС) та Луб’янки, який чітко простежується у повоєнні радянські часи і пізніше. Я розумію, що легальна московська газета навряд чи може дозволити собі говорити правду (навіть вустами інтерв’юйованої) про російську агресію проти України та брутальну за стилістикою обробку населення Донбасу за допомогою засобів масової дезінформації (Лібанова це все виносить «за дужки»: «Давай исходить из того, что дело разрешится в нашу пользу, поскольку иначе в рассуждениях смысла нет»), але все ж про деякі речі розповісти російській аудиторії треба було. Та і самим зрозуміти, що закоріненість проблем регіону значно масштабніша і глибша.

Скажімо, Лібанова акцентує увагу на цілеспрямованому формуванні владою у жителів «шахтарського краю» уявлення про їхню «унікальність», «виключність», «винятковість» як пролетарів, мовляв, ви — це найкращі представники робітничого класу, на вас усе тримається, тобто на підґрунті офіційної марксистсько-ленінської ідеології. Але це тільки один бік справи. Інший — це національний вимір. Ще в Олександра Фадеєва у романі «Молодая гвардия» хоч і наявні сліди чогось українського в цьому регіоні, але Уляна Громовa вже фігурує як Уляна Грoмова, й українські риси Донбасу затерті російськими. Далі — більше. Не буду нагадувати відомі «реформи» освіти кінця 1950-х, які різко посилили русифікацію та деукраїнізацію. Зверну увагу на описання «шахтарського краю» у призначеному для дитячої й підліткової аудиторії романі Лева Кассіля «Чаша гладіатора» (1958—1960).

Сюжет роману побудований на тому, що у другій половині 1950-х, після ХХ з’їзду КПРС, до рідного шахтарського селища Сухоярка повертається з-за кордону, куди він потрапив під час громадянської війни, знаний у всьому світі борець вільного стилю Артем Незабудний, сам колишній шахтар, а тепер лише пенсіонер, разом із своїм прийомним сином з числа нащадків російських емігрантів. Не буду торкатися радянських ідеологем, якими пронизаний цей небезталанно в суто літературному сенсі написаний роман, а зверну увагу тільки на неприховану російську великодержавну пропаганду, яка є його наскрізною лінією. Прізвища персонажів — Незабудний, Тулубей, Колоброда, Забуга, Архипчук, Хмелько тощо. «Вот могучий Павло Лиходий, глава целого рода прославленных забойщиков. Вот веселый юркий Микола Семибратный. Жив еще старик, не сдается. Подошел и Макар Зелепуха, а с ним Максим Халилеев и Никита Перегуд». Не просто українські, а козацькі прізвища у майже всіх персонажів — але всі вони вважають себе «русскими». Корінь «україн-» у романі фігурує лише двічі. Один раз — коли йдеться про нацистського офіцера, який в числі інших територій побував під час війни і «на Украине». Вдруге — коли головний герой «в смятении сыпал то украинскими, то французскими, то русскими словами». Все! Головний герой роману (вочевидь списаний з Івана Піддубного, ідейного українця) думає про себе так в еміграційні часи: «А он, Артем Незабудный, русский человек, не имел ни родины, ни дома...» Радянський офіцер Григорій Богданович Тулубей, якого Незабудний порятував в Італії, коли той утік з полону, пише своєму рятівникові: «Спасибо вам, что отбили мне жизнь. Если надо, снова отдам ее за наше дело. А если суждено мне будет сохранить ее до победы, то, надеюсь, встретимся, и я вас поблагодарю русским спасибо на русской земле». Ну а такі дрібниці, як внутрішні роздуми школяра Сєні Грачика (по-батькові, до речі, Тарасовича) щодо образи, яка була завдана його другу-вірменину, продовжують головну лінію: «Надо было подойти к нему и сказать: «Сурик в тысячу раз больше тебя русский, в общем, для нас свой, наш. Его отец тут всю жизнь всех лечит и с партизанами был...» Я вже не кажу про дівчинку, яку звуть Ксана Тулубей (ясна річ, яка ще Оксана?)...

Отож коли академік Лібанова говорить: «А с 1960-х годов отличия формировали целенаправленно. Донбасс укрепляли в его значимости», — це далеко не все, ба більше — не головне. Донбас зміцнювали (навіть на рівні книжок для дітей та юнацтва!) у його неукраїнськості, і не з 1960-х, а раніше. Лев Кассіль був битим жаком, який зумів вивернутися 1938 року, коли його брата розстріляли як «ворога народу», він завжди тримав ніс за вітром, та й цензура ніколи не пропустила б такої відверто шовіністичної книжк, якби на неї не було замовлення зі Старої площі, найшвидше, з відомства секретаря ЦК КПРС Михайла Суслова, який з середини 1950-х керував ідеологічною роботою у всьому СРСР і був запеклим російським великодержавником.

Наслідок цієї роботи (яку потім підхопили пахолки «кремлівських чекістів») — те, що зросли кілька поколінь жителів Донбасу, які, маючи українські прізвища й українське походження, вважали себе «русскими» та розмовляли таким «язиком», про який московський тележурналіст Сергій Доренко колись влучно сказав: «Который они почему-то считают русским». Тож коли Елла Лібанова говорить: «Донецкая, Луганская области и Крым всегда видели себя в первую очередь жителями региона, а уж потом — гражданами страны», — то це теж не вся правда. Бо ж значне число жителів цих регіонів бачило себе не громадянами України, а «гражданами СССР», «советскими людьми». І це в останні десятиліття цілеспрямовано культивувалося.

Ну а тепер — про те, що у минулі роки начебто «войны на Донбассе никто не хотел, никто не ожидал». І хотіли, і чекали — рекомендую охочим подивитися випущений у квітні 2012 року і неодноразово показаний тоді місцевими телеканалами «художній» фільм-короткометражку «Украина. 2015» http://www.youtube.com/watch?v=0WEml4NhNZk, де йдеться саме про таку війну — про те, як «Восточный освободительный корпус», сформований у Донбасі з «цивільних добровольців», наступає на Київ зі швидкістю більшою, ніж швидкість просування танкових колон Вермахту улітку 1941 року, — щоб вибити зі столиці сили «Комітету опору диктатурі», який скинув «законного президента України». Власне, фільм цей унаочнив той сценарій, про який ведуть останнім часом деякі російські політологи — мовляв, на 2015 рік Путін запланував спровокувати бунт проти кримінального режиму Януковича, щоб потім придушити цей бунт за допомогою проросійських («євразійських») сил, «цивільних добровольців у куплених в магазинах камуфляжах» з метою повного підпорядкування всієї України чи її більшої частини. Але ж увесь цей сценарій було наочно показано у зробленому під егідою «Євразійського союзу» фільмі, який завершується входженням України — після переможного маршу донецьких легіонів на захід — до СССР-2, тобто «Союза Свободных Славных Республик»! Ну а про численні табори для «євразійської» молоді, де її навчали «правильної» ідеології та вчили володіти зброєю, про прапор «Донецької республіки» над молодіжною делегацією регіону на Селігері, де Путін проводив багаторічний вишкіл нового покоління будівничих імперії, про антиукраїнську діяльність низки місцевих олігархів, яким ще Кучма віддав Донбас «на відкуп», і говорити не доводиться. До речі: автор цих рядків саме рік тому був запрошений на «5 канал» поговорити про загрозу фашизму в Україні, де прямо сказав: загроза ця йде з Донбасу, і не лише з «верхів», а й з «низів», і навіть — виходячи з даних соціологів — цифру палких прихильників російсько-радянського тоталітаризму назвав: близько 40%. З того часу мене «5 канал» чомусь перестав запрошувати...

Отож сьогоднішня ситуація на Донбасі виникла як унаслідок цілеспрямованого формування її з Москви (ще за радянських часів), так і нехлюйства (якщо не сказати більше) та неуважності до «дрібниць» з боку керівників незалежної України. І сьогодні над тим, як залагодити справу, всебічно її проаналізувавши та змалювавши певні сценарії розвитку подій, має міркувати передусім науково-експертне середовище, і саме воно повинно мати пріоритетний доступ у ЗМІ, насамперед на телебачення (а не записні телеполітологи, готові вести мову про все, що ворушиться). І тоді навіть московські мас-медіа змушені будуть давати більш «стереоскопічну» картину ситуації. Ну а справа влади — хоча б трохи дослухатися до думок незалежних експертів.