Світло й тіні Другого Риму

Закінчення. Початок читайте «День», № 9-10, 2015 р.

Отже, відносини з Візантійською імперією — а спектр цих відносин неминуче мав бути і був найрізноманітнішим: партнерство, ввічлива співпраця, конкуренція, змагання, зіткнення, зокрема бойові — являв собою справжнє випробування для Ярослава — політика та державного діяча. Справді, читач вже, здається, мав змогу пересвідчитися, з яким своєрідним, м’яко кажучи, сусідом доводилося мати справу володарям Давньої Руси-України. І з сусідом, до того ж, достатньою мірою потужним й могутнім. Щоправда, якраз у роки Ярославового правління (1019-1054) міць Візантії явно починала занепадати; проте Імперія зовсім ще не виглядала знесиленою, зберігаючи величезний авторитет і в країнах Європи (навіть в тих, з якими вона перебувала у ворожих стосунках), і на Сході.

Тим більшою є заслуга такого керманича, як Ярослав Мудрий; бо саме він спромігся, здебільшого не вдаючись до прямих військових зіткнень із візантійцями (за винятком військового походу 1043 року, в котрому сам Великий князь особисто участі не брав і про який ми ще розповімо) гідно відповісти на виклики Другого Риму (і політичні, і, головне, — культурно-світоглядні), проводив справді незалежницький курс щодо константинопольських цесарів, даючи у разі потреби належну відсіч (повторимо — як правило, не військову) й, зрештою, утвердивши авторитет своєї власної Імперії, Київської Русі, у світі. І це — попри неминучий вплив Східної Римської Імперії на Київську державу, про що вже говорилося. При цьому Ярослав вмів використовувати кращі здобутки візантійців у царині культури. Лише один конкретний факт: більшість істориків визнає, що у спорудженні Софійського собору в Києві брали активну участь майстри з Константинополя. Що, безперечно, мало бути погоджено з Ярославом.

І в підсумку — якщо брати лише духовне змагання зі Східною Римською Імперією, лише відповідь на її культурний виклик — підсумки досягнутого Великим Князем Київським просто вражають. Ось що, приміром, писав про Київ, вже у 70-ті роки ХІ століття, відомий тоді німецький середньовічний історик Адам Бременський, автор «Історії архієпископів Гамбурзької церкви». Він називав нашу столицю містом, «що змагається із константинопольським скіпетром, найславетнішим центром греків» (тобто візантійців-ромеїв; і на Руси того часу, і в Європі їх переважно йменували «греками», що є не зовсім точним). Звідси ми можемо зробити доволі обґрунтований висновок: столиця держави Ярослава, його батька Володимира Святого, його нащадків-Ярославичів в очах освічених європейців починає вже виглядати не менш як суперник самого Константинополя — столиці світової Імперії! Адже в такому сенсі писав не лише Адам Бременський.

Справді, наш давньоукраїнський князь воістину доклав титанічних зусиль, аби його столиця хай навіть і не зрівнялась із Царгородом — столицею великої православної імперії — то, в усякому разу, цілком уподібнилася йому. Обриси «града царів» були повторені в образі Києва у конкретному й буквальному сенсі, доступному людині Середньовіччя. Кафедральний собор Святої Софії та Золоті Ворота, церкви Святого Георгія та Святої Ірини, храм Пресвятої Богородиці (Десятинна церква), що він був оновлений за часів правління Ярослава, — всі ці архітектурні шедеври носили імена, що були аналогічними уславленим візантійським спорудам. Про що це свідчило? На думку Ярослава, — про перенесення на береги Дніпра тієї святості, яка впродовж попередніх століть була притаманною «Царственному граду» імператора Константина Великого.

Дуже цікавим тут є думки визначного українського філософа Сергія Борисовича Кримського, що їх зафіксував він 2008 року, в дні, коли відзначалась 1020-та річниця Хрещення Руси. Ось що підкреслював Сергій Борисович: «Уже Іларіон, перший слов’янський митрополит України — Руси й найближчий сподвижник Ярослава Мудрого, у своєму «Слові про Закон та Благодать» розцінював хрещення Руси як «народження нового народу», покликаного завершити християнізацію Східної Європи, розкрити соціально-політичний статус християнства, відкрити духовні джерела відродження нації. І далі професор Сергій Кримський, відзначивши, що «навряд чи варто доводити, наскільки унікальною була (і залишається) роль нашої столиці, Києва, у вітчизняній та світовій історії, додав, що необхідно зрозуміти: «Ми живемо на землі не просто «матері городів руських», а в зоні великої християнської православної культури. Бо, поза сумнівом, Київ належить до тих унікальних міст, які формувались під знаком апостольського пророцтва». Адже, розвиває свою думку Сергій Борисович Кримський, «вже Андрій Первозванний пророчо проголосив, що на київських пагорбах засяє «Благодать Божа». І Київ освячений останками, мощами безпосереднього учня апостола Петра — Клімента Александрійського — й численними святими Лаври. Більше того, саме в Києві вивищився один із найвеличніших християнських храмів світу — храм Софії, — ідейно-художня програма якого проголосила концепцію софійності, тобто розгляд світу як тексту божественних смислів. Таким предметно втіленим текстом високих смислів і став Київ» — наголошує Сергій Борисович Кримський.

Філософ переконаний у тому, що «не випадково Київ уже в «Житії Володимира Святого» було названо «Другим Єрусалимом», а сам Володимир, батько Ярослава Мудрого, схарактеризований як «другий Мойсей». Про це свідчить і топографія історичних пагорбів, що на них зародився Київ. Їхні назви (Щекавиця, Хоревиця, Кияниця» позначені біблійними метафорами. Справа в тому, що Золоті Ворота є не лише в Києві, але й в Єрусалимі. Це — ті ворота, через які у Вічне Місто в’їхав Христос. Вони були зруйновані іновірцями, котрі прагнули не допустити другого приїзду Месії в їхнє місто. Але якщо в Єрусалимі зачиняють вхід для Месії, то Київські Золоті Ворота, навпаки, ніби «за дугою вічності» відкривають вхід Божественій Благодаті в наше місто».

І далі Сергій Кримський розмірковує так: «Можна, звичайно, сказати, що Київські Золоті Ворота — це конкуруючий варіант Константинопольських Золотих Воріт. Але над Київськими воротами вивищується Церква Благовіщення (явлення Христа у світі), вони є ніби пам’ятником самого Благовіщення. Тим часом як церква Марії біля Золотих Воріт у Константинополі — це не знак Божественного Благовіщення, а символізація Діви Марії як захисниці міста від ворогів». Оскільки всі культурні шедеври Києва, згадані видатним українським ученим, належать до епохи Ярослава Мудрого, то чіткішим й прозорішим стає зміст духостверджуючої діяльності (по суті, то був справжній подвиг) Великого Князя Київського. Особливо в контексті багатовікових претензій візантійських ієрархів (і світських, і церковних) на «єдино вірну» (до того ж нетерпиму!), «східну», «православну» істину в християнстві. Церква Київської Держави не була настільки «амбітною»!

ОРАНТА СВЯТОЇ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ. ЇЇ МІСІЯ — ЗАХИЩАТИ НАРОД, ВБОЛІВАТИ ЗА НЬОГО, ЗВІДСИ — І ЗДІЙНЯТІ В МОЛИТВІ РУКИ... / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Можна впевнено стверджувати, що для досягнення таких масштабних світоглядних цілей знадобилось величезне напруження сил усієї Давньокиївської держави. Водночас роль столиці-осередка політичного, соціального, духовного, зрештою, цивілізаційного прогресу — так само, як і роль Ярослава, керівника держави — неможливо переоцінити. Окрім інших аспектів, корисно згадати й про те, що якраз на зламі Х та ХІ століть у Західній Європі (загалом кажучи, можна припустити, що і в Давньокиївській державі теж) дуже пожвавились есхатологічні настрої: настрої очікування Кінця Світу, Страшного Суду, Другого Пришестя Христа на Землю. І зрозуміло, що Ярослав, як глибоко й щиро віруючий християнин, знав, що в час Страшного Суду (а «День Господній прийде, як злодій вночі» — так стверджував апостол Павло!) йому, як і кожному з підвладних йому людей, треба буде відповісти за всі діяння, вчинені впродовж земного життя — як добрі, так і ті, що їх хотілося б швидко забути. Хтозна, чи не готувався Ярослав Мудрий постати перед грізним Божим Судом таким, як він, Ярослав, був утілений на парадній фресці Софіївського храму (на величезний жаль, ця фреска не дійшла до нас, а збереглася лише на малюнках голландського художника ван Вестерфельда, який відтворив її 1651 року) — а саме в образі володаря, який підносить Спасителю збудований ним храм, більше того, не лише храм, а й символ, образ християнського Києва, прикрашеного й звеличеного ним.

Ми вже згадували знаменитого Іларіона — першого митрополита — «русина» (поставленого, до речі, особисто Ярославом Мудрим без узгодження з Константинополем!), автор уславленого «Слова про Закон і Благодать». Ось що писав Іларіон про програму церковно-будівельної діяльності князя Ярослава, торкаючись, передовсім, спорудження церкви Благовіщення біля Золотих Воріт Києва: «І славетний град Київ він величчю, ніби вінцем, підніс над усіма, і народ... і град святий віддав під захист миттєвої рятівниці християн, Пресвятій і Преславній Матері Божій, що їй на Великих Вратах і церкву спорудив в ім’я першого свята Господнього — святого Благовіщення, щоби вітання, виголошене архангелом Діві, стосувалося і града цього. І якщо тій архангели звістили: «Радій, благодатная! Господь із тобою!», то граду: «Радій, граде православний! Господь із тобою». Ось такою була культурно-будівнича концепція Ярослава та Іларіона. Судячи з усього, вони обидва розуміли, що відповідь візантійським церковним та світським вищим ієрархом (з їхніми претензіями на вселенську роль «східного християнства», з їхнім прагненням до політичної гегемонії та зневагою до «варварських» народів, східних слов’ян зокрема) — ця відповідь необхідна і має бути доволі чіткою.

Говорити про «Київ Ярослава» і не сказати бодай декілька слів про Київську Святу Софію — неможливо. Зразком для неї, безперечно, слугувала Константинопольська Софія, збудована у VI столітті за часів імператора Юстиніана — головний храм Візантійської імперії й одна з головних святинь християнського світу. Київський храм вражав не тільки своїми розмірами — все ж таки він поступався щодо цього своєму царгородському «першоджерелу» — скільки зовнішньою оздобою, і, особливо, красою внутрішнього впорядкування. Іларіон Київський у «Слові про Закон і Благодать» так озвався про красу головного київського храма: на його думку, князь Ярослав «створив дім Божий, великий та святий, церкву Премудрості Його — на святість та освячення граду твоєму (тобто Києву. —  І. С.), прикрасивши її великою красою: і золотом, і сріблом, і коштовним камінням, і вишуканими сосудами. І церква ця породжує здивування та захоплення в усіх навколишніх народів, бо немає нічого подібного їй від Сходу до Заходу («яко же іна не обрящется во всемъ полунощии земнеемъ ото въстока до запада»).

Звертаючись у «Слові про Закон і Благодать» до батька Ярослава, святого князя Володимира — «нового Константина», який разом з бабкою своєю, княгинею Ольгою, «віру ствердив, хрест здобувши з нового Єрусалима, града Константинова, і піднісши його по всій землі», митрополит Іларіон славить водночас і «доброго послуха» та сина Володимира, Георгія, тобто Ярослава, «котрого сотворив Господь наступником влади твоєї після тебе, таким, що не порушує засад твоїх, але стверджує їх, не руйнує, але творить. Недовершене тобою він довершив, як Соломон — вчинене Давидом». Тут треба мати на увазі, що порівнюючи будівничого Київської Софії — Ярослава — з біблійним царем Соломоном, будівничим Єрусалимського храму (а Володимира Святого, відповідно, з Давидом, батьком Соломона), Іларіон явно спирався на візантійську традицію, яка проголосила «новим Соломоном» імператора Юстиніана — будівничого Софійського собору в Царгороді, а «новим Давидом» — імператора Константина, засновника столиці Візантійської імперії. Отак Київська держава — в особі Ярослава Мудрого та Іларіона — починала вже усвідомлювати себе «новим Єрусалимом» та «новим Константинополем». Значно пізніше, аж через чотири з половиною століття, в Московії виникне концепція «Третього Риму» — але вже зовсім з іншим змістовним навантаженням та в іншому контексті...

***

Але все це, сказати б, світоглядні, духовні, культурні та релігійні аспекти києво-візантійських стосунків доби Ярослава. Були, звичайно, і проблеми військово-політичного плану. Давня Русь вела з Константинополем жваву торгівлю, регулярно надсилала туди свої посольства, Ярослав, зокрема, прагнув підтримувати з Імперією ромеїв більш-менш нормальні стосунки (проте рівноправність у взаєминах понад усе!) — і в той же час Великий Князь, звичайно, пам’ятав про походи на Царгород Аскольда, Олега, Ігоря, Святослава... За правління Ярослава, 1043 року, теж сталася києво-візантійська війна, дещо «дивна» та певною мірою таємнича. Варто сказати про неї бодай декілька слів.

Не зовсім зрозумілою (а в нашому розпорядженні є лише літописні джерела, як давньоруські, так і візантійські, наприклад, Михаїла Пселла та Іоанна Скілиці) є також і причини війни. Згаданий Іоанн Скілиця, візантійський хроніст другої половини ХІ століття, пише про те, що аж до нападу «русів» на Константинополь (влітку 1043 року) слов’яни перебували у дружніх стосунках з ромеями і, «живучи з нами в мирі, без остраху зустрічались один з одним, і купців один до одного надсилали». Проте згодом, незабаром перед конфліктом, пише візантієць, в Константинополі, на ринку, «сталася сварка з декількома скіфськими (руськими! — І. С.) купцями, потім застосували вже зброю; був убитий якийсь вельможний скіф. Тоді правитель їхнього народу, — пише Скілиця, князь Володимир (старший син Ярослава, його спадкоємець, помер раніше від батька, у 1052 році), муж гарячий, охоплений величезним гнівом через те, що трапилося», зібрав, як пише хроніст, строкате військо з норманів (варягів), слов’ян та всіляких шукачів пригод, і рушив на Константинополь.

Причини війни (зауважимо, сам Ярослав не брав у ній участі) досі, отже, вельми туманні — не вважати ж такими сварку на ринку. Деякі історики припускають, що вирішальну роль відіграло прагнення особисто Ярослава використати в своїх інтересах слабкість позицій візантійського імператора Константина ІХ (в імперії йшла громадянська війна, проти монарха виступив Георгій Маніак («Шалений»), талановитий полководець і людина неймовірної фізичної сили; втім, зрештою його вбили). Втім, хай би там як було, але похід сина Ярослава виявився невдалим: ромеї застосували так званий грецький вогонь (зброя на основі горючих сполук, які геть неможливо загасити водою) й спалили декілька суден Володимира. Нашим співвітчизникам довелося з боєм пробиватися назад, додому — пробиватися і морем, і суходолом; було багато загиблих і полонених, особливо у сухопутному війську, котре поверталось через Фракію та Болгарію — а, між іншим, на відміну від гуманних східних слов’ян, візантійці дуже часто відрубували полоненим праву руку! Але, завдяки героїзму слов’янського флоту, очолюваного самим Володимиром Ярославичем, «нашим» вдалося прорватись у Чорне море, потім у Дніпро. Назад повернулась приблизно половина війська. Але й тут яскраво далася взнаки дивовижна особливість Ярослава — політика: вміння перетворювати на перемогу навіть те, що може, на перший погляд, здаватись поразкою! Знаючи, що Імперія ромеїв все одно об’єктивно послаблена, Ярослав за декілька років не лише спромігся відновити «баланс» у стосунках з Візантією, але й суттєво змінити ситуацію на свою користь; свідченням цьому був шлюб (вигідний для Руси) сина Ярослава, Всеволода та візантійської царівни, доньки імператора Константина Мономаха (ім’я її, ймовірно, було Марія). Сталося це близько 1047 року (можливо, пізніше). Сином від цього шлюбу був Володимир Мономах...

Підсумовуючи, можна сказати, що, хай би яку вагу мали для Ярослава стосунки з Царгородом — «західний вектор» у його політиці був усе ж таки вагомішим, часом узагалі домінував. Від візантійського «євразійства» до Європи (а Русь у ту середньовічну добу, за часів Ярослава, розмовляла з Європою абсолютно на рівних) — хіба не в цьому сенс «політичних шлюбів» дітей Ярослава (особливо дочок) із західноєвропейськими монархами, володарями Франції, Угорщини, Норвегії, Польщі, інших країн? Проте після смерті Ярослава Мудрого 19 лютого 1054 року (дуже показово, що саме в тому ж році єдина християнська церква офіційно розділилась на західну, римо-католицьку, та східну, православну) для потужної, монолітної, об’єднаної мудрим Великим князем київської держави настали важкі часи...