Маяковський у ритмах степу

Мистецько-концертний центр ім. І. Козловського (камерна філія  Національної оперети)  розширює свій жанровий діапазон. Після суто музичних та літературно-музичних програм він запропонував глядачам формат, більш наближений до драматично-«синтетичного», а саме — моновиставу соліста балету театру Максима Булгакова «Мій Маяковський».

Булгакова можна назвати «людиною-оркестром» — він танцівник, хореограф-постановник (спектакль «Танго життя» має незмінний успіх у публіки) і актор (виконавець ролі Голохвастого у виставі «За двома зайцями»). Харизматичний, технічно вправний, вдумливий, зосереджений — таким Максим  постає у своїх роботах. Йому ніби затісно у звичних рамках, але розширити їх він намагається, рухаючись углиб.

Вистава «Мій Маяковський», вигадана і скомпонована самим М.Булгаковим і здійснена у співдружності з молодим режисером Дмитром Чурюмовим, менш за все схожа на літературну композицію біографічного ґатунку. Самого Володимира Маяковського там взагалі немає, а є звичайний собі актор, наш сучасник, зі стільниковим телефоном і планшетом. Він готується до виступу на «відповідальному корпоративі» (o tempora, o mores! — утім, лицедії розважали багатіїв у всі часи), намагаючись відтворити безсмертний номер Фреда Астера Puttin’ on the Ritz («Вбираючись за останньою модою») — степ-фантазію на тему американського джазового стандарту, створеного Ірвінгом Берліним наприкінці 1920-х. Вірші Маяковського цього ж періоду стають для ліричного героя Булгакова засобом самозаглиблення та «самонакручування»; з їхньою допомогою він вступає у сповнений самоіронії діалог із самим собою, із коханою жінкою, з цілим світом (не обходиться і без «Боргу Україні», який ми наново відкрили для себе зовсім нещодавно). Брак досвіду драматичного актора тут, видається, — тільки в «плюс»: виконавець направду читає цю поезію вперше, і вона постає не замуленою, не заштампованою. Але в цілому — безкінечно далекою для нас, сьогоднішніх...

Можливо, є фанати В. Маяковського, які живуть у просторі цієї поезії й готові всотувати її безкінечно. Проте коли герой М. Булгакова наприкінці вистави нарешті вбирається запаморочливо елегантно (фрак, запонки, циліндр, шовкова срібляста краватка, білий жилет, квітка на грудях...) й танцює степ, у якому актор є справжнім майстром (щоб переконатися — подивіться його соло у «Балі у «Савойї»), стає ясно: у змаганні російської поезії з американським джазом із розгромним рахунком перемагає останній. Якби це був допис у соціальній мережі, тут мав би стояти «смайл»...